Домбі і син

Чарлз Діккенс

Сторінка 77 з 172

Можливо, він думав про все це, але не переставав усміхатися і, вдаючи, що весело озирається навкруги, не спускав із коляси свого гострого ока.

Подорож їхню завершила прогулянка серед моторошних руїн Кенілворту й поїздка до ще кількох мальовничих місцин, більшість з яких, як нагадала місіс Ск'ютон, містер Домбі уже бачив в альбомі Едіт. Місіс Ск'ютон та Едіт відвезли до їхнього помешкання, куди Клеопатра люб'язно запросила містера Турбота завітати увечері, разом із містером Домбі та майором, щоб послухати, як грає Едіт, і чоловіки подались до готелю обідати.

Обід був достоту такий, як учора, тільки майор змінився — за добу тріумфу в нім прибуло, а таємничості поменшало. Знову проголошувано тост за Едіт. Містер Домбі знову приємно ніяковів. А містер Турбот був повен живого інтересу та схвалення.

Інших гостей у місіс Ск'ютон вони не застали. Малюнки Едіт було розкидано по кімнаті, може, у трохи більшій кількості, ніж звичайно, а недокрівний паж Візерс розносив, може, трохи міцніший, ніж завжди, чай. І рояль, і арфа були напохваті. Едіт співала і грала. Та навіть музику подавалося на замовлення містера Домбі у той самий, так би мовити, безкомпромісний спосіб.

— Едіт, серденько, — за півгодини після чаю сказала місіс Ск'ютон, — містер Домбі, я знаю, аж помирає від бажання тебе послухати.

— Містер Домбі, я певна, ще настільки живий, щоб сказати про це самому, мамо.

— Буду надзвичайно вдячний, — підтвердив містер Домбі.

— З чого почати?

— З рояля? — завагався містер Домбі.

— Що вам більше до вподоби. Вибір за вами.

Згідно з його бажанням вона почала з рояля. Так само було з арфою. Так само — зі співом. Так само — з добором речей, які вона мала грати чи співати. Ця холодна й стримана, але пряма й недвозначна готовність догодити його — і тільки його — бажанням, не залишилася непоміченою, попри всі хитромудрі складнощі гри в пікет, для пильного ока містера Турбота. Спостеріг він і те, що містер Домбі вочевидь пишався своєю владою і охоче показував її.

А втім, містер Турбот так добре грав у пікет — по черзі то з майором, то з місіс Ск'ютон, яка поглядом рисі стежила за своєю дочкою та містером Домбі, — що навіть виріс в очах леді-мами, а коли, прощаючись, висловив жаль, що наступного ранку мусить повертати до Лондона, Клеопатра висловила надію, що єдність душ не трапляється щодня, і тому їхня зустріч аж ніяк не може бути останньою.

— Мабуть, що так, — сказав містер Турбот, проречисто поглядаючи на пару, що стояла віддалік, і рушаючи до дверей услід за майором. — І я так гадаю.

Містер Домбі, поважно розкланявшись з Едіт, схилився — чи зробив спробу схилитись — над софою, де лежала Клеопатра, і стиха сказав:

— Я просив дозволу місіс Гренджер зайти до неї завтра ранком… в одній справі, і вона призначила дванадцяту годину. Чи матиму я приємність застати вас потому вдома, мадам?

Ці — абсолютно незбагненні, звичайно, — слова так зворушили, так схвилювали Клеопатру, що вона спромоглася лише заплющити очі, кивнути головою й простягти містерові Домбі руку, яку той, не зовсім знаючи, що з нею робити, потримав і пустив.

— Ходімо, Домбі! — вигукнув майор, визираючи з-за дверей. — Хай йому біс, сер, старий Джо має велику охоту змінити назву Королівського готелю й назвати його Готель Трьох Веселих Парубків, на честь нас із вами та Турбота. — З цими словами майор ляснув містера Домбі по спині, моргнув дамам через плече і, виявляючи ознаки чималого припливу крові до голови, потяг містера Домбі за собою.

Місіс Ск'ютон розкошувала на своїй софі, Едіт мовчки сиділа осторонь біля арфи. Мати, бавлячися віялом, раз у раз крадькома поглядала на дочку, але та сиділа, потупивши очі, в похмурій задумі.

Мовчанка тривала довгий час, аж доки покоївка місіс Ск'ютон прийшла, як звичайно, готувати свою пані до сну. Вечорами ця покоївка виконувала обов'язки скелета з косою та пісковим годинником, бо дотик її був дотиком Смерті. Мальована пані всихалася під її рукою: тіло западалося, волосся облазило, жмутики сивої щетини заступали дуги чорних брів, бліді губи втягувалися, шкіра обвисала й набирала мертвотного відтінку. Замість Клеопатри була стара, виснажена, жовтушна жінка з головою, що безперестанку тіпалася, з червоними очима, ввібгана, як неохайний пакунок, у засмальцьований фланелевий халат.

Навіть голос її змінився, коли вона знову звернулася до Едіт.

— Чому ти не скажеш, — гостро зазвучав голос, — що він має бути в тебе завтра?

— Бо ви й так це знаєте… мамо. — Скільки глуму вклала вона в це єдине слово! — Ви ж знаєте, що він купив мене або купить завтра. Він усе добре обміркував. Він показав покупку своїм приятелям, і навіть пишається нею. Він думає, що вона йому підійде і коштуватиме досить дешево. Завтра він купить мене. Боже, боже, щоб я дожила до такого, щоб я це пізнала на собі!

Злучивши в одному вродливому обличчі почуття приниженості й пекучого обурення ста жінок, сильних пристрастю та гордощами, вона затулила його білими дрижачими руками.

— Що ти хочеш цим сказати? — сердито озвалася мати. — Хіба ти ще змалечку…

— Змалечку, — повторила Едіт, дивлячись на неї. — Коли це я була малою? Хіба ж ви залишили мені дитинство? Я була жінка — хитра, облудна, продажна; жінка, що ставила пастки на чоловіків ще до того, як пізнала себе чи вас, ще тоді, коли не розуміла навіть, якої гидоти ви мене навчали. Ви породили жінку, а не дитину. Дивіться ж на неї. Дивіться на неї в усій її красі!

І, кажучи це, вона так билася в свої прекрасні груди, наче хотіла саму себе збити з ніг!

— Подивіться на ту, — вела вона далі, — яка ніколи не знала, що таке щирість, що таке любов. Подивіться на мене, що хитрувала та каверзувала, коли інші діти гралися, і — молода літами, але стара серцем — вийшла за чоловіка, що був мені цілком байдужий. Подивіться на мене, яку він-лишив удовою раніше, як дістав спадщину, — це вас бог покарав, і так вам і треба! — і скажіть — що за життя було в мене останні десять років?

— Ми докладали всіх зусиль, щоб ти влаштувалась якнайкраще, — одмовила мати. — Ось яке було в тебе життя. Тепер ти влаштована.

— Жодного раба на ринку, жодного коня на ярмарку не виставляли, не вихваляли, не оглядали так безсоромно, мамо, як мене протягом оцих десятьох років! — скрикнула Едіт, виблискуючи очима і знову гірко наголошуючи на слові "мама". — Хіба не так? Хіба не була я притчею во язицех усіх мужчин? Хіба не до мене залицялися всі, що не є дурні, розпусники, маразматики і хлопчиська? І хіба не кидали вони мене, один за одним, бо ви були занадто відверті з усіма вашими хитрощами, — так, так, — і занадто правдиві з усіма вашими удаваними претензіями, — аж про нас слава пішла! Хіба по всіх курортах, які лише є в Англії, не афішували мене? Не пропонували, не продавали скрізь, доки я не втратила останньої зернини самоповаги й тепер гидую сама собою? Може, оце були мої дитячі літа? Бо досі принаймні я їх не мала. Не кажіть же мені про це хоч сьогодні.

— Ти могла би вийти заміж щонайменше двадцять разів, Едіт, — зауважила мати, — якби старалася заохотити їх.

— Ні! Коли вже хтось бере собі такий непотріб, як я, — бо я і є непотріб, — відповіла Едіт, підводячи голову й тремтячи від сорому та збурених гордощів, — то бере мене так, як цей чоловік, що його я нічим не приманювала. Він бачить мене на аукціоні і вважає, що мене варто купити. Нехай! Коли він прийшов подивитися на мене, він зажадав, щоб йому показали список моїх здібностей. Я йому показала. А захотів їх перевірити при своїх друзях — я не відмовлялася, питала, що саме йому показати, — і показувала. От і все, досить. Він купує не з примусу, а з доброї волі, знає, що він купує і чого варті його гроші. Сподіваюся, покупка не розчарує його. Я не вихваляла себе й не тиснула на нього. Та й ви теж, наскільки я змогла перешкодити вам у цьому.

— Ти якось дивно розмовляєш сьогодні з матір'ю, Едіт.

— Так і мені здається, — відповіла Едіт, — може, й більше, ніж вам. Але мені вже пізно перевиховуватись. Я занадто стара і занадто низько впала, щоб поміняти свою лінію поведінки, обірвати вашу і врятувати себе. Зародок всього того, що ошляхетнює жінку, робить її щирою та доброю, так і не прищепився в моїй душі, а що інше я маю не варте зневаги? — Тут в її голосі забриніли зворушливі, журні нотки — забриніли і стихли. — Ми з вами хорошого роду, але незаможні, то я й рада, що в такий спосіб ми забагатіємо. Скажу лише, що я додержувала постанови, яку мала мужність укласти, і не спокушала цього чоловіка.

— "Цього чоловіка!" Ти кажеш так, ніби ненавидиш його.

— А ви думаєте, я його кохаю? — спитала Едіт, зупинившись посеред кімнати й озирнувшись на матір. — А чи сказати вам, — вона втупила очі в обличчя матері,— хто вже нас досконало вивчив, читає по нас, як по книзі, і при кому я ще менше поважаю себе — так принижує мене те, що він усе знає?

— Це, скільки я розумію, — холодно мовила мати, — напад на цього бідолашного… містера Турбота. Навряд чи твоя зневага до себе і зневіра у власні сили у зв'язку з цією особою (надзвичайно милою, як на мене) відіб'ються на твоєму рішенні, дорогенька, — чого ти на мене так дивишся? Ти хвора?

Едіт раптом нахилила голову, немов її вжалила гадюка, стиснула її руками і вся затремтіла. Однак, це тривало недовго, і з кімнати вона вийшла своєю звичайною, впевненою ходою.

Тоді там знову з'явилася покоївка-скелет і, подавши руку своїй пані, яка разом із красою, здавалось, утратила й сили, згорнула мощі Клеопатри в оберемок і віднесла до спальні, щоб наново оживити їх завтра.

Розділ, двадцять восьмий

ЗМІНИ

— От і настав день, Сюзанно, коли ми повертаємо до нашого тихого дому, — сказала Флоренс тому диво-язичкові, Ніппер.

Сюзанні забило дух від надміру почуттів, що їх нелегко описати, та вона дала їм вихід, енергійно прокашлявшись, і відповіла:

— Авжеж, що до тихого, міс Фло. Аж надто тихого.

— Коли я була ще мала, — помовчавши, замислено спитала Флоренс, — ти бачила коли-небудь того джентльмена, що приїжджав сюди до мене — разів зо три, здається, — так, Сюзанно?

— Так, три рази, міс, — ствердила міс Ніппер. — Один раз, коли ви пішли на прогулянку з тими Скет…

Флоренс лагідно глянула на неї, і міс Ніппер поправилась:

— З сером Барнетом та його леді, міс, і з їхнім хлопцем.

74 75 76 77 78 79 80