А тим часом він цілими днями працював на ділянці з індиго, а ввечері повертався додому, щоб полити свої квіти й почитати книжки. На той час Мабефові було вже під вісімдесят.
Одного вечора йому явилося дивне видіння.
Він повернувся додому ще завидна. Тітка Плутарх, чиє здоров’я подалося, лежала хвора. Старий погриз кістку, на якій ще лишалося трохи м’яса, з’їв шматок хліба, знайдений на кухонному столі, а тоді сів у садочку на перекинуту кам’яну тумбу, що правила там за стілець.
Почало сутеніти. Читаючи, Мабеф поглянув на свої рослини, а надто на чудовий рододендрон, що був його втіхою. Ось уже чотири дні жарко світило сонце, налітав сухий вітер, і не випало жодної краплі дощу. Стебла похилились, бутони позвішувалися вниз, листочки опадали. Особливо сумним здавався рододендрон. Старий Мабеф вірив, що рослини мають душу. Цілий день він трудився на ділянці з індиго і був геть виснажений, а проте підвівся, поклав книжку на тумбу і, зігнувшись, подибав на тремтячих ногах до криниці. Але, схопившись за ланцюг, він не знайшов у собі сили навіть зняти його з гачка. Тоді старий обернувся і підняв тужний погляд у небо, на яке вже висипали зорі.
Ніч обіцяла бути ясною і не менш посушливою, ніж день.
"Зірки, зірки! — подумав Мабеф. — Жодної хмаринки! Жодної краплі води!"
І голова його, щойно задерта в небо, безсило впала на груди.
Він знову спробував відчепити ланцюг, але марно.
У цю мить він почув голос, який сказав:
— Дідусю Мабеф, хочете я поллю ваші квіти?
Кущі живоплоту зашелестіли, і звідти вийшла худа дівчина, більше схожа на породжений сутінками привид, ніж на живу істоту.
Не встиг Мабеф опам’ятатися, як дівчина відчепила ланцюг, набрала у відро води, наповнила поливальницю, і старий побачив, як ця босонога примара в подертій спідничині побігла між квітниками, даруючи рослинам живодайну вологу. Плюскіт води, яка скропляла листя, наповнив душу старого Мабефа захватом. Йому здавалося, що тепер рододендрон щасливий.
Спорожнивши перше відро, дівчина набрала друге, потім третє. Вона полила весь садочок.
Бігаючи з поливальницею по доріжках, вона скидалася на великого кажана — темна постать у розмаяній подертій хустині, з довгими кощавими руками, які злітали вгору, мов крила.
Коли дівчина закінчила, дідусь Мабеф підступив до неї зі слізьми на очах і поклав долоню їй на голову.
— Хай вас Бог благословить, — сказав він. — Ви янгол, бо ви подбали про квіти.
— Ні, я диявол, — відповіла дівчина, — але мені це байдуже.
— Як шкода, що я такий убогий і нічим не можу вам віддячити! — вигукнув старий, не звернувши уваги на її відповідь.
— Ви можете дещо зробити для мене, — сказала вона.
— Що?
— Сказати мені, де живе пан Маріус.
Старий спершу нічого не зрозумів.
— Який пан Маріус?
— Молодий чоловік, він колись приходив сюди до вас.
Дідусь Мабеф, здавалося, напружено міркував.
— А, так!.. — вигукнув він. — Я розумію, кого вам треба. Зараз подумаю… Пан Маріус… Барон Маріус Понмерсі… Він живе… Власне, він уже там не живе… Я не знаю, де він зараз живе.
Говорячи, старий нахилився, щоб розправити гілочку рододендрона, й провадив:
— Стривайте, я пригадав. Він часто буває на Жайворонковому полі. Йдіть туди. Ви там неодмінно його зустрінете.
Коли старий випростався, перед ним не було нікого, дівчина зникла.
Не дивно, що він трохи злякався.
"Отакої! — міркував Мабеф. — Якби мій садочок не було полито, я подумав би, що це дух".
3. Те саме видіння являється Маріусові
Якось уранці, в понеділок — це було через кілька днів по тому, як до старого Мабефа навідався "дух", — Маріус позичив у Курфейрака чергову п’ятифранкову монету для Тенардьє і, перш ніж віднести гроші до тюремної канцелярії, вирішив піти "трохи прогулятися", щоб потім засісти за роботу. Власне, це повторювалося щодня. Прокинувшись, він сідав перед розгорнутою книжкою і чистим аркушем у надії щось перекласти. Та, прочитавши рядків чотири, він пробував написати бодай один і не міг. Яскрава зоря сяяла між ним і аркушем паперу. Тоді він підводився зі стільця й казав: "Піду прогуляюся. Це мене збадьорить".
І йшов на Жайворонкове поле.
Там зоря сяяла ще яскравіше.
Маріус повертався, пробував знову взятися за переклад, але марно. Тоді він казав: "Завтра я нікуди не піду. Це відриває мене від діла". Але наступного дня повторювалося те саме.
Він більше жив тепер на Жайворонковому полі, ніж у квартирі Курфейрака.
Того ранку він усівся на парапет біля струмка Гобелен. Веселі сонячні промені бризкали крізь ясно-зелене листя.
Маріус думав про Неї, думав про чорний морок, який іноді так згущувався над ним, що він не бачив сонця.
Та крізь завісу гнітючої журби до Маріуса все ж таки проникали враження зовнішнього світу. Він чув, як десь неподалік, на обох берегах струмка, пралі ляпали по білизні праниками, а вгорі, у гіллі в’язів, щебетали пташки.
І тут до нього долинув знайомий голос:
— А ось і він!
Маріус підвів погляд і впізнав нещасну дівчину, яка одного ранку була прийшла до нього, — старшу дочку Тенардьє, Епоніну; тепер він уже знав, як її звати. Дивна річ, але, ставши ще обшарпанішою, вона мовби погарнішала. Дівчина була боса й у лахмітті, як і того дня, коли так рішуче увійшла до його кімнати. Той самий хрипкий голос, те саме обвітрене обличчя, той самий погляд — зухвалий і водночас невпевнений. У волоссі в неї застрягли соломинки й сіно — певне, вона переночувала десь на сіннику.
І все ж таки вона була гарна. О, юність — ти скрізь і завжди сяєш, наче зоря!
Тим часом дівчина зупинилася перед Маріусом, і на її мертвотно-блідому обличчі з’явилося щось схоже на радісну усмішку. Кілька хвилин вона, здавалося, не знаходила слів, потім сказала:
— Я таки вас знайшла! Спасибі дідусеві Мабефу. Ох і довго ж я вас шукала! А знаєте, я сиділа у в’язниці! Два тижні! А потім мене випустили. Не було доказів, і я ще неповнолітня. Уже півтора місяця, як я вас шукаю. То ви там більше не живете?
— Ні, — сказав Маріус.
— А, розумію. Через ту історію. Тільки навіщо ви наділи цей старий капелюх? Молодому чоловікові, такому, як ви, треба носити гарний одяг. І де ви тепер живете?
Маріус нічого не відповів.
— Та й сорочка у вас порвана. Я вам зашию.
І вона додала із сумним виразом:
— Ви начебто не раді мене бачити?
Маріус мовчав. Якусь мить Епоніна дивилась на нього, потім вигукнула:
– І все ж таки я могла б вас розвеселити!
— Що ви хочете цим сказати? — запитав Маріус.
— Колись ви зверталися до мене на "ти"! — мовила дівчина.
— Ну, гаразд. Що ти хочеш цим сказати?
Епоніна закусила губу. Здавалося, в ній відбувається якась внутрішня боротьба. Нарешті вона зважилася.
— Тим гірше, але однаково. Ви сумуєте, а я хочу, щоб вам було весело, хочу побачити, як ви смієтесь. Пам’ятаєте, ви обіцяли дати мені все, що я попрошу…
— Так! Говори ж, говори!
Дівчина подивилася Маріусові просто у вічі й сказала:
— Я знаю адресу.
Маріус зблід. Уся кров шугнула йому до серця.
— Яку адресу?
— Ту, що ви просили мене взнати!
І додала, наче роблячи над собою зусилля:
— Адресу панни.
Вимовивши це слово, Епоніна важко зітхнула.
Маріус стрибнув з парапету, на якому сидів, і схопив її за руку.
— О, ходімо ж туди! Скажи, де це! Проси в мене усього, чого захочеш!
— Я не знаю, як зветься та вулиця, — сказала Епоніна. — Але я запам’ятала будинок, я вас туди відведу.
Вона забрала свою руку і, зітхнувши, мовила:
— О, як ви зраділи!
Маріусове обличчя раптом затьмарилось. Він схопив Епоніну за лікоть.
— Епоніно! Поклянися, що ти не скажеш цієї адреси батькові!
Вона обернулась до нього з подивом на обличчі.
— "Епоніно"! Звідки ви знаєте, що мене звуть Епоніною?
— Обіцяй мені те, про що я тебе прошу!
Але вона, здавалося, не слухала його.
— Як це люб’язно з вашого боку! Ви назвали мене Епоніною!
Маріус взяв її за обидві руки.
— Відповідай же, ради Бога! Я прошу тебе, присягнися, що ти ніколи не скажеш цієї адреси своєму батькові!
— Моєму батькові? — перепитала вона. — А, батькові! Заспокойтеся. Він у одиночці. Дуже він потрібен мені, мій батько.
— Але ти не пообіцяла! — вигукнув Маріус.
— Та пустіть же! — сказала Епоніна засміявшись. — Як ви мене трясете! Гаразд-гаразд, я обіцяю! Чи мені не однаково? Я не скажу цієї адреси батькові. Тепер ви вдоволені?
– І нікому?
— Нікому.
— А зараз веди мене, — сказав Маріус.
— Отак негайно?
— Негайно.
— Ну, ходімо. Який же він радий! — зітхнула Епоніна.
Через кілька кроків вона зупинилася.
— Ви йдете майже поряд зі мною, пане Маріус. Пропустіть мене вперед і йдіть віддалік. Негаразд, коли побачать такого пристойного молодого чоловіка, як ви, з такою жінкою, як я.
Жодними словами не переказати того змісту, що його вклала у фразу "з такою жінкою, як я", ця дівчинка-підліток.
Вона пройшла ще з десяток кроків і стала. Маріус підійшов до неї. Не дивлячись на нього, вона сказала:
— До речі, ви мені щось обіцяли.
Маріус понишпорив у кишенях. Там не було нічого, крім п’ятифранковика, призначеного Тенардьє. Він узяв ту монету й поклав її в руку Епоніни.
Вона розчепірила пальці, й монета впала на землю.
— Не треба мені ваших грошей, — похмуро сказала дівчина.
Книга третя
Будинок на вулиці Плюме
1. Таємничий будинок
В середині минулого сторіччя голова паризької судової палати збудував для своєї таємної коханки дім на вулиці Бломе, яка згодом стала називатися вулицею Плюме.
Дім був двоповерховий: дві зали на першому поверсі, дві кімнати на другому, внизу — кухня, нагорі — будуар, під дахом горище, перед будинком сад, відокремлений від вулиці залізною штахетною огорожею. За домом був вузенький дворик, а в глибині дворика — приземкуватий флігель з двох кімнаток. Із флігеля крізь потайні двері можна було вийти в довгий вузький коридор; вимощений, але відкритий угорі, він звивався між двох високих мурів. Навдивовижу добре захований між огорожами садів та городів, усі кути й повороти яких він повторював, цей прохід виводив до хвіртки, що відчинялася за чверть милі від саду, майже в іншому кварталі, в безлюдному кінці Вавилонської вулиці.
Будинок довго стояв незаселений і помалу занепадав, руйнувався. Але в жовтні 1829 року з’явився літній чоловік і винайняв дім — разом із флігелем та вузьким проходом, що виводив на Вавилонську вулицю.