Відколи я повернувся, вона отримала від мене два листи, написані моєю рукою. Вона не любить мене більше! А я – я й сам не знаю, чи люблю її, чи ненавиджу! Мене то вабить до неї, то вона мені бридка. Адже вона завдячує мені багатство, щастя – і маєш! – нічим, нічим не схотіла допомогти. Часом я впадаю просто-таки в безнадію, у глибоку зневіру!
Сказавши це, старий воїн сів на стілець і знову завмер нерухомо. Дервіль мовчав, пильно дивлячись на прохача.
– Так, справа серйозна, – сказав він нарешті, мовби сам до себе. – Навіть якби було доведено, що папери в Гейльсберзі справді ваші, це не доказ, що ви полковник Шабер. Ваш процес проходитиме аж у трьох інстанціях, тож треба все обміркувати якнайгрунтовніше. Адже справа не має прецедентів, вона – виняткова.
– Якщо мені судилося загинути в боротьбі, пане, – холодно відповів полковник, гордо піднісши голову, – я помру з гідністю, але не сам-один.
Де й подівся немічний старий! Перед Дервілем був зовсім інший чоловік – очі його палали вогнем завзяття й жадобою помсти.
– Може, доведеться піти на взаємні поступки, – сказав стряпчий.
– На поступки? – гнівно перепитав полковник Шабер. – То я – мертвий, чи я – живий?
– Сподіваюся, добродію, – провадив стряпчий, – ви зважите на всі мої поради. Ваша справа стане моєю справою. Незабаром ви переконаєтесь у тому, що вона зацікавила мене, – бо ж подібної, мабуть, не знайдеться в історії судочинства. А зараз я вам дам листа до мого нотаря, і він виплачуватиме вам під розписку по п’ятдесят франків кожні десять днів. Але негоже вам ходити по гроші сюди. Якщо ви справді полковник Шабер, не подобає, щоб вам подавали милостиню. Я оформлю ці гроші як позичку. У вас є статок, який вам мають повернути, ви багаті.
На очі старому полковникові набігли сльози – так зворушила його ця делікатність.
Дервіль рвучко підвівся із стільця, може, щоб приховати хвилювання, яке не личить юристові; він пішов у свій кабінет, повернувся з незапечатаним конвертом і віддав його графові Шаберу. Коли сердега брав конверта, його пальці намацали крізь папір дві монети.
– А тепер, будь ласка, перелічіть усі документи, назвіть місто, королівство, – мовив Дервіль.
Полковник продиктував відомості, перевірив, чи правильно написані назви місцевостей, потім узяв в одну руку капелюх і, глянувши на Дервіля, подав йому другу руку – мозолясту долоню – і сказав просто:
– Присягаюся, пане, після імператора ви для мене – найкращий із людей. Ви – молодчага!
Повірений міцно потис полковникові руку, провів його до дверей і присвітив свічкою.
– Букаре, – звернувся Дервіль до старшого писаря, – я щойно почув історію, яка, може, обійдеться мені в двадцять п’ять луїдорів. Та коли гроші й пропадуть – дарма, я не жалкуватиму: адже я бачив найспритнішого на світі лицедія.
Опинившись на вулиці, під ліхтарем, полковник вийняв із конверта два золотих двадцятифранковики, що їх дав Дервіль, і якусь хвилину пильно їх роздивлявся. Це вперше за дев’ять років він побачив золото.
"То тепер я зможу курити сигари", – подумав він.
Десь через три місяці по цій нічній розмові полковника Шабера з Дервілем нотар, який за дорученням повіреного виплачував грошову допомогу його незвичайному клієнтові, зайшов до контори порадитися щодо однієї важливої справи і повідомив, що він уже видав старому вояці шістсот франків.
– Ти, либонь, опікаєш цю стару гвардію знічев’я? – сміючись, докинув нотар, молодик на прізвище Кротта; він купив свою контору, де раніш служив за діловода, недавно, після того, як власник розорився і втік, що наробило неабиякого галасу.
– Дякую, друже, що ти нагадав мені про цю справу, – відповів Дервіль. – Моя добродійність скінчиться на двадцяти п’яти луїдорах; боюся, що мене пошито в дурні через мій патріотизм.
По цих словах Дервіль глянув на свій стіл, де лежали папери, принесені старшим писарем. На очі йому потрапив конверт, весь заліплений прямокутними, квадратними, трикутними, червоними й синіми штемпелями, поставленими в австрійських, прусських, баварських та французьких поштових конторах.
– Ага, – мовив він, сміючись, – ось і розв’язка комедії; зараз дізнаємось, обдурено мене чи ні.
Він узяв конверта, розпечатав його, та не міг прочитати ні слова: лист був написаний по-німецькому.
– Букаре, візьміть цього листа, віднесіть перекладачеві й негайно повертайтеся, – сказав Дервіль, прочинивши двері кабінету і подавши конверта старшому писарю.
– Берлінський нотар, до якого звернувся Дервіль, сповіщав, що папери, які його просили надіслати, надійдуть через кілька днів після одержання цього повідомлення. Всі документи, писав він, у повному порядку і юридично засвідчені. Крім того, він повідомляв, що майже всі свідки фактів, занотованих у протоколі, живуть у Прейсіш-Ейлау, а жінка, якій пан граф Шабер завдячує своє життя, – в одному з передмість Гейльсберга.
– Оце вже серйозні речі! – вигукнув Дервіль, коли Букар стисло розповів йому, про що йдеться в листі. – Послухай, друже, – звернувся він до нотаря, – мені будуть потрібні деякі відомості, що їх можна здобути в твоїй конторі. Якщо не помиляюся, вони в цього негідника Рогена…
– Ми називаємо його нещасливцем, безталанним Рогеном, – сміючись, урвав Дервіля метр Александр Кротта.
– Чи не цей "безталанний", який видер вісімсот тисяч франків у своїх клієнтів і довів до злиднів чимало родин, займався справою про ліквідацію маєтності Шабера? Здається, я читав це в документах Ферро.
– Авжеж, – відповів Кротта, – тоді я був іще писарчуком; мені довелося переписувати цю справу, тож я вивчив її до слова. Роза Шабер, дружина і вдова Іакінфа Шабера, графа Імперії, кавалера великого офіцерського хреста Почесного легіону, одружилася з ним без контракту – отже, обоє вступили у володіння майном на рівних правах. Наскільки пригадую, капітал дорівнював шестистам тисячам франків. Ще до одруження граф Шабер написав духівницю на користь паризьких притулків, за якою вони мали одержати чверть капіталу, наявного на день його смерті; друга чверть мала відійти скарбниці. Відразу ж було зроблено опис і відбувся розпродаж та розділ, бо юристи ревно взялися до діла й не марнували часу. В ту пору, коли було здійснено ліквідацію, нелюд, який тоді правив Францією, спеціальним указом повернув удові частку, яка мала відійти скарбниці.
– Тож особиста маєтність графа Шабера становила б не більше трьохсот тисяч франків?
– Саме так, друзяко! – відповів Кротта. – Ви, стряпчі, часом добре метикуєте, хоч вам і закидають двоєдушність, бо ви ладні захищати і невинного, й винного.
– Граф Шабер мешкав, – він зазначив свою адресу на першій розписці, що її дав нотареві, – в передмісті Сен-Марсо, на вулиці Малій Банкірській, у колишнього квартирмейстера імператорської гвардії Верньйо, який став тепер молочарем. Діставшися туди, Дервіль мусив іти шукати свого клієнта пішки: кучер не схотів їхати по небрукованій вулиці, до того ж колії були надто глибокі для коліс кабріолета. Пильно розглянувшись навкруги, повірений нарешті побачив у кінці вулиці, там, де вона виходила на бульвар, два жалюгідні камінні стовпи, побиті й пощерблені возами, які тут проїздили, хоча біля воріт стояли дві дерев’яні тумби. Ці стовпи підтримували бантину з гостроверхим черепичним піддашком, на якому було написано червоною фарбою: "Верньйо, молочар". Праворуч від цього напису були намальовані білою фарбою яйця, ліворуч – корова. Ворота стояли навстіж, певно, їх не зачиняли цілий день. У глибині чималого подвір’я, навпроти воріт, виднівся будинок, коли це слово пасує до халабуд паризьких передмість, які не можна порівняти ні з чим, навіть із найубогішими сільськими халупами; вони так само жалюгідні, але куди менш поетичні. Адже халупам, що стоять серед полів, надають чару чисте повітря, зелень, луки, пагорки, в’юнка стежка, виноградник, живопліт, лопата чи граблі, – а в столиці злиденність велична тільки тим, що страхітлива.
– Хоч цей будинок і звели недавно, він, здавалося, ось-ось упаде. Жоден матеріал не був використаний за прямим призначенням, усе було підібране біля зруйнованих будівель – у Парижі їх розвалюють щодня. На віконниці, збитій із старих дощок, Дервіль прочитав напис: "Крамниця мод". Вікна – усі різні – були пробиті в найнесподіваніших місцях. Долішній поверх, – мабуть, єдина частина будинку, де можна було жити, – одним боком підіймався досить високо, а другим, через нерівність грунту, стояв так низько, що вікна були майже врівень із землею. Між ворітьми й будинком розлилася величезна смердюча калюжа, куди стікала дощова вода й вихлюпували помиї. Під стіною, що здавалася міцнішою за інші й правила за опору для вбогої халабуди, стояли рядочком клітки з кролями, де звірятка виводили своє численне потомство. Праворуч від воріт – корівня із сінником, поряд – льох, де зберігалися молоко, вершки, сметана, масло, яйця тощо. Ліворуч – пташник, стайня і хлів для свиней; всі ці будівлі були збиті, як і будинок, із старих білих дощок і обшальовані тонким шаром очерету. На подвір’ї, куди вступив Дервіль, як майже скрізь, де готують страви грандіозної трапези для зажерливого Парижа, був неймовірний безлад, що буває завжди, коли щось роблять похапцем. Біля льоху лежали здоровенні бляшані бідони із вдавленими боками, в яких возять молоко, горщики з-під вершків та ганчір’яні затички. На шворках, протягнених між двома жердинами, сохло на сонці якесь ганчір’я – ним, мабуть, витирали посуд. Плохенька конячка – з тих, яких держать тільки молочарі, – запряжена у возик, терпляче ждала під зачиненими дверима стайні. Коза об’їдала миршаві, припалі пилюкою виноградні лози, що вилися вздовж жовтої порепаної стіни. Кицька вилизувала один із горщиків. Кури, яких сполохав Дервіль, кудкудакаючи, кинулися врозтіч; загавкав собака, прив’язаний біля воріт.
"І тут живе людина, завдяки якій виграно битву під Ейлау!" – подумав Дервіль, озираючи жалюгідне видовисько, яке відкрилося його очам.
Дім було покинуто на трьох хлоп’яків. Один, вибравшись на підводу, навантажену щойно скошеною травою, жбурляв камінці в димар сусіднього будинку – либонь, сподівався, що вони падають просто в горщик, який стояв у печі. Другий тяг на візок, що впирався передком у землю, свиню, а третій, зависнувши ззаду, очікував, коли свиня ступить на візок, аби підкинути її, мов на гойдалці.