Правда в тому, що лишилися в місті свої люди, які знають правду, і вони безстрашно кажуть єдину цю правду народові.
Чоловік з пов'язкою поліцая, неймовірно довгий, у картатих штанях, заправлених у яловичі чоботи, і в такому ж картатому піджаку, з-під якого звисала важка кобура з жовтим шнуром, увійшов у юрбу, і його вузька голова у старомоднім картузі стирчала над нею. Люди, озираючися, впізнавали Гната Фоміна й розступались перед ним з раптовим виразом переляку чи запобігливості.
Серьожка Тюленін, насунувши кепку на брови й ховаючись за людей, щоб Фомін не впізнав його, пошукав очима в юрбі Васю Пиріжка. Знайшовши, підморгнув на Фоміна. Але Пиріжок добре знав, що він має робити,— він за Фомі-ним уже проштовхувався до щита.
Хоч Пиріжка й Ковальова вигнали з поліції, в них збереглись добрі стосунки з усіма поліцаями, які зовсім пе вважали вчинок Пиріжка й Ковальова за такий уже й гапебний. Фомін озирнувся, впізнав Пиріжка й нічого йому не сказав. Вони разом добрались до цього аркушика. Фомін спробував здерти його нігтем, але аркушик міцно прилип до німецького плаката й не відривався. Фомін проколупав дірку в плакаті й видер аркушик разом з клаптем плаката і, пожмакавши, засунув у кишеню піджака.
— Чого зібралися? Чого не бачили? Геть звідси! — засичав він, обернувши до натовпу жовте обличчя скопця, і маленькі сіренькі очиці вилізли з численних зморщок шкіри, що оточували їх.
Пиріжок, ковзаючи та в'ючись круг Фоміна, як чорний змій, викрикував хлоп'ячим голосом:
— Чули? Розходьтеся, панове, краще буде!
Фомін, розчепіривши довгі руки, звис над юрбою. Пиріжок на мить немов прилип до нього. Юрба розпалась і стала розбігатись. Пиріжок вибіг уперед.
Фомін похмуро сунув по базару в важких яловичих чоботях. Люди, покинувши свої торговельні справи, дивились йому в спину хто з переляком, хто з подивом, а хто з виразом зловтіхи: на спині Фоміна, на його картатий піджак хтось пришпилив аркушик, на якому великими друкованими літерами було виведено:
"Ти продаєш наших людей німцям за шмат ковбаси, за ковток горілки й за пачку махорки. А заплатиш своїм підлим життям. Стережись!"
Ніхто не спинив Фоміна, і він із цим зловісним попередженням на спині пройшов через увесь базар до поліції.
Білява кучерява голова Серьожки та чорна голівка Пиріжка то виринали, то зникали в базарнім юрмищі — там, тут, сновигаючи в метушінні тіл, мов комети по своїх незбагненних орбітах. Вони не самі: враз випірне на якому-небудь завороті русява голівка Тосі Мащенко, тихої, скромно вдягненої дівчини з розумненькими очицями. А коли тут голівка Тосі Мащенко, значить, шукай поблизу її супутника, білу голову Стьопи Сафонова. Світлі пронизливі очі Серьожки схрещуються в натовпі з темними оксамитними очима Вітьки Лук'янченка,— схрестяться й розійдуться. І довго кружляє між яток і столиків Валя Борц із своїми світло-русявими золотавими косами; в руках у неї кошик, прикритий сировим рушником, а що вона продає і що купує, цього не бачить ніхто.
І люди знаходять листівки у своїм кошику, в порожнім мішку, а то й просто на прилавку під сахарним качаном капусти або під кавуном, сіро-жовтим, темно-зеленим чи немовби розписаним ієрогліфами,— іноді це навіть не листівка, а просто вузенька смужка паперу, на якій виведено друкованими літерами що-небудь таке:
"Геть гітлерівських двісті грамів, хай живе радянський кілограм!"
І стріпнеться серце в людини.
Серьожка в котрий уже раз обійшов ряди столиків і випірнув на товчку, де продавали з рук, і раптом віч-на-віч зустрівся з лікарем міської лікарні Наталею Олексіївною. Вона стояла в запорошених спортивних тапочках, в ряді інших жінок, тримаючи в пухлих дитячих руках маленькі дамські туфлі, досить-такі зношені. Вона зніяковіла, впізнавши Серьожку.
— Здрастуйте! — сказав він, теж розгубившись, і стяг з голови кепку.
В очах Наталі Олексіївни миттю з'явився той самий, знайомий йому вираз, прямий, нещадний, практичний вираз,— вона спритним рухом пухлих ручок загорнула туфлі й сказала:
— Дуже добре. Ти мені он як потрібен.
Серьожка й Валя мали разом перейти з базару в район біржі праці, звідки сьогодні виступала на Верхньодуванну перша партія молоді, яку женуть до Німеччини. І раптом Валя побачила, як Серьожка і кругленька — здалеку здавалось — дівчинка з жіночою зачіскою вийшли з базарної юрби до мазанок Лі Фан-чі й зникли за ними. Гордість не дозволила Валі піти слідом. Повна верхня губа її ледь помітно здригнулась, в погляді виник холодний вираз. І Валя з кошиком, де ще лишилось під картоплею кілька листівок, потрібних на новому місці, гордовитою ходою, пішла до біржі праці.
Майданчик на пагорку перед білою одноповерховою будівлею біржі був оточений німецькими солдатами. Молоді люди, що мусили сьогодні покинути рідне місто, матері, батьки, родичі з клунками та чемоданами і просто цікаві юрмились перед оточеним місцем, по схилах пагорка. Останнім часом стояли похмурі, сірі дні. Вітер, знявшися зранку, з лютою одноманітністю гнав по небу темні хмари, не давав пролитись дощу. Вітер шарпав різнобарвні сукні жінок і дівчат на схилах пагорка і котив дорогою повз будинки районного виконкому та "скаженого пана" важкі вали куряви.
Похмуре враження справляла ця юрба жінок, дівчат, підлітків, непорушна, мовчазна, скам'яніла в своєму горі. Якщо де й заговорять, то півголосом або пошепки, навіть плакати голосно бояться: якась мати тільки змахне сльози рукою, а дочка сховає нараз очі в хустинку.
Валя зупинилася з краю натовпу, на схилі пагорка, звідки видніли район шахти № 1-біс і частина залізничної вітки.
Все нові люди підходили з різних кінців міста. Молодь, що розкидала листівки по базару, теж майже вся перекочувала сюди. Раптом Валя побачила Серьожку — він ішов залізничним насипом, нахиливши голову, щоб вітром не здуло кепку. Деякий час його не було видно, потім вій виник із-за округлості горба,— він ішов без дороги, оглядаючи натовп, і ще здалека побачив Валю. Верхня повна яскрава губа її самолюбно здригнулась.
Валя не дивилась на нього й ні про що не питала.
— Наталя Олексіївна...— тихо сказав він, зрозумівши, що Валя сердиться.
Він схилився до її вуха й прошепотів:
— Ціла група молоді в селищі Краснодоні... Просто самі собою... Скажи Олегові...
Валя була зв'язковою від штабу. Вона кивнула головою. У цей час вони побачили Уляну Громову, що йшла дорогою від Восьмидомиків, і з нею незнайому дівчину в береті й пальті. Уля й ця дівчина, долаючи опір вітру й одвертаючи обличчя від куряви, несли вдвох чемодан.
— Якщо доведеться туди піти, ти згодна? — знову шепнув Серьожка.
Валя кивнула головою.
Обер-лейтенант Шпрік, директор біржі, зрозумів пареш-ті, що молодь так і стоятиме поза оточеним майданчиком із рідними своїми, якщо її не підігнати. Він вийшов на ґанок, цей німець, гладенько виголений і вже не в шкіряних трусах, як він ходив у спеку в себе на біржі й по вулицях, а в повній формі, вийшов у супроводі писаря й зіпнув, щоб ті, хто від'їздить, одержували документи. Писар повторив це українською мовою.
Німецькі солдати, оточивши приречених, не пускали до них рідню й тих, хто прийшов проводити. Почали прощатись. Матері й дочки, вже не стримуючи себе, заплакали вголос. Хлопці тримались, але страшно було дивитись на їхні обличчя, коли матері, бабуні, сестри бились у них на грудях і старі батьки, що десятки років провели під землею й не раз бачили смерть віч-на-віч, похнюпившися, змахували сльози з вусів.
— Пора...— суворо сказав Серьожка, намагаючись не показати Валі свого хвилювання.
Вона, ледве стримуючись, щоб не розплакатись, не чуючи його, машинально рушила крізь юрбу до біржі. Так само машинально вона витягала з-під картоплі складений учетверо аркушик і вкладала його кому-небудь у кишеню пальта або тужурки, чи просто під ручку чемодана, чи за мотуз кошика.
Біля оточених раптовий потік людей, що в паніці ринули од біржі, відтіснив Валю. Поміж тими, хто проводжав, чимало було підлітків, дівчат, молодих жінок, і хтось із них, проводжаючи сестру чи брата, випадково потрапив у коло солдатів і вже не міг звідтіля вийти. Це так розвеселило німців, що вони стали хапати, хто попадався до рук, і хлопців, і дівчат, і тягнули їх до оточених. Залунали крики, благання, плач. Якась жінка стала битися в істериці. Молодь із жахом кинулась від оточеного місця.
Серьожка, виринувши не знати звідки, з виразом страждання й гніву на обличчі, витяг Валю за руку з юрби просто на Ніну Іванцову.
— Слава богу... А то ці іроди...— Ніна схопила обох за руки своїми великими ніжними смаглявими руками.— Сьогодні о п'ятій у Кашука... Попередь Земнухова й Стаховича,— шепнула вона Валі.— Уляну не бачили? — І побігла розшукувати Улю: Ніна, як і Валя, була зв'язковою від штабу.
А Валя й Серьожка ще трохи постояли разом,— їм обом дуже не хотілося розлучатись. У Серьожки було таке обличчя, немовби він от-от скаже щось дуже важливе, але він так нічого й не сказав.
— Я побіжу,— лагідно мовила Валя.
Все-таки вона постояла ще трохи, потім усміхнулась до Серьожки, озирнулась, засоромилась і побігла з пагорка із своїм кошиком, мигтячи міцними засмаглими ногами.
Уля стояла біля самого місця оточення, дожидаючи, поки Валя Філатова вийде з будинку біржі. Німецький солдат, пропустивши Валю з чемоданом, схопив був і Улю за руку, але вона спокійно й холодно глянула на нього. На мить їхні очі зустрілись, і в очах солдата промайнула подоба людського виразу. Він одпустив Улю, одвернувся і раптом люто загорлав на біляву молоду простоволосу жінку, що не відпускала од себе сина, підлітка років шістнадцяти. Нарешті жінка відірвалася від сина, і з'ясувалось, що женуть не його, а її: підліток, плачучи, мов дитина, дивився, як вона з клуночком у руці ввійшла в будинок біржі, востаннє всміхнулась до сина з порога.
Цілу ніч Уля та Валя просиділи, обійнявшись, у маленькій, прикрашеній осінніми квітами світличці на квартирі
Філатових. Старенька Валина мама то підходила й гладила по голівці й цілувала їх обох, то перебирала речі у Валиному чемодані, то тихо-тихо сиділа в кутку на кріселку: з від'їздом Валі вона лишалася зовсім одна.
Валя, знеможена від сліз, і теж принишкла, часом злегка здригалася в обіймах Улі.