Попри це голос Шарлея був спокійний.
— Не вдасться ваш план. Ніхто вам не повірить.
— Повірять, повірять, — запевнив Вейрах. — Ти здивувався би, у що люди вірять!
— Біберштайн не дасть обвести себе навколо пальця. Ви поплатитеся своїми головами.
— А чого це ти мене страхаєш, монаший сину? — Буко нахилився над Шарлеєм. — Коли тобі самому до ранку не дожити? Біберштайн, кажеш, не повірить? Можливо. Накладу головою? Воля Божа. Але вам горлянки однаково переріжу. Хоча б заради gaudium[449], як говорить курвий син Сагар. Тебе, Хагенау, хоча б заради того прикінчу, щоби Сагарові допекти, бо ти його побратим, також чарівник. А щодо тебе, Шарлею, то нехай це називається справедливістю. Історичною. За Вроцлав, за вісімнадцятий рік. Решта ватажків бунту наклали головою перед катом на вроцлавському ринку, а ти накладеш головою у Бодаку. Байстрюк.
— Ти вдруге назвав мене байстрюком, Буко.
— Назву і втретє. Байстрюк! І що ти мені зробиш?
Шарлей не встиг відповісти. З гуркотом розчинилися двері — й увійшов Губертик. Точніше, увійшов Самсон Медок. Відчинивши собі двері Губертиком.
У цілковитій тиші, в якій було чути, як пугикає пугач, літаючи навколо вежі, Самсон підняв зброєносця, якого тримав за комір і штани, ще вище. І жбурнув під ноги Буко. Губертик пронизливо зойкнув, зіткнувшись із підлогою.
— Цей індивід, — промовив у тиші Самсон, — намагався задушити мене в стайні віжками. Він стверджує, що з вашого наказу, пане фон Кроссіг. Чи не хотіли б ви мені це пояснити?
Буко не хотів.
— Убити його! — гаркнув він. — Убити курвого сина! Бий!
Шарлей зміїним рухом звільнився від захвату Віттрама, ліктем ударив по горлу де Трескова. Тассіло захрипів і відпустив Рейневана, Рейневан же з лікарською точністю стусонув Римбабу кулаком у побитий бік, просто по болючому місцю. Пашко завив і зігнувся навпіл. Шарлей підскочив до Буко, сильно копнув його в гомілку. Буко упав на коліна. Що сталося далі, Рейневан не побачив, бо Тассіло де Тресков могутньо вдарив його по шиї і жбурнув на стіл. Однак він здогадався, почувши звук удару, хрускіт зламаного носа і люте ревіння.
— Ніколи більше, — почув він чіткий голос демерита, — не називай мене байстрюком, Кроссігу.
Тресков схопився із Шарлеєм, Рейневан хотів кинутися йому на допомогу, але не встиг — перекособочений від болю Римбаба ухопив його ззаду, пригнув. Вейрах і Віттрам накинулися на Самсона, велет же рвучко підняв лаву, садонув нею Вейраха в груди, садонув Куно, повалив обох, придавив лавою. Бачачи, що Рейневан шарпається і смикається у ведмежих обіймах Римбаби, підскочив і розкритою п'ятірнею зацідив Римбабі у вухо. Пашко боком пройшов через усю залу і втеліщився чолом у камін. Рейневан схопив зі столу олов'яний жбан і з дзенькотом гупнув ним Ноткера Вейраха, який намагався піднятися.
— Дівчина, Рейневане! — крикнув Шарлей. — Біжи!
Буко фон Кроссіг з ревінням підхопився з підлоги, із його зламаного носа густо стікала кров. Зірвав зі стіни рогатину, розмахнувся і кинув її в Шарлея, демерит спритно ухилився, спис шарнув його по плечі. І влучив у Вольдана з Осин, який власне прокинувся і зовсім розгублений піднявся з-за столу. Вольдан відлетів назад, гримнувся спиною у фламандський гобелен, сповз по ньому, сів, і його голова похилилась на ратище, яке стирчало у нього з грудей.
Буко заревів іще голосніше і кинувся на Шарлея з голими руками, розчепіривши їх, немов яструб. Шарлей зупинив його випрямленою рукою, другою врізав по зламаному носі. Буко завив і впав на коліна.
На Шарлея накинувся де Тресков, на Трескова — Куно Віттрам, на Віттрама — Самсон, на них — Вейрах, на них — заюшений кров'ю Буко, на них — Губертик. Усі перемішалися на підлозі, утворивши щось на кшталт Лаокоона з усіма найближчими родичами. Та Рейневан цього вже не побачив. Він щодуху мчав крутими сходами вежі.
* * *
Він наткнувся на неї перед низькими дверима, у місці, освітленому смолоскипом, застромленим у залізний тримач. Вона зовсім не скидалася на заскочену зненацька. Усе виглядало так, ніби вона чекала на нього.
— Ніколетто…
— Алькасине.
— Я прийшов…
Він не встиг розповісти, з чим прийшов. Сильний удар повалив його на підлогу. Він сперся на лікті. Дістав ще раз, упав.
— То я до тебе із серцем, — просапав, стоячи над ним із розставленими ногами, Пашко Римбаба. — Я до тебе із серцем, а ти мені стусана під бік? Болючий бік!!! Ах ти ж гаде такий!
— Гей ти! Великий!
Пашко обернувся. І усміхнувся широко та радісно, побачивши Катажину Біберштайн, панну, яку він собі вподобав, з якою, як він вважав, він був уже по заручинах і з якою він уже бачив себе у мріях спарованим на подружньому ложі. Але як виявилося, мріяв він дещо передчасно.
Нездійснена наречена різко вдарила його навідліг кулаком в око. Пашко вхопився за обличчя. Дівчина для більшої свободи рухів підтягла котарді — й сильно копнула його в промежину. Недійшлий наречений скулився, зі свистом втягнув повітря, а потім завив по-вовчому і впав на коліна, обіруч стискаючи свої чоловічі скарби. Ніколетта ще вище підняла сукню, демонструючи стрункі стегна, з підскоку копнула його в бік голови, крутнулася, копнула в груди. Пашко Пакославиць Римбаба беркицьнувся на круті сходи і перевертом покотився вниз.
Рейневан піднявся на коліна. Вона стояла над ним спокійна, навіть не дуже задихана, груди здіймалися не більше звичайного. Тільки очі, які горіли, немов у пантери, зраджували збудження.
"Вона вдавала, — подумав він, — тільки вдавала лякливу і настрашену. Обдурила всіх, і мене також".
— Що тепер, Алькасине?
— Нагору. Швидко, Ніколетто.
Вона побігла, стрибаючи східцями, неначе кізка, і він ледве встигав за нею. "Треба буде, — подумав він, — ґрунтовно переглянути свої погляди стосовно слабкості статей".
* * *
Пашко Римбаба скотився аж на самий низ сходів, з розгону закотився в залу, на середину, майже під стіл. Якийсь час він лежав там, хапаючи ротом повітря, наче витягнутий неводом короп, потім охнув, застогнав, похитав головою, тримаючись за геніталії. Потім сів.
У залі не було нікого, не рахуючи трупа Вольдана з рогатиною в грудях. І скривленого від болю Губертика, який притискав до живота руку, явно зламану. Зброєносець зустрів погляд Римбаби, показав головою на двері, що вели до виходу у двір. Це було зайве, Пашко ще до того почув шум, крики та розмірене гупання, що долинали звідтіля.
У залу зазирнули налякана служниця і пахолок, достоту як у приспівці: servus cum ancilla[450]. Вони втекли, щойно він на них глянув. Пашко піднявся, брудно вилаявся, зірвав зі стіни великий бердиш з почорнілим ратищем, всіяним дірочками від шашелю. Якийсь час він боровся з думками. Хоч він аж кипів від лютого бажання помститися підступній Біберштайнівні, розум підказував, що треба допомогти комітиві.
"Біберштайнівна, — подумав він, — від помсти не втече, з вежі виходу немає. Тому наразі, — подумав він, відчуваючи, як йому спухають яйця, — я покараю її тільки гордою зневагою. Спочатку мені заплатять ті, інші".
— Зачекайте, вашу мать! — гаркнув він, накульгуючи у бік виходу в двір і звуків бою. — Оце ж бо я вас!
* * *
Двері вежі ходили ходором від ударів. Шарлей матюкнувся.
— Поквапся! — крикнув він — Самсоне!
Самсон Медок виволік зі стайні двох осідланих коней. Грізно рикнув на пахолка, який зіскочив з перекриття. Пахолок утік, блискаючи п'ятами.
— Ці двері довго не витримають, — Шарлей збіг кам'яними сходами, перехопив у нього віжки. — Брама, швидко!
Самсон теж бачив, як у дверях, якими їм вдалося відгородитися від Буко і його друзяк, тріснула і наїжачилася скалками чергова дошка. Залізо дзвеніло об мур і об метал, було зрозуміло, що розлючені раубрітери намагаються вирубати завіси. Справді, не можна було втрачати ні хвилини. Самсон роззирнувся. Брама була зачинена на засув, на балку, додатково забезпечену масивною колодкою. Гігант трьома стрибками опинився при купі дров, висмикнув із пня велику теслярську сокиру, ще три стрибки — і він був уже коло брами. Охнув, підняв сокиру — і з величезною силою опустив обух на колодку.
— Сильніше! — викрикнув Шарлей, позираючи на двері, що вже розліталися. — Лупи сильніше!
Самсон лупнув сильніше. Так, що аж задрижала вся брама і чатівня над нею. Колодка, виріб, мабуть, нюрнберзький, не піддалася, проте гаки, на яких трималася балка, наполовину вилізли з муру.
— Ще раз! Лупи!
Під наступним ударом нюрнберзька колодка тріснула, гаки вивалилися, балка з гуркотом упала.
* * *
— Під пахвами, — набравши на пальці мазі з глиняного горщечка, Рейневан стягнув сорочку з плечей і продемонстрував, як накладати. — Намастися під пахвами. І на шиї, ось так. Більше, більше… Сильно втирай… Швидко, Ніколетто. У нас мало часу.
Дівчина якийсь час дивилася на нього, в її погляді недовіра боролася з подивом. Однак вона не сказала ні слова, взяла мазь. Рейневан витяг на середину кімнати дубову лавку. Наростіж відчинив вікно, у лабораторію чорнокнижника ввірвався холодний вітер. Ніколетта здригнулася.
— Не підходь до вікна, — стримав її Рейневан. — Краще… не дивитися вниз.
— Алькасине, — вона подивилася на нього. — Я розумію, що ми боремося за життя. Але чи ти точно знаєш, що робиш?
— Будь ласка, сядь верхи на лаву. Час справді не терпить. Сідай за мною.
— Краще перед тобою. Обніми мене за талію, обніми сильно. Сильніше…
Вона була гаряча. Пахла лепехою і м'ятою, цього запаху не перебив навіть специфічний аромат Гуонової суміші.
— Готова?
— Готова. Ти мене не відпустиш? Не даси мені впасти?
— Швидше загину.
— Не гинь, — вона зітхнула, повертаючи голову, через що їхні губи на мить зустрілися. — Не гинь, будь ласка. Живи. Кажи заклинання.
Weh, Weh, Windchen
Zum Fenster hinaus
In omnem ventum!
Fik z okna
Niczego sie nie dotkna [451]!
Лава підскочила і здибилася під ними, як норовистий кінь. При всій своїй відвазі Ніколетта не змогла побороти вигуку переляку, щоправда, Рейневан також не зміг. Лава піднялася на сажень, закрутилася, мов скажена дзиґа, лабораторія Гуона розпливлася в них перед очима. Ніколетта стиснула пальці на руках Рейневана, які її обіймали, запищала, але він міг би заприсягтися, що більше від охоти, ніж від страху.
Лава ж тим часом рвонула просто у вікно, в холодну і темну ніч.