Стебла квітів у букеті були стиснуті прекрасним браслетом, гідним королеви. Серед квітів, привертаючи погляд, білів згорнутий удвоє папірець. Ізабелла взяла його, бо в її становищі ці дрібні вияви люб'язності вже не мали того значення, якого вона надавала б їм на волі.
То був лист Валомбреза, написаний сміливим почерком і в таких висловах, які цілком відповідали його вдачі. Впізнавши ту саму руку, що написала слова "Для Ізабелли" на шкатулці з коштовностями, поставленій у її кімнаті в Пуатьє, полонянка прочитала:
"Дорога Ізабелло, посилаю вам ці квіти, хоча й певен, що ви приймете їх без піякої радості. Це квіти від мене, і через те їхня свіжість та незвичайність не здобудуть ласки перед вашою незрівнянною суворістю. Та хоч би що їм судилося — хай навіть ви візьмете їх тільки для того, аби, на знак великої зневаги, викинути у вікно,— вони примусять вашу гнівну думку спинитися, може, з прокляттям, на тому, хто, незважаючи ні на що, проголошує себе вашим незмінним поклонником.
Валомбрез".
Ця записка, хоча й складена в манірно-люб'язному тоні, нагадувала про дивовижну впертість того, хто її написав і кого ніщо не могло стримати, але вона почасти справила саме те враження, якого й сподівався герцог. Ізабелла, насупившись, тримала в руці записку, і перед нею в диявольській подобі поставав образ де Валомбреза. А на столику перед нею лежали покладені слугою квіти, здебільшого з чужих земель; вони розпускалися в теплі кімнати, ширячи довкола густі й п'янкі екзотичні запахи. Ізабелла взяла букет і, не знімаючи надітого на стебла діамантового браслета, викинула в передпокій — злякалася, що квіти можуть бути насичені якимось сильнодіючим приворотним зіллям, снотворним чи здатним збудити чуттєвість і запаморочити голову. Ніколи ще з такими прекрасними квітами не обходилися так кепсько; а тим часом вони подобались Ізабеллі, одначе, зберігши букет, вона могла б мимоволі підохотити самовпевненого герцога; та й самі ці невидані рослини з якимись чудними барвами й незнайомими запахами не мали скромної чарівності звичайних квітів, своєю пихатою красою вони нагадували де Валомбреза, були схожі на нього.
Потім вона поклала букет на поставець у сусідній кімнаті і тільки-но знову сіла в крісло, як прийшла покоївка, щоб одягнути її. То була досить гарна дівчина, дуже бліда, покірлива, сумна і, здавалось, байдужа в своїй послужливості, немов пригнічена затаєним страхом чи владою якоїсь жорстокої сили. Майже не дивлячись на Ізабеллу, вона запропонувала їй свої послуги таким тихим, безживним голосом, наче боялася, що стіни почують її. Молода жінка ствердно кивнула головою, і покоївка розчесала їй біляві коси, збиті після бурхливих подій учорашнього дня і тривожної ночі, зав'язала шовкові кучері оксамитовими бантами — впоралася швидко і вправно, як перукарка, що добре знає своє ремество. А тоді витягла із зробленої в стіні шафи кілька розкішних і елегантних суконь, немовби пошитих на Ізабеллу; її плаття було пом'яте і не дуже чисте, а проте молода актриса не захотіла надівати ті сукні, бо то, здавалося їй, було б усе одно, що носити герцогську ліврею, а вона твердо надумала нічого не приймати від нього, хоч би скільки тривало її ув'язнення.
Покоївка не наполягала, зважила на цю примху — так приреченим дозволяють в тюрмі все, що їм заманеться. А ще можна було подумати, ніби служниця не хоче ближче знайомитись із своєю тимчасовою господинею, аби не перейнятися марним співчуттям до неї. Вона обмежувалась, наскільки могла, суто автоматичними діями. Ізабелла спочатку сподівалася щось узнати від покоївки, а тепер зрозуміла, що розпитувати нема сенсу, і не без деякого страху довірилась рукам цієї мовчазної служки.
Коли покоївка пішла, принесли обід, і, незважаючи на своє сумне становище, вона віддала йому належне — навіть у пайтендітніших істот природа вимагає свого. Обід підкріпив Ізабеллу, бо її сили були вже геть вичерпані хвилюванням і боротьбою з усякими замахами проти неї. Трохи заспокоївшись, полонянка поринула думкою до мужнього Сігоньяка, який тримався так хоробро і, хоча й був один, вирвав би її у викрадачів, коли б не втратив кілька хвилин, поки вивільнився з-під покривала, накинутого на нього підлим сліпцем. Тепер він, мабуть, уже знає про все й, без сумніву, поспішить на допомогу тій, кого любить більше, ніж своє життя. Ізабелла подумала про небезпеки, які чигатимуть на барона в цьому ризикованому ділі, бо ж герцог не той чоловік, щоб без опору випустити свою здобич,— подумала, і сльози підступили їй до очей; у цих сутичках вона звинувачувала себе і мало не проклинала свою вроду, джерело всього лихого. А вона ж поводилася скромно, ніколи не старалась кокетуванням збуджувати навколо себе пристрасті, як то роблять багато актрис і навіть дами з вищого світу й городянки.
На цьому її думки перебив короткий сухий стук у вікно, аж шибка тріснула, наче її розбив град. Ізабелла підійшла ближче й побачила навпроти на дереві Чікіту, яка потайці, знаками веліла їй відчинити вікно, розгойдуючи при тому свою мотузку з залізним кігтем на кінці. Полонена актриса зрозуміла наміри дівчини, зробила, як та показувала, і кинутий упевненою рукою гак зачепився за віконну раму. Другий кінець Чікіта прив'язала до гілки і, так само, як учора, повисла на тій шворці; вона ще не була й на пів-дорозі, як вузол розв'язався і вірьовка, на превеликий жах Ізабелли, вишмигнула з гущавини дерева. Актриса боялася, що дівчинка впаде в зелену воду рову, аж ні: зовсім не розгубившись від нещасного випадку —ч якщо тільки то був випадок — і не випускаючи шворки, Чікіта опинилася біля стіни замку під вікном, до якого вона скоро видерлась, підтягуючись за допомогою рук і впираючись ногами в стіну. Потім вона вилізла на підвіконня, легко стрибнула в кімнату і, побачивши бліду мов полотно, майже непритомну Ізабеллу, всміхнулася:
— Ти злякалась, подумала, що Чікіта попаде до жаб у фосу. Я ж навмисне зав'язала вірьовку так, щоб можна було її витягнути. На кінці чорної шворки я, худа і темна, була, певно, як той павук, що лізе по Своїй павутині.
— Маленька моя,— мовила Ізабелла, цілуючи Чікіту з лоб,— ти славна і смілива дівчинка.
— Я бачила твоїх друзів, вони весь час тебе шукали, але без Чікіти ніколи не дізналися б, де ти схована. Капітан метався, наче лев, його лице палало, а очі вергали блискавки. Він підвіз мене, посадивши до себе в сідло, і сховався з своїми товаришами в лісочку недалеко звідси. Треба тільки, щоб їх не помітили. Сьогодні ввечері, як смеркне, вони спробують визволити тебе. Тут знайдеться діло і для шпаги, й для пістолета. Це буде чудово. Нема нічого красивішого, ніж коли б'ються чоловіки; тільки ти не лякайся і не кричи. Жіночі крики непокоять сміливців. Якщо хочеш — я буду з тобою, щоб ти не боялася.
— Не турбуйся, Чікіто, я не заважатиму дурними страхами своїм вірним друзям, які ризикують життям, аби врятувати мене.
— Гаразд,— сказала дівчинка,— а до вечора захищайся ножем, який я тобі дала. Не забувай: бити треба знизу вгору. Ну, а я піду трохи посплю десь у куточку, не слід, щоб нас бачили разом. Головне — ти не виглядай у вікно, бо це викличе підозру і наведе на думку, що ти з цього боку ядеш допомоги. Тоді біля замку зроблять облаву і знайдуть твоїх друзів. Усе провалиться, й ти зостанешся в руках Валомбреза, якого так ненавидиш.
— Я й не підійду до вікна,— відповіла Ізабелла,— обіцяю тобі, що не підійду, хоч би як мені кортіло.
Заспокоївшись, Чікіта подалася в нижню кімнату й приєдналася до розбишак, які, понапивавшись, спали, мов бидло, важким сном і навіть непомітили, що малої не було. Дівчинка притулилася до стіни, схрестила руки на грудях — це була її улюблена поза,— заплющила очі й незабаром заснула, бо ж минулої ночі її прудкі ніжки пройшли понад вісім льє — од замку Валомбреза до Парижа. Назад вона їхала верхи на коні, але ця незвична їзда, певно, ще більше стомила її. Худеньке тіло Чікіти було кріпке, як сталь, а проте вона почувала себе геть розбитою і спала глибоким, мертвим сном.
— Ну й сон у цих дітей! — сказав, прокинувшись нарешті, Малартик.— Ми так горлали тут, а вона спить, і хоч би що. Гей, ви, милі тварюки! Постарайтеся стати на задні лапи, йдіть у двір і вилийте собі на голову по відру холодної води. Цірцея за чаркою обернула вас на свиней, після хрещення водою ви знову станете людьми, і тоді ми підемо в дозор, побачимо, чи не замишляється щось для звільнення красуні, яку герцог де Валомбрез довірив нам берегти і захищати.
Розбійники важко підвелися, пошкандибали, хитаючись, до дверей і подалися виконувати мудрий наказ свого верховоди. Коли вони потроху прийшли до тями, Малартик узяв із собою Крутиморда, Кривуляя та Рашпіля й пішов до проходу під склепінням; поблизу там були,двері, що вели від фоси до кухні, а біля них стояв припнутий ланцюгом човен. Малартик одімкнув замок, усі посідали в човен і, відштовхуючись жердиною, рушили; незабаром, розриваючи зелений покрив ряски, човен пристав по другий бік до вузеньких східців, зроблених на обмурованому березі.
— Ти,—сказав Малартик до Рашпіля, коли вся ватага піднялася на схил,— зостанешся тут, стерегтимеш човен на той випадок, якщо б ворог надумав захопити його і проникнути у фортецю. Тим більше, що ти, здається, не вельми твердо стоїш на ногах. А ми обійдемо дозором лісок, може, звідти вилетять пташки.
Малартик і два його поплічники понад годину тинялися довкола замку, але не помітили нічого підозрілого; коли ж вони повернулися назад, Рашпіль стояв, прихилившись до дерева, і спав. Малартик розбудив його, стусонувши кулаком.
— Було б це регулярне військо,— сказав він,— я б велів розстріляти тебе за те, що спав на посту, бо це рішуче суперечить вояцьким порядкам. Та коли вже розстріляти не можна, то я прощаю тебе, тільки присуджую, щоб ти випив кухоль води.
— Лучче дві кулі в голову, ніж один кухоль води в живіт,— відказав п'яниця.
— Чудова відповідь, гідна героїв Плутарха2,— схвально мовив Малартик.— Провина тобі прощається без покарання, але більше не гріши.
Дозор повернувся, човен знову ретельно прив'язали і замкнули на замок з усіма запобіжними заходами, як у справжній фортеці.
"Скоріше у мене побіліє ніс або почервоніє лице, ніж чарівна Ізабелла вибереться звідси або доблесний капітан Фракас пробереться сюди — передбачити треба і те, й друге",— сам собі сказав Малартик, задоволений своїм оглядом.
А Ізабелла тим часом, лишившись сама, розкрила забутий кимось на столику томик "Астреї" добродія Оноре д'Юр-фе.* Спробувала читати.