Вона спинилася, вона споглядала його.
— О, потворо! — промурмотіла вона. Вона була жахлива.
Враз вона схопила його за руки.
— Ґуїнплене, я — трон, а ти — підмостки. Станьмо на одному рівні. Ах, я щаслива, я впала. Я хотіла б, щоб увесь світ знав, до якої міри я знеславилася. Тоді б стали ще більше схилятися передо мною, бо що більше ненавидять, то більше плазують. Така вже людська вдача. Ворожа, проте плазовита. Дракон, проте хробак. О, я розпутна, як боги! Ніколи не можна відібрати від мене того, я неправонароджена королева дочка. Я и чиню по-королівському. Ти не поганий, ти — гидкий. Поганий — це щось низке, а гидкий — це величчя. Поганий — це чортова гримаса по той бік вродливого. Гидкий — це виворіт чудового. Це — другий бік. У Олімпа два узгірря, одно, в світлі, дає Аполлона, а друге, в темряві, дає ПоліфемаТи — Тітан. Ти був би Бегемотом у лісі, Левіатаном в океані, Тіфоном у кльоаці. Ти вищий. У твоїй огидливості є щось грізне. Твоє лице наче покалічив грім. На твоєму лиці сліди скаженого удару великого полум'яного кулака. Він зім'яв тебе й зникЯкийсь темний неосяжний гнів, у нападі лютости, наліпив на твою душу цей страшний надлюдський образ. Любити тебе значить розуміти величчя. І я маю такий тріюмф. Бути закоханою в Аполлона — не великі труднощі. Славу треба міряти здивованням. Я люблю тебе. Я говорила тобі, що королева сестра мені? Роби зі мною, що хочеш. Я ніколи не відчувала того, що зазнаю коло тебе. Ох, як би я хотіла бути увечері з тобою, коли почнеться музика, удвох притулитися до тієї самої подушки, під пурпуровим наметом на позолоченій галері, серед безконечної краси моря. Ображай мене. Бий мене. Плати мені. Поводься зі мною як з твариною. Я кохаю тебе.
Пестощі можуть ревти. У вас є сумнів? Так увійдіть до левів. В цій жінці був жах і він якось з'єднувався з принадливістю. Не можна уявити нічого трагічнішого. Ви почували кігті й почували оксамит. Це був кошачий напад, змішаний з якоюсь стриманістю. Вона нібито грала, але це була вбивча гра. Вона була наче божевільна й примушувала божеволіти. її слова були одночасно жорстокі й ніжні. її образи не ображали. її кохання принижувало, її ляпас убожествляв. її шалені слова кохання були величні якимсь прометеївським величчям. Підчас свят великої богині, що їх оспівує Есхіл, жінки під зоряним небом ганялися за сатирами з такою самою епічно-темною змисловістю. Ця жінка наче преобразилася, якщо тільки Преображення можливе на стороні, протилежній, небу. її волосся розсипалося, як грива, її капота то розкривалася, то знов закривалася; не можна було уявити собі нічого чарівнішого за її груди, повні диких вигуків, за промені її блакитного ока, що змішувалися з полум'ям її чорного ока, Ґуїнплен, знесилений, почував, що таке наближення глибоко проймає його й перемагає.
— Я люблю тебе! — крикнула вона.
І впилася в нього своїм поцілунком.
У Гомера були хмари, що їх може потрібно було б накинути й на Ґуїнплена та Джосіяну, як на Юпітера та Юнону. Ґуїнплен відчув, ніби його обпікла блискавка, коли ця жінка, що бачила його й не відсахнулася від його потворности, торкнулася в чарівному поцілункові його покалічених губ своїми божественними
устами. Він почував, що перед цією жінкою, повною загадок, в ньому зникає все. Спогад про Дею з легким криком бився в цій темряві. Є античний барельєф, що уявляє сфінкса, який пожирає амура; з крил цієї ніжної небесної істоти лилася кров між тими жорстокими и насмішкуватими зубами.
Невже Гуїнплен любив цю жінку? Невже в чоловіка, як у земної кулі, два бігуни? Невже и ми повертаємося, як сфера, на своїй непорушній осі, уявляючи здалека зорю, а зблизька грязь, де змінюються день і ніч? Невже ж у серця дві сторони: одна, що любить при світлі, а друга, що любить у темряві? Хіба ж смеркова година б'є фатально для кожного? Хіба помилка становить безперечну частину нашої долі? А зло в нашій природі, — хіба воно так зв'язане з усім останнім? Хіба провина є такий борг, що його треба платити? Все це питання, що глибоко хвилюють.
Те, що зазнавав Гуїнплен, було невимовне: плоть, життя, жах, змисловість, также сп'яніння и весь той сором, що є в гордості. Невже ж він упаде! —
Вона повторила:
— Я люблю тебе!
І шалено притиснула його до своїх грудей.
Гуїнплен задихався.
Враз, зовсім коло них, різко й пронизливо задзвонив дзвінок. Це дзвонив той самий дзвінок, що його прироблено було до стіни. Герцогиня повернула голову й сказала:
— Чого їй треба від мене?
І зараз за тим, з різким звуком трапа, що повертається на пружині, відчинилися срібні дверці, прикрашені королівською короною.
Розкрилася середина бащтиці, оббита блакитним оксимитом, і на золотій тарілочці лист.
Лист був товстий, чотирикутний; його покладено було так, щоб видно було велику печатку, що її відбито було на червоному воску. Дзвінок дзвонив далі.
Відчинені дверці майже торкалися канапи, де сиділи обоє. Герцогиня нахилилася і. обнявши однією рукою Ґуїнпленову шию, простягла другу руку, взяла листа з тарілочки й відштовхнула дверці. Баштиця зачинилася, й дзвінок замовк.
Герцогиня зламала віск між пальцями, розірвала конверт, вийняла два згорнуті папери, що містилися в ньому, й кинула конверт на підлогу, під ноги Ґуїнпленові.
Не зважаючи на те, що воскову печатку було зламано, Ґуїнплен міг розпізнати на ній королівську корону і внизу літеру А.
Розірваний конверт упав так, що можна було бачити обидва боки і одночасно прочитати й написа: її світлості герцогині Джосіяні.
В конверті містився пергамент і атласний папір. Пергамент був великий, а атласний папір був маленький. На пергаменті було відбито велику канцелярську печатку на тому зеленому воску, що його звуть печаткою дворянства. Герцоґиня, ще вся тремтячи, з очима тьмяними від бажання, зробила непомітну незадоволену міну.
— Ах, — сказала вона, — що це вона там посилає мені? Якісь папери. Як ця жінка стоїть мені на заваді! І, відсунувши набік пергамент, вона розгорнула атласний папір.
— Це її рука. Це рука моєї сестри. Як це набридло мені. Ґуїнплене, я вже питала тебе, чи вмієш ти читати. Ти вмієш читати?
Ґуїнплен ствердив, нахиливши голову.
Вона простяглася на канапі майже так, як жінка, що лягає спати, старанно заховала свої ноги під одяг, а руки в рукава, ніби раптом засоромившись, але залишивши відкритими свої груди. Окинувши Ґуїнплена жагучим зором, вона подала йому атласний папір.
— Гаразд, Ґуїнплене, — сказала вона, — ти належиш мені. Починай свою службу. Прочитай мені, мій любий, що пише мені королева.
Ґуїнплен взяв атласного листа, розгорнув і голосом, що в ньому відбивалося тремтіння, прочитав:
"Герцогине!
"Ми ласкаво пересилаємо вам додану до цього копію протокола, що її посвідчив й підписав наш слуга Вільям Коупер, лорд-канцлер королівства Англії; з нього ви дізнаєтеся про той великої ваги факт, що законного сина лорда Ліннея Кленчерлі знайдено і особу його стверджено. Під іменням Ґуїнплена він належав до мандрівної трупи фіглярів та блазнів, що з ними він жив від найранішого свого віку. Згідно з законами королівства й за силою його спадкового права лорда Фермена Кленчерлі, сина лорда Ліннея сьогодні ж буде допущено й відновлено в палаті лордів. Ось чому, бажаючи виявити вам нашу ласкавість і зберегти за вами передане вам майно і маєтки лордів Кленчерлі Геркенвіл, ми вирішили, що в вашій прихильності він повинен заступити місце лорда Давида Діррі Мойра. Ми звеліли привезти лорда Фермена у вашу резиденцію в Корлеонлоджі; ми наказали й бажаємо, як королева й сестра, щоб наш лорд Фермен Кленчерлі, що до цього дня його звали Ґуїнпленом, був вашим чоловіком і щоб ви одружилися з ним, — така наша королівська воля".
Поки Ґуїнплен читав з інтонацією, що змінювалася майже на кожному слові, герцоґиня, підвівшися з подушки канапи, слухала, спинивши на ньому очі. Коли Ґуїнплен дійшов до кінця, вона вирвала в нього листа.
— Ганна королев а, — сказала вона, прочитавши підпис з задумливою інтонацією.
Потім вона підняла з підлоги пергамент, що вона кинула його, и переглянула його. То була копія свідчення зазнавших катастрофи на "Матутіні", підписана шерифом савтворкським і лордом-канцлером.
Прочитавши протокола, вона ще раз перечитала листа від королеви. Потім сказала:
— Так.
І спокійно показала Ґуїнпленові пальцем на порт'єру коридора, з якого він увійшов:
— Вийдіть, — сказала вона.
Закам'янілий Ґуїнплен залишився непорушним.
Вона повторила крижаним тоном:
— Що ви мій чоловік, вийдіть.
Ґуїнплен, не кажучи ні слова і спустивши очі, як винуватий, не ворухнувся.
Вона сказала:
— Ви не маєте права бути тут. Тут місце мого коханця.
Ґуїнплен був наче прикований.
— Гаразд, — сказала вона. — В такім разі доведеться вийти мені. А, так ви мій чоловік! Нічого не може бути кращого. Я вас ненавижу!
І, підвівшися, вона кинула невідомо кому в простір гордий ікест прощання й вийшла.
Порт'єра коридора закрилася за нею.
V
ПІЗНАЮТЬ ОДИН ОДНОГО, ПРОТЕ НЕ ЗНАЙОМІ
Ґуїнплен залишився сам.
Сам коло тієї теплої ванни й пом'ятого ліжка.
Плутанина думок дійшла в нього до крайньої міриТе, що він думав, зовсім не було подібне до думок. Це було якесь розсіяння, розкиданість, туга перебування в незбагненному. В ньому було щось подібне до того, коли всі мрії розбиваються вщент.
Увійти в невідомий світ — не проста річ.
Починаючи від листа герцоґині, що його приніс йому паж, на Ґуїнплена посипалися одна за одною несподівані пригоди, які щодалі ставали незрозуміліші. До цього моменту він почував себе вві сні, проте бачив ясно. Тепер він ішов помацки.
Він не міркував. Він навіть уже не думав. Він корився.
Він залишився сидіти на канапі, на тому самому місці, де покинула його герцогиня.
Враз серед глибокої тиші він почув, що хтось іде. По всьому видно було, що йде чоловік. Ішло з боку, протилежного до того коридору, куди вийшла герцогиня. Наближалося, і хоч чути було глухо, проте ясно. Ґуїнплен, хоч як поглинули його свої думки, почав прислухатися.
Несподівано за тією завісою срібної тканини, що герцогиня залишила її відкриту, позад ліжка відчинилися двері, що їх легко можна було припустити під розмальованим люстром, і в зеркальній кімнаті чути було мужній веселий голос, що гучно співав стару французьку пісеньку:
Троє маленьких поросят у себе в гною Лаялися як візники.
Увійшов чоловік.
У цього чоловіка була при боці шпага, а в руці капелюх з пір'ям, із шнурком і з кокардою, він був одягнений у розкішний морський одяг з галуном.
Ґуїнплен підскочив, наче пружина підкинула його.
Він пізнав цього чоловіка і цей чоловік пізнав його.
Із здивованих уст обох одночасно зірвався подвійний крик:
— Ґуїнплене!
— Том Джім-Джек!
Чоловік у капе.дюсі з пір'ям підійшов до Ґуїнплена, що схрестив руки.
— Як ти попав сюди, Ґуїнплене?
— А ти, Том Джім-Джек, як опинився тут?
— А, розумію! Джосіяна! Примха.