Засичали в серцях колишня злість і заздрість, мов кам'яний град, полетіли на Ягну прізвиська, прокльони, погрози, слова ненависті й злоби. Якби вона з'явилася тут у цю хвилину, на неї неодмінно кинулися б з кулаками.
А в іншому гурті чоловіки, хоч і спокійніше, але з не меншим завзяттям лаяли Антека. Потроху гнів проймав усі серця, глибоке обурення хвилювало юрбу, спалахувало в очах блискавками, і не одна рука грізно стискалася в кулак, не одне жорстоке слово падало, мов камінь. Навіть Матеуш, який спочатку захищав Антека, замовк і лише під кінець сказав:
— Мабуть, він з глузду з'їхав, якщо на таку справу міг зважитися. Але тут вискочив наперед розлючений коваль і став пояснювати чоловікам, що Антек давно погрожував підпалити батькову хату й що старий про це знав і пильнував цілими ночами.
— Він це зробив, я готовий присягнути, та, зрештою, є свідки, посвідчать. Таких, як Антек, карати треба! Хіба не він завжди підмовляв хлопців бунтувати проти старших? Хіба не він намовляв їх на все зле? Я навіть знаю, з ким він змовлявся, навіть бачу їх зараз, вони мене слухають. Та ще й сміють захищати такого! — гукнув він грізно.— Від нього зараза по всьому селу йде! В тюрму його треба, в Сибір, киями забити, мов скаженого пса! Мало того, що він з рідною мачухою грішив... то він ще й підпалює! Чудо, що все село не пішло димом! — галасував коваль. У його гарячкуванні відчутний був якийсь розрахунок.
Це відразу зміркував Рох, що стояв з Клембом осторонь, і мовив:
— Чогось ви надто вже на Антека нападаєте, а вчора ще пили з ним у корчмі.
— Хто все село міг з торбами пустити, той мені ворог!
— А от поміщик — той тобі не ворог,— зауважив Клемб суворо. Та коваль їх перекричав, загомоніли й інші. Коваль снував у юрбі під'юджував усіх, закликав до помсти, вигадував про Антека всякі небилиці, аж поки в юрбі, вже й так досить схвильованій, не закипіло, наче в казані. Дехто став голосно вимагати привести сюда підпалювача, закувати в кайдани й передати начальству. Запальніші шукали вже палиць, хотіли бігти по Антека, витягти його з хати, побити так, щоб він усе життя пам'ятав. Найбільше кричали ті, кому Антек не раз полічив ребра.
Знялася метушня, крики, лайки, погрози, юрба шуміла й хиталася, мов лісова хаща в хуртовину, хвилею билася об стіни, потім ринула до воріт, заполонила дорогу.
Марно заспокоював їх війт, марно солтис та діди умовляли й переконували — їхні голоси потопали в пекельному галасі, а самі вони, підхоплені течією, сунули вперед разом з іншими. Ніхто їх не слухав і не звертав на них уваги — кожен біг, кидався й горлав, скільки сили, наче божевілля якесь охопило всіх, зродивши палке жадання помсти.
Зненацька Козлова почала протискуватися наперед, несамовито галасуючи:
— Обоє винні, обох притягти сюди й покарати тут-таки на пожарищі!
Жінки, особливо халупниці й біднота, вторували їй і з нелюдським криком, розпатлані, оскаженілі, протискувалися наперед крізь юрбу. В тісному проході біля тину знялося виття, вереск, усі сунули разом, усі кричали, погрожували кулаками, кидались, блискали очима, і дикий галас юрби скидався на рев розбурханих хвиль. Шалений гнів охопив полум'ям усі серця. Юрба посувалася дедалі швидше. Раптом ті, хто йшов попереду, закричали:
— Ксьондз іде з розп'яттям! Ксьондз!
Натовп рвонувся, мов на прив'язі, заколихався і зупинився. Він уже розсіювався на всі боки, розхлюпувався бризками, притихав — і раптом настала цілковита тиша. Люди падали на коліна, скидали шапки, схиляли голови.
Ксьондз ішов від костьолу з розп'яттям у руках. Попереду виступав Амброжій з засвіченим ліхтарем і теленькав дзвоником.
Вони пройшли швидко і вже ледве видніли в густому сніговому тумані, наче крізь замерзлу шибку. Лише тоді народ почав підводитися з колін.
— Це він до Філіпки пішов,— кажуть, вона так застудилася вчора в лісі, що вже ледве дихає. Мабуть, до вечора не дотягне.
— Кликали його й до Бартека — того, що на тартаку працює. — А хіба він хворіє?
— Невже ви не знаєте? Колодою його придушило. Певне, вже не встане.
Так шепотілися люди, дивлячись услід ксьондзові.
Кілька жінок пішли за ним, ціла юрба хлоп'ят помчала навпростець ставом до млина. Інші стояли безпорадно, мов отара овець, коли її несподівано обжене собака. Гнів їхній зник, збудження вгамувалося, вже не чути було гомону. Всі дивилися одне на одного, наче отямившись від сну, переступали з ноги на ногу, чухали потилиці, бурмотіли щось. Не одному стало соромно, і він, плюнувши, насував на лоба шапку й крадькома вибирався з гурту. Юрба, як вода, розливалася по дорогах і поступово танула, зникаючи в подвір'ях і хатах. Лише Козлова не зважала ні на що й вигукувала погрози на адресу Ягни та Антека. Нарешті й вона, бачачи, що всі її покинули, вилаялася наостанку, щоб зігнати злість, і, посварившися з Рохом, який намагався її заспокоїти, пішла додому.
Біля Борининої хати залишилося зовсім мало людей — тільки ті, хто пильнував пожарище на випадок, якщо знову спалахне вогонь і потрібна буде допомога.
Залишився у дворі й коваль, дуже розлючений своєю невдачею. Він мовчав, неспокійно крутився, заглядав у всі кутки і раз у раз гнав від себе Лапу, який весь час гавкав і кидався на нього.
А Борина цілий день не з'являвся,— казали, що він заліз під перини й спить. Тільки Юзя з очима, запухлими від сліз, іноді виходила на ґанок глянути на юрбу і знову зникала. Ягустинка сама поралася по хазяйству, але вона сьогодні була кусюча, як оса,— і не підступись! Люди навіть боялися її розпитувати: відповість так, наче кропивою хльосне.
Опівдні приїхав писар із стражниками і став складати опис згорілого майна та з'ясовувати причини пожежі. Тут, звичайно, всі хто ще був у дворі, кинулися врозтіч, щоб часом не потягли за свідків.
Вулиці раптом майже спорожніли, правда, ще й тому, що весь час ішов сніг, іще мокріший, ніж раніш; ледве торкнувшись землі, він танув, укривав усе липкою грязюкою. Зате в хатах гуло, наче у вуликах. Цей день у Ліпцях скидався на несподіване свято: майже ніхто не працював, усі забули про господарство, так що подекуди в хлівах корови ревли біля порожніх ясел. Скрізь тільки пащекували — раз у раз видно було, як хтось перебігає з хати в хату. Жіночі язики працювали щосили, плітки літали, як ворони з комина на комин, а з вікон, дверей і воріт визирали обличчя цікавих, які з нетерпінням чекали, коли ж стражники поведуть Антека.
Нетерпіння й цікавість зростали з кожною годиною, а тим часом ніхто нічого певного не знав. Кожної хвилини хто-небудь прибігав, задихавшись, і повідомляв, що вже пішли по Антека. Другі присягались, що він побив стражників, розірвав мотузки, якими його зв'язали, і втік, треті брехали інше.
Правдою було тільки те, що Вітек бігав до корчми по горілку та що з комина в Борининій хаті ішов дим, з чого люди робили висновок, що там збираються частувати стражників.
Вже надвечір проїхали вулицею у війтовій бричці писар і стражники — але без Антека!
Подив і розчарування охопили всіх,— адже на селі були впевнені, що його закують у кайдани й повезуть у тюрму. Марно люди сушили голови, будуючи здогади про те, які свідчення давав Борина, коли складали протокол. Це знали тільки війт і солтис, а вони не хотіли нічого говорити, отже, загальне зацікавлення зросло над усяку міру, всі висловлювали щоразу нові припущення, вже зовсім неймовірні.
Тим часом надходила ніч, темна й досить тиха, сніг ущух і начебто підморожувало. По небу ще линули сірі хмарки, але подекуди в проваллях між ними іскрилися зорі. Від холодного вітру мокрий сніг затужавів і хрустів під ногами. По хатах засвітилися вогники, і люди, збираючись біля печі в тісних кімнатах, Заспокоювалися після цілоденних хвилювань, не перестаючи, однак, будувати здогади й припущення.
Підстав для цього не бракувало: адже Антека не забрали, значить, не він підпалив,— але хто ж тоді? Звісно, не Ягна — цьому ніхто не вірив. І не старий Борина — таке нікому й на думку не спадало!
І люди блукали навпомацки, ніяк не знаходячи розв'язання загадки, що так їх мучила... В усіх хатах говорили тільки про це, однак правди так ніхто й не дізнався. Єдиним наслідком цих міркувань було те, що гнів проти Антека зник, замовкли навіть його вороги, а друзі, як наприклад, Матеуш, знову підняли голоси на його захист. Зате всі тепер дуже обурювалися проти Ягни і з жахом говорили про страшний смертний гріх, який вона вчинила. Особливо старалися жінки: вони теревенили з такою злістю, наче на язиках у них були гострі колючки, й тягли по них Ягну, не лишаючи живого місця. Перепало при цьому й Домініковій, добре перепало! На неї напалися ще з більшою злістю через те, що ніхто не знав, що діється з Ягною,— стара всіх цікавих гнала від порога, мов надокучливих собак.
В одному люди були одностайні — в глибокому співчутті до Ганки, Її жаліли щиро, від усього серця, а Клембова й Сікора навіть того ж вечора пішли до неї з добрим словом, захопивши з собою й дещо у клуночках.
Так минув цей день, який надовго залишився в пам'яті, а на завтра все вже було, як і раніше; згасло зацікавлення, прохолов гнів, обурення, кожен знову сунув голову в ярмо і ніс свій тягар, як бог наказує,— терпляче й без нарікань.
Певна річ, тут і там ще згадували про те, що трапилось, але дедалі рідше й байдужіше, бо кожному ближчі були власні турботи й смутки, які приносить з собою новий день.
Прийшов березень і настав час уже зовсім нестерпний. Дні були темні, похмурі, йшли такі дощі з мокрим снігом, що гидко було виглянути з хати. Сонце зникло десь у прірві низько навислих зеленкуватих хмар і не з'являлося ні на мить. Сніг потроху танув або, розмоклий, зеленів від хвищі, наче пліснявою вкривався. Вода стояла в канавах, затоплювала низини й подвір'я, а ночами підморожувало, і потім важко було ходити вкритими льодом слизькими вулицями.
Через паскудну погоду всі скоро й думати забули про пожежу, тим більше, що ні Борина, ні Антек, ні Ягна не муляли людям очі. Тож усе пішло в непам'ять: так камінь падає на дно — вода ще деякий час хвилюється над ним, розходяться кола, потім пробіжать легкі брижі, подзюрчить вода й знову тече спокійно.
Минув якийсь час. Настали заговини.
Цей день вважали напівсвятковим, і вже з самого ранку в селі знялася метушня.