Саме так — презирливо-байдуже, як він бачив, — опадали й гордовиті пухнасті вії,— перед тим, що зараз сидів навпроти неї. Раз, і тільки раз очі її зирнули на містера Турбота. Це було тоді, як він, перестрибнувши через невисокий живопліт і випередивши колясу, спинився, щоб допомогти дамам висісти з екіпажа. Тоді, і тільки тоді піймав він на собі її здивований погляд, але коли подав їй свою м'яку білу руку, ті очі знов перестали його бачити.
Місіс Ск'ютон охоче брала на себе обов'язок розважати містера Турбота й показати йому всі красоти замку. Одну руку вона віддавала йому, а другу майорові, — йому досить і цього, непоправному створінню, з його абсолютно варварським нерозумінням поезії, — добре, що хоч потрапив у таке товариство. Даний щасливий розподіл дозволив містерові Домбі супроводити Едіт, що він і робив, виступаючи поперед них з джентльменською поважністю.
— Ох, ці прекрасні давноминулі часи, містере Турбот, — мовила Клеопатра, — з їхніми розкішними фортецями, милими старенькими в'язницями, чарівними катівнями, з їхньою романтичною помстою, з мальовничими облогами та штурмами — з усім тим, що надає життю справжньої краси! Як жахливо звиродніли ми відтоді!
— Так, опустилися страшенно, — згодився містер Турбот.
Розмова їхня мала ту особливу рису, що і місіс Ск'ютон, попри свої бурхливі захоплення, і містер Турбот, попри свою світську стриманість, не спускали з ока містера Домбі та Едіт. Хоч як енергійно підтримувало кожне розмову, виходило не дуже зв'язно, і часто невпопад.
— Ми вже ні в що не віримо, — бідкалася місіс Ск'ютон, нашорошуючи поморщене вухо, бо містер Домбі якраз говорив щось до Едіт. — Не віримо більше ні в милих старих баронів, цих найчарівніших на світі створінь, ні в милих старих священиків — найдоблесніших з мужів, ні навіть в добу королеви Єлизавети, — ось вона, на стіні, — нашу найзолотішу добу! Любе створіння! Яке то було серце! А її чарівний батько! Сподіваюсь, вам подобається Генріх Восьмий?
— Я просто в захопленні від нього, — сказав містер Турбот.
— Такий собі грубувато-добродушний! — не вгавала місіс Ск'ютон. — Правда? А кремезний! Справжній англієць! Ці його милі прищурені очка, вольове підборіддя! Який образ! Який живопис!
— Ах, мадам! — раптом спинився Турбот. — Говорячи про живопис — ось вам композиція! В якій галереї світу побачите ви щось подібне?
І всміхнений джентльмен показав на сусідню кімнату посеред якої стояли поруч містер Домбі та Едіт.
Вони не обмінювались ні словом, ні поглядом, і хоч стояли поруч, але, здавалось, що вони далі одне від одного, ніж якби їх відділяв океан. Навіть пиха у кожного була інша й різнила їх більше, ніж різняться між собою найпихатіша та найсмиренніша відміни роду людського. Він — самовпевнений, непохитний, церемонний, суворий. Вона — надзвичайно приваблива, уроча, але цілковито байдужа до себе, до нього, до всього довкола, немов би гордувала власною красою, осоружною їй, як ліврея чи вивіска. Такі вже були не до пари, такі разюче несхожі, — і водночас штучно, силою пов'язані, мов ланцюгом, який кувала лиха доля та випадок, що аж картини на стінах, здавалось, були вражені, кожна по-своєму, протиприродністю цього поєднання. Похмурі лицарі й воїни сердито дивилися на них. Священик, звівши правицю, виказував блюзнірство цієї пари, що збиралася стати перед божий вівтар. Тихі ставки з пейзажу, одбиваючи сонце в глибинах, питалися, чи, як нема іншої ради, не краще було б утопитися? Руїни кричали: "Дивіться, он що сталося з нами, як віддали нас нелюбу — Часові!" Тварини, з природи ворожі одна одній, гризлися, немов їм у науку. Амури та купідони з переляку кидалися врозтіч, а мученик корчився в таких стражданнях, яких ще на жодній картині не зображали.
Проте видовище, на яке вказав їй містер Турбот, так зачарувало місіс Ск'ютон, що вона не втрималася і впівголоса вигукнула, що це чудова, вельми душевна картина. Почувши це, Едіт обернулася, геть червона з обурення.
— Кохана Едіт знає, що я милувалася нею, — мовила Клеопатра, боязко поплескавши дочку по спині кінцем парасольки. — Золотко ти моє!
Містер Турбот знову став свідком душевної боротьби, як і сьогодні вранці, під деревами парку. І знову побачив, як напливає на неї той самий гордовитий вираз нудьги та байдужності й заволікає її, наче хмарою.
Вона так і не звела на нього очей, тільки кинула ледь помітний, владний погляд на матір, немов наказувала їй підійти. Місіс Ск'ютон визнала за доцільне зрозуміти натяк і, підхопивши своїх кавалерів, прилучилася до дочки, щоб більше не відходити від неї.
Містер Турбот, якому вже ніщо не відволікало увагу, заходився говорити про картини, вибирав з них найкращі й показував містерові Домбі, незмінно зберігаючи тон фамільярної шанобливості до свого патрона, та всіляко виявляв йому свою повагу, то шукаючи для нього номера в каталозі, то спрямовуючи бінокля, то тримаючи його ціпок. Правду кажучи, все це робилося не так із власного почину містера Турбота, як з волі містера Домбі, котрий був не проти підкреслити свою вищість, кидаючи владно і — як на нього — невимушено: "Ідіть-но сюди, Турботе, допоможіть мені", — що цей усміхнений джентльмен завжди з охотою робив.
Вони оглянули всі картини, мури, сторожові гнізда й таке інше. Майор, перебуваючи в періоді травлення, посоловів і притих, зате містер Турбот пожвавішав і став душею товариства. Спершу він звертався здебільша до місіс Ск'ютон, а коли ця вразлива леді, через чверть години, так захопилась усіма тими витворами мистецтва, що почала нестримно позіхати ("від них просто дух забиває", як висловилася вона з цього приводу переніс свою увагу на містера Домбі. Містер Домбі виходив поза рамки звичайних: "Справді, Турботе" або "Маєте рацію, Турботе", — зате мовчки заохочував управителя говорити далі і на споді душі був дуже задоволений з нього, радіючи, що є кому підтримувати розмову, і гадаючи, що його, так би мовити, батьківські репліки можуть розважити місіс Гренджер. Містер Турбот, людина вельми розсудлива, ні разу не дозволив собі звернутися безпосередньо до цієї леді, яка, схоже, уважно слухала, дарма що не дивилася на нього, — тільки раз чи два, коли Турбот перевершив самого себе в догідливості, сутінкова посмішка перебігла по її обличчю, не освітивши, а потьмаривши його.
Нарешті достоїнства Уорікського замку були вичерпані, — як і сили майора, не кажучи вже про місіс Ск'ютон, котра підозріло часто почала умлівати з захоплення, — колясу подано, і всі вирушили оглядати околишні красоти. В одному місці містер Домбі церемонно зауважив, що навіть побіжний ескіз, зроблений ручкою місіс Гренджер, був би для нього спогадом про цей приємний день, хоч, — як містер Домбі, вклонившися, запевнив, — він і без такої пам'ятки про цей день повік не забуде. Візерс-сухоребрий зараз же дістав наказ, од місіс Ск'ютон подати альбом для ескізів, якого носив під пахвою, і коляса зупинилася, щоб Едіт могла зробити рисунок, а містер Домбі — залічити його до числа своїх скарбів.
— Боюся тільки, що завдаю вам клопоту, — сказав містер Домбі.
— Анітрохи. Що саме вам намалювати? — спитала Едіт, повертаючись до нього з тим самим виразом силуваної чемності, що й уранці за столом.
Містер Домбі знову, вклонився, прим'явши накрохмалену хустку на шиї, й одповів, що лишає це на вибір самої художниці.
— Все ж я воліла б, щоб вибрали ви.
— Ну, тоді, скажімо, оце. Це, здається, непоганий об'єкт, або… як на вашу думку, Турботе?
Неподалік від них ріс невеличкий гайок, подібний до того, де сьогодні звивав свій ланцюжок слідів містер Турбот, і під одним з дерев так само стояла лава, біля якої той ланцюжок обірвався.
— Може, я дозволю собі запропонувати місіс Гренджер оцей пейзаж? — сказав Турбот. — Цікаве — надзвичайно цікаве місце.
Едіт перебігла поглядом туди, куди вказував його канчук, і глипнула на Турбота. То був другий погляд, яким вони обмінялися сьогодні, точнісінько такий самий, як перший, тільки що більш промовистий.
— Хочете це? — спитала Едіт у містера Домбі.
— Буду щасливий.
Коляса під'їхала ближче до місця, що мало ощасливити містера Домбі, й Едіт, гордовито-байдужа, як завжди, не висідаючи з екіпажа, розгорнула альбом і почала малювати, та за хвилину спинилася.
— Олівці затупились, — мовила вона, крутячи їх у руках.
— Дозвольте, прошу, — озвався містер Домбі. — Або краще хай це Турбот зробить, він розуміється на цих справах. Будьте ласкаві, Турботе, поможіть місіс Гренджер з олівцями.
Містер Турбот під'їхав до коляси з того боку, де сиділа Едіт, кинув повід на шию коневі, вклонився з усмішкою, взяв олівці і неспішно заходився їх гострити. Закінчивши цю роботу, він попросив дозволу потримати їх, подаючи, який потрібно, і, раз по раз висловлюючи своє захоплення малярським хистом місіс Гренджер — надто коли йдеться про дерева, — уже не від'їздив од коляси, стежачи за тим, як працює Едіт. Містер Домбі й собі дивився, стоячи в колясі на повен зріст, наче який дух-охоронець, а Клеопатра з майором воркували між собою, як двійко підстаркуватих голубів.
— Вас це задовольнить чи, може, ще щось підправити? — спитала Едіт, показуючи малюнок містерові Домбі.
Містер Домбі благав більше нічого не торкати, бо малюнок був просто досконалий.
— Надзвичайний! — похвалив Турбот, підкріплюючи цю похвалу всіма своїми яснами. — Я й не сподівався бачити щось таке прекрасне і дивовижне водночас.
— Це могло стосуватися до митця не менше як до його малюнку, але містер Турбот був цілком відвертий — і не лише цілим ротом, а й усім серцем. Одвертим залишався він і весь час, поки малюнок, призначений містеру Домві, відкладали вбік та поки складали альбом, по чому він подав олівці (прийняті зі стриманою подякою за допомогу, але без найменшого позирку в його бік), натягнув повід, од'їхав назад і знову посів своє місце в ар'єргарді.
Можливо, дорогою він думав про те, що малюнок той малювався й передавався його власникові так, мовби за нього було домовлено й заплачено заздалегідь. Можливо він думав про те, що попри її цілковиту готовність уволити його прохання, її пихате обличчя, похилене над малюнком або повернене до того, що вона малювала, було обличчям гордовитої жінки, яку вплутали в огидну і ницу оборудку.