Вживши цих запобіжних заходів, вона заплющила очі — хотіла заснути,, але сон не приходив. Події минулого дня розтривожили Ізабеллу, й нічні страхи аж ніяк не допомагали їй заспокоїтись. До того ж старовинні замки, в яких уже ніхто не живе, у темряві мають дуже незвичайний вигляд; здається, що ти комусь там заважаєш, що невидимий господар, почувши твої кроки, ховається десь за потайними дверима. Зненацька виникають якісь незбагненні шарудіння. То трісне десь у меблях деревина або заскрипить, точачи панелі, шашіль, то зашурхотить поза шпалерами щур, а то трухляве поліно почне стріляти у вогні іскрами, і ти, ледь-ледь задрімавши, прокидаєшся, пойнятий жахом. Так було і з молодою полонянкою; вона раптом схоплювалась, злякано розплющувала очі, окидала поглядом кімнату і, не побачивши нічого незвичайного, знову клонила голову на подушку. Зрештою сон таки здолав її, відірвав од реального світу, і вона вже нічого не чула. Появився б у цей час Валомбрез із своїми зухвалими любовними намірами, і вона б не змогла опиратися: втома перемогла цнотливість дівчини.
На її щастя, молодий герцог ще не приїхав у замок. Може, він більше не цікавився здобиччю, яка була тепер у нього в лігві, може, примха його пропала від самої можливості вдовольнити її? Та ні! У цього вродливого і злого вельможі була тверда воля, особливо ж воля до всього лихого; його вабило не тільки любострастя — він відчував іще якусь порочну втіху від того, що зневажав усі закони — і божі, й людські; але щоб ніхто не запідозрив його у викраденні, герцог того самого дня показався в Сен-Жермені, з'їздив з поклоном до короля, разом з іншими придворними супроводив його на полюванні, спокійнісінько розмовляв з багатьма людьми. А ввечері грав у карти й навмисне програв стільки грошей, що для когось не такого багатого то був би досить відчутний програш. Здається, він був у чудовому настрої, особливо після того, як примчав секретний посланець і, вклонившись, передав йому пакет. Намагання герцога на випадок розшуку забезпечити собі неспростовне алібі врятувало тої ночі доброчесність Ізабелли.
Акторка спала неспокійно, їй снилися чудернацькі сни — то ніби Чікіта, махаючи руками, наче крильми, бігла попереду капітана Фракаса, який скакав на коні, а то появлявся герцог де Валомбрез, дивлячись на неї очима, що палали ненавистю і любов'ю. Прокинувшись, Ізабелла здивувалася, що стільки спала. Свічки догоріли до самісіньких розеток, від полін у каміні лишився тільки попіл, веселий сонячний промінь пробився крізь щілинку між завісками і, зловживаючи своєю волею, бавився на її постелі, навіть не познайомившись з Ізабеллою. Настав ясний день, і молодій жінці значно полегшало на душі. Становище її, певна річ, зовсім не змінилося на краще; але тепер не було тих неймовірних жахів, що їх породжують навіть у найстійкіших умах ніч і невідомість, посилюючи відчуття небезпеки. Та ця радість тривала недовго: заскреготіли ланцюги, опустився звідний міст, і по ньому промчала карета — глухий, наче грім, гуркіт пролунав під склепінням і стих на внутрішньому подвір'ї.
Хто ще міг в'їхати сюди так гордо і владно, як не володар цього замку, сам герцог де Валомбрез? Подібно до того, як голубка по душевному тремтінню дізнається, ще й не
бачивши, коли поблизу появляється коршун, Ізабелла відчула, що то прибув саме він, її лютий ворог. Гарні щоки молодої жінки стали бліді, наче віск, а бідолашне серденько закалатало у фортеці корсажа — воно так не хотіло здава-. тися. Скоро, одначе, доклавши зусиль, Ізабелла мужньо зібралася з духом і приготувалася захищатись.
"Аби тільки Чікіта встигла повернутися з допомогою! — подумала вона, і очі її мимоволі звернулися до портрета, що висів над каміном.— О ти, що видаєшся таким шляхетним і добрим, оборони мене від нахабства й розбещеності свого роду. Не дай, щоб місце, осяяне твоїм образом, стало свідком мого безчестя!"
Через годину, яку молодий вельможа використав, щоб опорядитися після швидкої їзди, дворецький увійшов до Ізабелли і церемонно запитав, чи може вона прийняти його світлість герцога де Валомбреза.
— Я полонянка,— з великою гідністю сказала молода жінка,— відповідь моя позбавлена волі так само, як і я, і це запитання, що було б чемним за звичайних обставин, у даному разі просто смішне. Я не в силі перешкодити герцогові увійти в кімнату, звідки сама не можу вийти. Я не приймаю герцога, я терплю його. Це надзвичайні обставини. Якщо хоче — хай приходить, зараз чи в інший час, мені байдуже. Передайте йому мої слова.
Дворецький уклонився, позадкував до дверей — він дістав наказ віддавати Ізабеллі якнайвищу шану — і зник, аби скоріше повідомити свого хазяїна, що "панянка" згодна його прийняти.
За кілька хвилин він повернувся і доповів про герцога де Валомбреза.
Ізабелла трошки підвелася з крісла і, хвилюючись, знову сіла, бліда як смерть. Знявши капелюха, Валомбрез ступив уперед, всією своєю позою підкреслюючи глибоку повагу до молодої актриси. Помітивши, що Ізабелла здригнулася, коли він рушив до неї, герцог зупинився посеред кімнати, вклонився і сказав спокусливо-ніжним голосом:
— Якщо моя присутність зараз така нестерпна для вас, чарівна Ізабелло, і вам потрібен час, аби звикнути до того, що ви неодмінно маєте бачити мене, то я піду собі. Ви моя бранка, а проте я ваш раб.
— Чого варта ця запізніла люб'язність після того насильства, яке ви вчинили проти мене,— відповіла Ізабелла.
— Бачите, що значить довести човіка до нестями надто неприступною доброчесністю,— зауважив герцог.— Не маючи ніякої надії, він вдається до крайніх заходів, бо знає, що йому вже нічого втрачати. Коли б ви поставились до мене прихильніше й були милостивіші до мого почуття, то я б лишився серед ваших поклонників, намагаючись делікатною поштивістю, любовною ніжністю, лицарською відданістю, палкою, але стриманою пристрастю поволі пом'якшити ваше непокірне серце. Я викликав би у вас якщо не любов, то принаймні те ніжне співчуття, за яким іноді приходить любов. З часом ви, можливо, побачили б, що ваша холодність несправедлива, а я нічого не пошкодував би, аби це довести.
— Якби ви вдалися до такого благородного способу,— сказала Ізабелла,— то я пошкодувала б, що не можу поділити вашу любов, бо серце моє ніколи не віддасться їй; і тоді принаймні не ненавиділа б вас, ненависть не для моєї душі, це почуття завдає їй болісних страждань.
— Отже, ви ненавидите мене?. — мовив герцог де Валомбрез, і голос його затремтів з досади.— А я не заслуговую цього. Якщо я в чомусь і винен перед вами, то ці провини — від моєї любові до вас; а чи може жінка, хоч яка вона цнотлива та доброчесна,— чи може вона сердитися на порядного чоловіка за те, що на нього, всупереч їй самій, вплинула її чарівність?
— Авжеж, це не причина для неприязні, якщо закохали іі не виходить за межі поштивості і обмежується любов'ю чистою, скромною, стриманою. Проти цього не заперечуватиме навіть найнеприступніша жінка; та коли в своєму зухвалому нетерпінні він од самого початку вдається до свавілля, улаштовує засідки, викрадення, позбавляє волі, як це не побоялися зробити ви, тоді не може бути ніяких інших почуттів, окрім непереборної огиди. Кожна хоч трошки піднесена й горда душа повстає, коли її намагаються захопити силою. Любов — це божественне почуття, їй не накажеш, її не примусиш. її подих відчувається там, де вона того хоче.
— Виходить, непереборна огида — це все, чого я можу сподіватись од вас,— відповів Валомбрез. Він став блідий і тільки кусав губи, слухаючи Ізабеллу.
Актриса говорила з м'якою рішучістю — то була природна манера цієї розважливої і ласкавої молодої жінки.
— Ви можете повернути собі мою повагу і здобути дружбу. Зробіть, як належить шляхетпій людині, дайте мені волю, яку ви відняли. Накажіть, щоб мене відвезли до моїх товаришів, які не знають, що зі мною сталось, і, пойняті смертельною тривогою та жахом, шукають, де тільки можуть. Відпустіть мене до мого скромного життя актриси, поки ця пригода, яка може кинути пляму на мою честь, іще не набула розголосу серед публіки, здивованої, що мене немає.
— От біда! — вигукнув герцог,— Ви просите мене саме про ту єдину річ, якої я не можу зробити для вас, не зрадивши самого себе. Захотіли б ви добути царство, трон — я дав би їх вам; воліли б мати зоріЬ — я б видерся на небо й дістав її. Але ви хочете, щоб я відчинив вам двері клітки, до якої ви, один раз вийшовши з неї, вже ніколи не повернетесь. Це неможливо! Ви ж так не любите мене, що я бачитиму вас тільки тоді, коли ви будете у мене під замком. Чим я, гамуючи свою гордість, і користуюся, бо пе можу більше обходитись без вас, як рослина без світла. Мої думки линуть до вас, мов до свого сонця, і там, де вас немає, для мене — ніч. Якщо вже я наважився на злочин, то повинен хоча б узяти те, що він може дати, бо ви ж усе одно но простили б мене, навіть якщо б і пообіцяли. Тут ви принаймні в моїх руках, я скрізь довкола вас, моя любов окутує вашу ненависть, моя страсть жаром дихає па кригу вашої холодності. Ваші зіниці мимоволі відбивають мій образ, ваші вуха чують мій голос. Щось моє поволі проникає у вашу душу, хоч ви того й не хочете; я впливаю на вас навіть тим жахом, який навіюю вам, тим, що мої кроки в передпокої примушують вас здригатися. А головне — тут, у полоні, ви не бачите того, за ким сумуєте і кого ненавиджу я, бо він украв серце, яке мало належати мені. Моє ревниве почуття мусить задовольнятися хоча б цим злиденним щастям і не хоче втрачати його, повернувши вам волю, яку ви потім використаєте проти мене.
— І доки' ж ви,— озвалась молода жінка,— збираєтесь держати мене в неволі, як берберський бандит, а не благородний християнин?
— Доти, доки ви не полюбите мене чи не скажете, що полюбили, бо це зрештою одне й те саме,— відповів герцог цілком серйозно і дуже впевнено. Потім чемно вклонився Ізабеллі і вийшов, сповнений невимушеної гідності, мов сущий придворний, котрий ні за яких обставин не втрачає самовладання.
А через півгодини лакей приніс букет надзвичайно рідкісних квітів різних кольорів і запахів; у цю пору року квіти взагалі були рідкістю, й тільки неабиякий талант садівників і штучне літо оранжерей примусило чарівних дочок Флори так рано розцвісти.