Вони малювались в його уяві туманно і, так би мовити, віддалено. Це нещасне кохання зробило з нього якогось маніяка, перевернуло всі його життєві інтереси. Він дивився на все тільки з тої точки зору, як складуться його взаємини з мадемуазель де Ла-Моль. Він розраховував, що через п'ять-шість років напружених зусиль він доб'ється знов її кохання.
Цей холодний, тверезий розум дійшов, як ми бачимо, до цілковитого безумства. З усіх рис характеру, якими він колись відзначався, в нього залишилась хіба що стійкість. Точно виконуючи план поведінки, накреслений князем Коразовим, він щовечора сідав біля крісла пані де Фервак, але був неспроможний вимовити хоч слово.
Зусилля, які він робив над собою, щоб довести Матильді, ніби він зцілився, забирали всі сили його душі, і він сидів біля пані де Фервак з зовсім позбавленим життя виразом, навіть очі його втратили весь свій вогонь, наче від надмірного фізичного болю. Маркіза де Ла-Моль завжди повторяла думки свого чоловіка, який міг зробити її герцогинею; а тому останнім часом вона звеличувала до небес заслуги Жюльєна.
XXVI. ВИСОКОМОРАЛЬНЕ КОХАННЯ
There also was of course in Adeline
That calm patrician polish in the address,
Which ne’er can pass the equinoctial line
Of any thing which Nature would express;
Just as a Mandarin finds nothing fine,
At least his manner suffers not to guess
That any thing he views can greatly please.
Don Juan, c. XIII, st. 34 145
"Всі вони в цій сім'ї відзначаються якоюсь химерністю в своїх міркуваннях,— думала пані де Фервак,— ось тепер вони зачаровані своїм юним абатом, що вміє тільки слухати й дивитись на вас своїми, щоправда дуже гарними, очима".
Жюльєн, з свого боку, знаходив у манерах маршальші майже довершений зразок того патриціанського спокою, що виявляється в бездоганній чемності, але ще більше — в цілковитій нездатності до будь-кого сильного почуття, Який-небудь несподіваний різкий рух, відсутність самовладання могли б так само прикро вразити пані де Фервак, як і недостатня поважність у поводженні з нижчими. Найменший прояв чутливості був у її очах чимось подібним до морального сп'яніння, якого треба соромитись і яке дуже шкодить гідності особи з вищих кіл суспільства. Її улюблена розмова — останнє полювання короля, а улюблена книга — "Мемуари герцога де Сен-Сімона",146 особливо в генеалогічній їх частині.
Жюльєн знав, що в пані де Фервак є своє улюблене місце у вітальні, де освітлення найкраще відтіняло її вроду. Він сідав там заздалегідь, старанно повернувши свій стілець так, щоб не бачити Матильди. Здивована цією впертістю, з якою він ховався від неї, вона одного разу встала з блакитного дивана й сіла з своїм рукоділлям коло маленького столика поруч зі кріслом пані де Фервак. Жюльєн бачив її тепер зовсім близько з-за капелюшка пані де Фервак. Ці очі, володарі його долі, спочатку злякали його, а потім вивели з стану звичайної апатії. Він заговорив і говорив дуже добре.
Звертався він до пані де Фервак, але його єдиною метою було вплинути на душу Матильди. Він так запалився, що пані де Фервак кінець кінцем перестала розуміти, що він їй каже.
Це було блискуче досягнення. Якби Жюльєн догадався завершити його кількома фразами в дусі німецького містицизму, високої релігійності і єзуїтства, пані де Фервак відразу зарахувала б його до видатних людей, покликаних відродити наш вік.
"Ну, коли в нього такий поганий смак, що він може говорити так довго і з таким запалом до пані де Фервак,— сказала собі мадемуазель де Ла-Моль,— я не слухатиму його більше". І вона залишилась вірною своєму слову до кінця вечора, хоч це їй було й дуже важко.
Опівночі, коли вона зі свічником у руках пішла провести матір до її кімнати, пані де Ла-Моль спинилася на сходах і почала вихваляти Жюльєна. Це остаточно зіпсувало настрій Матильди, і вона не могла заснути цілу ніч. Тільки одна думка її заспокоювала: "Той, кого я зневажаю, в очах маршальші може зійти за незвичайну людину".
Щодо Жюльєна, то він почував себе не таким нещасним, бо сьогодні він діяв. Випадково погляд його впав на портфель з російської шкіри, подарований йому князем Коразовим разом з п'ятдесятьма трьома любовними листами. На першому листі, внизу, Жюльєн побачив примітку: "Лист номер перший послати через тиждень після першого побачення".
— Я спізнився! — скрикнув Жюльєн,— я ж уже давно бачуся з пані де Фервак.— І він негайно взявся переписувати перший любовний лист. Це була страшенно нудна проповідь, повна пишномовних міркувань про доброчесність. Жюльєнові пощастило: на другій сторінці він заснув.
Через кілька годин яскраве сонячне світло розбудило його. Виявилось, що він так і проспав усю ніч, схилившись на стіл. Для нього тепер найболіснішим у житті був момент пробудження, коли він знову пригадував своє горе. В цей день він закінчив переписувати лист, мало не сміючись. "Невже й справді жив колись юнак,— думав він,— який міг отаке писати!" Він нарахував кілька фраз по дев'ять рядків кожна. В кінці листа він побачив примітку олівцем:
"Цього листа одвозити особисто, верхи, в чорному галстуку і синьому сюртуці. Передати листа швейцарові, при цьому мати засмучений вираз, сповнений глибокої меланхолії. Якщо з'явиться покоївка, то перш ніж до неї заговорити, треба крадькома змахнути сльозу".
Все це він виконав дуже точно.
"Те, що я роблю,— дуже відчайдушне",— подумав Жюльєн, виходячи з палацу де Фервак. — Але тим гірше для Коразова. Наважитись писати жінці, що так уславилась своєю доброчесністю! Якою нищівною зневагою відповість вона мені! Ото буде забава для мене. Мабуть, це єдина комедія, що може мене розворушити. Так, виставити на посміх оту огидну істоту, що зветься моїм "я",— це розважить мене. Якби я був певен, що здатний на злочин, я вчинив би його, аби тільки розважитись".
За цей останній місяць найщасливішими хвилинами для Жюльєна були ті, коли він відводив коня в стайню. Коразов суворо наказав йому: ні в якому разі не дивитись на кохану, що його покинула. Але добре знайомий Матильді тупіт його коня, манера поляскувати хлистом об двері стайні, викликаючи конюха, іноді притягали її до вікна, і вона дивилась на Жюльєна з-за завіси. Ця завіса була така прозора, що Жюльєнові все було видно. Непомітно поглядаючи з-під крис свого капелюха, він бачив постать Матильди, але очей її йому не було видно. "А значить,— думав він,— і вона не бачить моїх очей; отже, вона не знає, що я дивлюсь на неї".
Цього вечора пані де Фервак поводилась з ним так, наче вона й не одержала від нього філософського й містично-релігійного трактату, який він уранці з таким меланхолійним виразом передав її швейцарові. Напередодні Жюльєн випадково відкрив спосіб бути красномовним, тепер він навмисне сів так, щоб бачити очі Матильди. А Матильда теж, як тільки прийшла пані де Фервак, залишила блакитний диван, інакше кажучи, втекла від свого звичайного товариства. Пан де Круазнуа був помітно збентежений її новою примхою. Його неприхований смуток значно полегшив страждання Жюльєна.
Ця несподівана радість піднесла його красномовство зовсім у понадхмарні висоти, а що марнолюбство закрадається навіть у серця, які служать обителлю найвищої доброчесності, то й пані де Фервак, сідаючи в карету, подумала: "Пані де Ла-Моль має рацію, цей юний абат — справді визначна людина. Мабуть, у перші дні він ніяковів у моїй присутності. Справді, всі, кого зустрічаєш у цьому домі, позначені якоюсь печаттю легковажності; я бачу тут тільки підтримувану старістю чесноту, що потребує охолоджуючої дії похилих літ. Цей юнак, очевидно, помітив різницю між такими жінками і мною; він пише непогано, але я дуже боюся, що за його проханням — просвітити його моїми порадами, з яким він звертається до мене в листі,— ховається почуття, не усвідомлене ним самим. А втім, скільки разів так починалось щире навернення на путь істинний. І що особливо навіває мені добрі надії — це те, що його стиль зовсім відмінний від стилю тих юнаків, чиї листи мені доводилось бачити. Не можна не помітити високої зворушливості, глибокої серйозності, великої переконаності в посланні цього юного священнослужителя. Справді, в ньому є щось подібне до лагідної доброчесності Масільйона".
XXVII. НАЙКРАЩІ ЦЕРКОВНІ ПОСАДИ
Послуги Таланти! Достоїнства! — Пусте!.. Треба лише належати до якої-небудь кліки!
"Телемак"
Таким чином, думка про єпископський сан вперше поєднувалася з уявленням про Жюльєна в свідомості цієї жінки, яка рано чи пізно мала розподіляти найвищі пости французької церкви. Але цей успіх зовсім не втішив би Жюльєна; в цю хвилину думка його нездатна була охопити будь-що, чуже його теперішнім стражданням; все навколо тільки збільшувало його муки. Наприклад, вигляд його власної кімнати став для нього нестерпним. Коли він повернувся до себе ввечері з свічкою в руці, кожна річ, кожна дрібничка, здавалось, аж кричали, бажаючи розповісти йому нові подробиці його горя.
В цей день, входячи в свою кімнату, він сказав собі з такою жвавістю, якої не почував уже давно: "Я маю над чим попрацювати, гадаю, що другий лист такий же нудний, як і перший".
Лист виявився ще нуднішим. Те, що він переписував, здавалось йому таким безглуздим, що він під кінець став копіювати рядок за рядком механічно, не думаючи про зміст.
"Це ще пишномовніше, ніж офіційні статті Мюнстерського трактату,147 — казав він собі,— які мій професор дипломатії примушував мене переписувати в Лондоні".
І тільки зараз він згадав про листи пані де Фервак, які забув повернути поважному іспанцеві, дону Дієго Бустосу. Він розшукав їх; вони були майже такі самі заплутані й безглузді, як і листи молодого російського вельможі. Це був справжній туман — бажання сказати все і не сказати нічого. "Стиль — справжня еолова арфа,— подумав Жюльєн.— За всіма цими високими фразами про небуття, про смерть, про вічність і таке інше я не бачу, по суті, нічого реального, крім нестерпної боязні сказати щось смішне".
Монолог, який ми тут скорочено навели, він повторював протягом двох тижнів. Засинати, переписуючи щось на зразок коментарів до апокаліпсису, наступного дня відвозити лист з меланхолійним виразом, заводити коня в стайню, з надією побачити хоч краєчок одягу Матильди, працювати, увечері з'являтися в опері в ті дні, коли пані де Фервак не бувала в палаці де Ла-Моль, — так одноманітно минало життя Жюльєна.