Людина, що сміється

Віктор Гюго

Сторінка 76 з 97

Голос чарівний; вимова делікатно-високодумна; привітна інтонація пом'ягшувала звичку наказувати.

В той самий час, підвівшися на коліна, вона була подібна до античної статуї, так само коліновклінної з тисячою прозорих складок, потягла до себе свою капоту й скочила з ліжка; вона стояла гола, — минув момент, і враз вона одяглася. Вмить шовковий одяг покрив її. Дуже довгі рукава сховали її руки. Видно було тільки кінці пальців її ніг, білих з маленькими нігтями, як ноги малої дитини.

Вона вийняла з-за спини цілу хвилю волосся й кинула поверх одягу, потім побігла за ліжко, в глибину алькова, й приклала ухо до розмальованого люстра, що правдоподібно закривало двері.

Вона постукала в скло маленьким суставом зігнутого вказного.

— Є там хтонебудь? Лорд Давид? Хіба це вже ви? Котра ж година? Чи це ти Баркілфедро?

Вона повернулася.

— Та ні. Це не з того боку. Хіба хтонебудь є у ванній кімнаті? Та відповідайте ж. А втім, ні, звідтіля ніхто не може прийти.

Вона підійшла до завіси із срібної тканини, відкрила її кінцем ноги, відсунула плечем і увійшла в мармурову кімнату.

Ґуїнплен почув холод передсмертної муки. Сховатися нікуди. Тікати надто пізно. До того ж у нього не було й сили тікати. Він хотів, щоб підлога розкрилася й йому провалитися скрізь землю. Не було ніяких засобів, щоб вона не побачила його.

І вона побачила його.

Вона дивилася на нього, незвичайно здивована, проте ні трохи не злякалася, — в неї був відтінок щастя й зневаги.

— От хто, — сказала вона, — Ґуїнплен!

Потім несподівано сильним стрибком, — бо ця кішка була пантерою, — вона кинулася йому на шию.

Вона стиснула йому голову обома голими руками, — підчас цього пориву рукава піднялися.

І враз відштовхнувши його й поклавши на плечі Ґуїнпленові свої маленькі руки, як кігті, вона стала перед ним, лице-в-лице й почала якось чудно дивитися на нього.

Вона дивилася на нього своїми фатальними очима, очима Альдебарана, своїм змішаним зоровим промінням, що в ньому було щось темне й небесне. Ґуїнплен і собі вдивлявся в ту блакитну і в ту чорну зіницю, сам не свій під подвійним пильним поглядом небесного й пекельного погляду. Цей чоловік і ця жінка відбивали на собі якесь лиховісне засліплення. Вони зачаровували одне одного, він своєю потворністю, а вона своєю вродою, й обоє — жахом.

Він мовчав, наче придавлений тягарем, що він не міг підійняти його. Вона викрикнула:

— Ти розумний. Ти прийшов сюди. Ти дізнався, що мене примусили виїхати з Лондона. Ти пішов за мною. Ти добре зробив. Але дивно, як ти міг потрапити сюди.

Взаємне наближення викликає щось подібне до блискавки. Під впливом якоїсь невиразної стурбованости та своєї чесної натури Ґуїнплен відступив, але рожеві пальці, що стискалися на його плечах, держали його. Готувалося щось невблаганеВін опинився в лігві жінки-звіра ñ сам був звір.

Вона говорила далі:

— Та дурна Ганна, — ти знаєш? Королева, — вона примусила мене приїхати у Віндзор невідомо для чого. Коли я приїхала, то вона замкнулася з своїм ідіотом канцлером. Однак, як ти пройшов до мене? От jjjo я називаю бути справжнім чоловіком. Перешкоди. їх немає. Його кличуть, і він біжить. Ти довідався? Мене звуїь герцоґиня Джосіяна, — я гадаю, що ти знав. Хто привів тебе сюди? Безсумнівно ґрум. Він розумний. Я дам йому сто Гіней. Як же ти потрапив сюди? Скажи мені? Ні, не кажи. Я не хочу знати цього. Всяке пояснення знижує. Мені більш подобається все дивне. Від такої потвори, як ти, можна чекати на все, навіть найнемовірне. Ти впав з неба, так, чи піднісся з глибини пекла по східцях Ереба. Нічого простішого: або розсунулася стеля, або відкрилася підлога. Ти або зійшов на хмарі, або підвівся на сірчаному полум'ї. Ти заслуговуєш на те, щоб увійти як боги. Вирішено: ти мій коханець.

Збентежений Гуїнплен слухав і почував, як його думка щодалі то більш хитається. Кінець. Не може бути сумніву. Нічний лист, — ця жінка стверджує його. Він, Ґуїнплен, коханець герцоґині, улюблений коханець. Незмірна гордість з тисячею темних голів заворушилася в цьому нещасному серці.

Чванливість — страшна сила в нас і проти нас.

Герцоґиня казала далі:

— Ти тут, — значить, так вже судилося. Мені більше нічого не треба. Там, угорі, чи внизу, є хтось, що кидає нас одного до одного. Заручини Стікса та Аврори. Заручени божевільні, поза всякими законами. Того дня, коли я побачила тебе, я сказала: "Це — він. Я пізнала його. Це та потвора, про яку я мріяла. Він буде міи". Треба допомагати долі. Ось чому я й написала тобі. Одне питання, Ґуїнплене, чи ти віриш у призначення? Я вірю від того часу, коли я прочитала у Ціцерона сон Сціпіона. От як, я й не помітила. Одяг дворянина! Ти одягнувся як вельможа. Та чому й ні? Ти ж блазень. Ще більше підстав! Фігляр — вартий лорда. Та и що ж таке лорди? Кльовни. В тебе шляхетна постать, дуже добра статура. А все ж дивно, як ти опинився тут! Коли ти прибув сюди? Як давно ти тут? Ти бачив мене голу? Я гарна, — хіба ж не так? А я тільки хотіла купатися. О, я люблю тебе! Ти прочитав мого листа? Ти сам прочитав? Чи тобі прочитали його? Ти вмієш читати? Ти мабуть неосвічений. Я ставлю тобі питання, а ти не відповідай. Мені не подобається звук твого голосу. Він надто ніжний. Така незрівняна істота не повинна говорити, а тільки скреготати зубами. Ти співаєш і співаєш гармонійно. А я ненавижу цьогоОт це єдине, що мені не подобається в тобі. Все інше жахливе, все інше чудове. В Індії ти був би за бога. Невже ти й народився з таким страшним сміхом на лиці? Ні, хіба не так? Тебе, звичайно, понівечили замість кари. Я сподіваюся, що ти вчинив якийсь злочин. Іди ж, я обійму тебе.

Вона сама впала на канапу й посадовила його коло себе. Не знаючи як, вони опинилися одно коло одного. Те, що вона казала, пройшло над Гуїнпленом, як страшна буря. Він ледве сприймав властиве розуміння цього шаленого вихора слів. В її очах було захоплення. Вона говорила нескладно, шалено, розгубленим і ніжним голосом. її слова були одна музика, однак Гуїнплен слухав цю музику, як бурю.

Вона знову стала пильно дивитися на нього.

— Я почуваю, що я принижую себе коло тебе. Яке щастя! Бути герцоґинею, — як це банально! Я — царственна, — немає нічого скучнішого! Падіння — відпочинок. Мене шанують і це обридло мені, я хочу, щоб мене зневажали. Ми всі трохи навіжені, починаючи від Венери, Клеопатри, пані де-Шеврез і деЛонґвіль і кінчаючи мною. Я вихвалятимуся тобою, — я це наперед об'являю. От любощі, що принесуть ніяковість фамілії Стюартів, до якої я належу. О, я вільно зітхну! Я знайшла вихід. Я позбавилася від свого величчя. Розбити клясові перегородки — це звільнитися. Все порвати, нічого не боятися, все робити, все руйнувати — значить жити. Слухай, я люблю тебе.

Вона спинилася й лиховісно усміхнулася.

— Я любю тебе не тільки тому, що ти покалічений, а й тому, що ти огидний. Я люблю потвору, я люблю комедіянта. Коханець принижений, знеславлений, смішний, виставлений на поругу на тому ганебному стовпі, що його звуть театром — —це незвичайний смак. Це вкусити плоду безодні. Коханець, що неславить, це щось чарівне. Спробувати яблука не райського, а пекельного, — от що мене спокушує, от чого я жадаю, от чого хочу випити. Я — Єва. Єва безодні. А ти напевне — демон, не знаючи про це. Я зберегла себе для машкари, що її можна побачити тільки вві сні. Ти картонна кукла, що її привид держить за нитки. Ти привид пекельного реготу. Ти владар, що я його ждала. Я була певна того, що мені випаде якась незмірно темна пригода. Ти — той, що я його бажала. Я говорю тобі багато такого, що ти мабуть і не розумієш. Ґуїнплене, ніхто ще не володів мною, я віддаюся тобі чиста, як жагуче полум'я. Ти очевидно не віриш, та коли б ти знав, як мені це однаково.

Слова її виривалися нескладно, як потік лави з вулкану.

Ґуїнплен промурмотів:

— Міледі...

Вона рукою закрила йому уста.

— Мовчи! Дай мені надивитися на тебе. Я розбещена і цнотлива. Я весталка-вакханка. Жадний чоловік мене не знає; я могла би бути Пітією в Дельфах і мати під своєю голою п'ятою бронзовий триніжок, де жерці, обпираючися на шкуру Пітона, шепотіли свої питання невидимому богові. Відстань між нами була надто велика. Ти пройшов цей незмірний простір і ти тут. Це добре. Мовчи! Бери мене!

Вона спинилася. Він тремтів. Вона знову посміхнулася.

— Бачиш, Ґуїнплене, мріяти — це творити. Побажати — це закликати. Споруджувати химеру — це значить викликати реальність. Всемогутня й страшна темрява не дозволяє безкарно викликати її. Вона задовольняє нас. Ти тут. Чи наважусь я занапастити себе? Так. Чи наважусь я бути твоєю коханкою, твоєю підложницею, твоєю рабою, твоєю річчю? З радістю.

Так говорила ця жахлива жінка, показуючи під розстебнутим одягом свій дівочий стан.

Вона казала далі:

— Я — вовчиця для всіх, собака для тебе. Як усі здивуються! Приємно здивовувати дурних! Я розумію себе. Я богиня? Амфітріда віддалася Ціклопові. Fluctivoma Amphitrite. Я фея? Урґела звірила себе Буґріксові, чоловікові в пір'ї з вісьма перетинчастими руками. Я принцеса? У Марії Стюарт був Річчіо. Три красуні, три потвори. Я більша за них, бо ти гірший за всіх. Ґуїнплене, ми створені один для одного. Примха, нехай так. Що таке гураган? Примха! Між нами зоряне споріднення: і ти, і я належимо ночі, — ти лицем, а я душею. З свого боку й ти твориш мене. Ти приходиш, і моя душа відкривається. Я не знала її. Вона — щось дивне. Твоє наближення примусило вийти з мене — богині — гідру. Ти відкриваєш мені мою справжню натуру. Ти примушуєш мене відкрити саму себе. Бачиш, як я подібна до тебе. Дивися в мене, як у дзеркало. Твоє лице, це моя душа Я не знала, що я такою мірою страшна. Виходить, що я така сама потвора. О, Ґуїнплене, ти знищуєш мою нудьгу.

Вона засміялася якимсь чудним дитячим сміхом і, нахилившися до його вуха, сказала йому зовсім тихо:

— Ти хочеш бачити божевільну жінку? Це — я.

_ її зір проходив Ґуїнпленові в душу. Зір — це кохан-зілля. її одяг був у страшному безладді. Сліпа й тваринна несамовитість найшла на Ґуїнплена. Несамовитість і разом з тим агонія.

В той час, як ця жінка говорила, він почував наче бризки вогню. Він почував, що насувається щось непоправне. Він не мав сили вимовити слова.

73 74 75 76 77 78 79