Пробачте мені, на це звернули увагу інші. Я ніколи не говорив з вами, це був мій обов'язок. Нині я заговорив з вами — це теж мій обов'язок. Я повинен передусім звернутись до вас. "Кашмір" відпливає завтра. Ось чому я прийшов сюди. Ви щовечора прогулюєтесь у своєму саду. Було б негарно з мого боку дізнаватися про ваші звички, якби не одна моя за-думка. Мадемуазель! Ви бідна, а я віднині став багатим. Чи хочете ви, щоб я став вашим чоловіком?
Дерюшетта благально склала руки, заніміло подивилася на того, хто говорив, її погляд був зосереджений, уся вона тремтіла від голови до ніг. Голос вів далі:
— Я вас люблю. Бог не для того створив серце чоловіка, щоб воно мовчало. Раз бог обіцяє вічність, значить, він хоче, щоб чоловік жив у шлюбі. Для мене на землі тільки одна жінка — це ви. Мої думки про вас — це молитва. Бог — моя віра, ви — моя надія. Крила, на яких я можу злетіти, носите ви. Ви — моє життя, а тепер — і моє небо.
— Мосьє, — мовила Дерюшетта, — нема нікого в моєму домі, хто міг би відповісти вам на це.
Голос зазвучав знову:
— Я створив цю солодку мрію. Бог не забороняє мріяти. Ви здаєтесь мені сяйвом. Я палко люблю вас, мадемуазель. Свята невинність — це ви. Я знаю, що о цій порі всі сплять, але іншого часу я вибрати не міг. Ви пригадуєте місце в Біблії, яке нам прочитали? Книга Буття, глава двадцять п'ята. З того часу я завжди думаю про ті слова. Я часто їх перечитував. Превелебний Ерод казав мені: "Вам потрібна багата жінка". А я йому відповідав: "Ні, мені потрібна бідна жінка". Мадемуазель, я говорю з вами, не наближаючись до вас, і я відійду ще далі, якщо ви не бажаєте, щоб моя тінь торкалася ваших ніг. Ви моя володарка, ви підійдете до мене, якщо захочете. Я люблю і чекаю. Ви — живе втілення божої благодаті.
— Мосьє, — пролебеділа Дерюшетта, — я не думала, що мене помічали по неділях і по четвергах...
Голос вів далі:
— Не можна боротися проти того, що послано з самих небес. Найбільший на світі закон — закон любові. Шлюб — це Ханаан. Ви — краса обітована. О благодатна, схиляюся перед вами!
Дерюшетта відповіла:
— Я не думала, що чинила гірше тих, хто справно відвідував церковну службу... Знову пролунав голос:
— Бог своєю волею створив квіти, вранішню зорю, весну, і він хоче, щоб скрізь панувала любов. Ви така чудова в цій священній темряві ночі! Цей сад обробили ви, і від цих квітів віє вашим диханням. Мадемуазель! Душа поєднується з душею незалежно від них. Не наша вина в тому. Ви молились у церкві, тільки й усього; і я там був — тільки й усього. Я лише відчував, що кохаю вас. Інколи мій погляд зупинявся на вас. Це було недобре, але що я міг вдіяти? Все це трапилося зі мною, коли я дивився на вас. Перечити цьому неможливо. Існують таємні жадання, які стоять вище нас. Найвеличніший храм — людське серце. Мати вашу душу в своєму домі
— це земний рай, який, я сподіваюсь, ви погодитесь розділити зі мною. Поки я був бідний, я мовчав. Я знаю, скільки вам років. Вам двадцять один рік. Мені ж двадцять шість. Завтра я від'їжджаю, якщо ви мені відмовите, я більше сюди не повернуся. Будьте моєю нареченою. Ви погоджуєтесь? Мої очі вже не раз мимоволі ставили це запитання вашим очам. Я люблю вас, дайте мені відповідь. Я поговорю з вашим дядьком, як тільки він зможе мене прийняти, але насамперед я звертаюсь до вас. Адже про Ревекку треба запитати в самої Ревекки. А може, ви не любите мене.
Дерюшетта схилила голову й прошепотіла:
— О, я обожнюю його!
Це було сказано так тихо, що почув тільки Жільят.
Вона не підводила голови, ніби ховаючи в темряві обличчя, ховала в тіні й думки.
Запала тривала мовчанка. Жоден листочок на деревах не ворухнувся. То був той строгий і мирний час, коли сон неживих предметів поєднується зі сном живих істот і ніч ніби прислухається до биття серця самої природи. В цю безмовність вривається гармонійною співзвучністю невгамовний шум моря, який доповнює тишу.
Знову пролунав голос:
— Мадемуазель! Дерюшетта здригнулася.
— Я чекаю.
— На що ви чекаєте?
— На вашу відповідь.
— Бог почув її, — мовила Дерюшетта.
Тоді голос начеб задзвенів, і водночас він став ще ніжнішим, ніж перед тим. Слова лунали з гущавини дерев, як з неопалимої купини:
— Ти моя наречена. Встань і прийди до мене. І хай ця зоряна глибінь стане свідком прийняття моєї душі твоєю душею, і хай наш перший поцілунок вознесе нас на небеса!
Дерюшетта підвелася і якусь мить, втупивши погляд перед собою, очевидно, в погляд його очей, стояла непорушно. Відтак з високо піднятою головою, з обвислими руками і розчепіреними пальцями пішла повільними кроками, як ідуть, коли під ногами не чують твердого грунту, під дерева і сховалась між ними.
Ще через мить замість однієї тіні на піску вимальовувалися дві, вони злились, і Жільят побачив у себе під ногами міцні обійми двох тіней.
Час тече в нас, як цівка піску в пісковому годиннику. І ми не відчуваємо його плину, особливо в найвідповідальніші хвилини нашого життя. Як довго тривала таємнича мить, коли з бігу часу виключилась пара, що не знала про свідка й не бачила його, і свідок, який не бачив цієї пари, але знав, що вона по той бік огорожі? Сказати важко. Раптом здаля долинув якийсь шум, хтось крикнув: "Рятуйте!"
Слідом за цим задзвонив портовий дзвін. Але ті, що були в п'янкій знемозі неземного щастя, напевно, нічого й не почули.
А дзвін усе бамкав. Якби хтось надумав тепер пошукати Жільята в завулку за рогом стіни, то вже не знайшов би його там.
КНИГА ДРУГА
ДЕСПОТИЗМ ВДЯЧНОСТІ
І
І радість і горе
Мес Летьєрі несамовито бамкав у дзвін. Раптом він зупинився. З-за рогу на набережну вийшла людина. То був Жільят.
Мес Летьєрі підбіг до нього, чи, точніше, накинувся на нього, схопив його за руку своїми ручиськами і якусь мить мовчки дивився йому в очі; ця мовчанка свідчила про бурхливий наплив почуттів, які не знаходили собі виходу.
Потім, трясучи Жільята, притягуючи до себе, стискаючи його в своїх обіймах, Летьєрі затягнув його в нижню залу "Оселі відважних", штовхнувши ногою двері, котрі так і залишились прочиненими, і сів, а точніше, впав на стілець поблизу великого столу, освітленого місяцем, у променях якого неясно біліло обличчя Жільята, і крикнув, чи то сміючись, чи то ридаючи:
— Ах, синку! Ось він який, хлопець з волинкою! Ось він який, Жільят! Я зразу ж
зрозумів, чия це робота! Твій же бот, хай йому грець! Ну, розкажи мені все. Ти, значить, поїхав туди? Сто років тому тебе спалили б за таке! Це ж прямісіньке чаклунство. Все ціле до останнього гвинтика. Я вже все роздивився, все побачив, все обмацав. Зразу здогадався, що в тих двох скринях сховані колеса. Нарешті ти з'явився! А я і в каюту до тебе лазив. Дзвонив у дзвін. Шукав тебе. Думав собі: "Де це він заподівся? І всиплю ж я йому!" Чи ти бачиш, які речі діються на білому світі! Ця звірюка з'являється з Дуврського рифу і повертає мені життя. Побий мене грім з ясного неба, якщо ти не ангел! Так, так, так, це моя машина. Ніхто й не повірить. А як хто побачить, то скаже: "Та не може бути! Все ж на місці! Все на місці. Жоден змійовик не пропав. Жоден золотник не пропав. Водозабірна труба навіть з місця не зсунулась. Просто не віриться, що нема ніяких пошкоджень. Залишається тільки трохи змастити мастилом. Але як це тобі вдалося! Сказати тільки, Дюранда знову залопотить колесами! Колінчатий вал так вправно знято, ніби біля нього потрудився ювелір. Дай мені слово честі, що я не з'їхав з глузду. Він устав, випростався, перевів подих і вів далі:
— Побожися, що я при своєму розумі. Все тепер перевернулося. Дивись: я щипаю себе — добре чую, що це не у сні. Дитино моя, хлопчику мій, та ж ти сам милостивий господь бог! Ах, синку! Так ти, значить, вирушив по морю за негідницею машиною! У відкрите море! До тих проклятущих Дуврів у лапи. Чого тільки я не набачився на своєму віку! А такого бачити не доводилось. Бачив я парижан — чорти чортами. Але плюнь мені в очі, якщо вони здатні на щось подібне. Це ще більше, ніж узяти Бастілію. Я бачив, як гаучо обробляють землю в пампасах: у них замість плуга — ломака з сучком, а замість борони — оберемок тернового хмизу, який вони волочать на посторонках із сириці. Отак поколупаються в землі, а потім збирають урожай, у якому кожна зернина — завбільшки з ліщиновий горіх. Але то сущі дрібниці в порівнянні з тим, що зробив ти. Правду кажучи, ти сотворив чудо! Ну й бестія! Та обніми ж мене! Тобі буде зобов'язаний щастям весь край. А що вже балачок буде в Сен-Сансоні! Зараз же візьмуся за спорудження нової посудини. Дивно, як це шатун не поламався! Любі добродії, він рушив у Дуври! Я повторюю — в Дуври! І махнув туди зовсім один. Дуври! Паскудні каменюки, гірших від них не знайти! До речі, знаєш, тобі, напевно, казали? Все це зроблено навмисно, це вже доведено. Клюбен посадив на риф Дюранду, щоб привласнити грошенята, які мав мені передати. Він напоїв Тангруйля. Це довга історія, якось розповім тобі на дозвіллі про цей грабунок. А я, дурний, віслюк, довіряв Клюбенові. Але й сам він попався, мерзотник, бо звідти не виберешся. Є ще бог на світі, сто чортів! Слухай, Жільяте, давай хутенько побудуємо нову Дюранду. Залізо у вогонь — і пішло! Ми її зро-. бимо на двадцять футів довшою. Тепер взагалі будують довші судна. Я закуплю дерево в Данцігу та Бремені. Тепер, коли в мене є машина, мені відкриють кредит. Довір'я вернеться.
Мес Летьєрі перевів дух, підвів погляд угору, ніби споглядаючи крізь стелю небо, і пробурмотів крізь зуби:
— Хтось там таки та є, що не говори!
Потім він ткнув середнім пальцем правої руки в міжбрів'я, що означало напружену роботу думки, і сказав:
— Все ж, щоб знову поставити справу на широку ногу, на перших порах потрібно хоч трохи грошей готівкою. Ех, якби мені зараз мої три банкноти, сімдесят п'ять тисяч франків, які той розбійник Клюбен украв!
Жільят тим часом мовчки понишпорив у кишені, витяг щось із неї і поклав на стіл перед Летьєрі. То був шкіряний пояс, який він привіз із собою. Він розстебнув його і розправив. З внутрішнього боку на шкірі пояса при місячному світлі можна було розібрати слово "Клюбен", відтак Жільят витяг з кишеньки пояса скриньку, а з неї три складені аркушики паперу, розгорнув їх і підсунув месові Летьєрі.