— Либонь, то був найголовніший.
22. Малий, що плакав у другій частині нашої книжки
Наступного дня після описаних подій у напрямку застави Фонтенбло йшов, весело наспівуючи, хлопчисько. Він був блідий, худий, обшарпаний, у благеньких, як на зиму, штанцях.
Уже сутеніло. На розі Малої Банкірської якась стара, зігнувшись, нишпорила в купі покидьків при світлі вуличного ліхтаря. Хлопець налетів на неї й відскочив назад зі словами:
— Тю! А мені здалося, що це великий-превеликий собака!
Слово "превеликий" він вимовив із насмішкуватим страхом у голосі: "ПРЕВЕЛИКИЙ".
— Паршивий шибеник! — люто пробурчала стара, випростуючись. — Якби мене так не скарлючило, я б тобі дала копняка під зад!
Хлопчисько був уже на безпечній відстані.
— Кусь-кусь! — вигукнув він. — А я таки не помилився!
Задихаючись від обурення, стара випросталася на весь зріст, і червоне світло від ліхтаря впало на її сіре, зморшкувате обличчя з проваленим ротом.
— Еге, пані, — сказав хлопець, — ваша краса не на мій смак.
І попростував далі, наспівуючи:
Король наш Балабон
З палацу свого вибіг
І йде стрілять ворон…
Тут малий урвав пісню, бо якраз підійшов до будинку номер 50–52 і, виявивши, що двері замкнені, почав з усієї сили бити в них ногами, взутими у грубі чоловічі черевики.
А тим часом ззаду до малого підбігла та сама стара, яку він перестрів на розі Малої Банкірської:
— О Боже! Що це таке? О Господи! Висаджують двері! Ламають будинок! — репетувала вона, вимахуючи руками.
Гупання у двері не втихало.
— Та хіба ж дім витримає таке? — загорлала стара.
І тут вона впізнала бешкетника.
— А! То це ти, бісове поріддя!
— Ти ба! — вигукнув хлопчак. — Та це ж наша бабця. Добривечір, Бюргонусю. Я прийшов побачитися з предками.
— Нема нікого, безсоромна твоя пико, — відповіла стара.
— Та невже? — здивувався хлопець. — А де ж батько?
— У в’язниці Форс.
— Отакої! А мати?
— У Сен-Лазарі.
— Ну й ну! А сестри?
— У тюрмі для неповнолітніх.
Хлопець пошкріб за вухом, глянув на тітку Бюргон і сказав:
— Он як!
Після чого обкрутився на підборах, і через мить стара, яка лишилася стояти під дверима, почула його дзвінкий дитячий голос. Він ішов під чорними в’язами, що шаруділи гіллям на зимовому вітрі, й весело співав:
Король наш Балабон
З палацу свого вибіг
І йде стрілять ворон,
Зіп’явшися на диби,
А хто пройде внизу,
Дає йому два су.
Частина четверта
Ідилія вулиця Плюме й епопея вулиці Сен-Дені
Книга перша
Кілька сторінок історії
1. Напередодні грози
Після липневої революції 1830 року не минуло ще й двадцятьох місяців, а в країні знову почало зростати загальне невдоволення. Наприкінці квітня 1832 року це невдоволення стало прориватися на поверхню. Уже вимальовувалися, правда, ще дуже невиразні, контури майбутньої революції. Франція дивилася на Париж. Париж дивився на Сент-Антуанське передмістя.
Розігріте на невидимому вогні, Сент-Антуанське передмістя починало кипіти.
У шиночках на вулиці Шарон панувала дуже ділова атмосфера, в якій водночас відчувалося наближення грози.
Там цілком відверто виступали проти уряду. Точилися розмови про те, чи "братися за зброю, чи зберігати спокій". У задніх кімнатах робітників змушували присягатися в тому, що "на перший поклик вони вийдуть на вулицю й битимуться, не рахуючи число ворогів". Відразу після присяги незнайомець, що сидів у кутку шиночка, казав "звучним" голосом: "Пам’ятай же! Ти дав присягу!"
В загальних залах читали "крамольні" брошури. "Вони ганьбили уряд", — говорилося в одному з таємних рапортів поліції.
Подекуди відбувалися регулярні збори. На одні з’являлося по вісім — десять чоловік — і завжди тих самих. На інші приходили всі, хто хотів, і зала бувала така переповнена, що людям доводилося стояти. Одні з’являлися туди за покликом пристрасті; інші тому, що "це було їм по дорозі на роботу". Як і під час революції 1789 року, такі шиночки відвідували жінки-патріотки — вони зустрічали поцілунком кожного, хто приходив на збори.
Одного дня урядові стало відомо, що в передмістях роздали робітникам зброю і двісті тисяч патронів. Через тиждень було роздано ще тридцять тисяч патронів. Дивовижно, але до рук поліції не потрапив жоден патрон. В одному перехопленому листі були такі слова: "Недалеко той день, коли рівно о четвертій ранку вісімдесят тисяч патріотів візьмуться за зброю".
По всій країні стала ширитися мережа таємних товариств. З організації "Друзів народу" виникло Товариство прав людини, а з Товариства прав людини — Товариство дії. Тут зібралися найнетерплячіші, які прагнули забігати вперед. Дрібніші утворення шукали собі прихильників і вербували членів у великих організаціях. Так виникли Галльська спілка і Комітет міських самоуправлінь. Так утворилися спілки: Свобода преси, Свобода особистості, Право на народну освіту, Боротьба з непрямими податками і товариство "Рівність робітників", що поділялося на три фракції: прихильників рівноправності, комуністів і реформістів. Далі виникла Армія Бастилії, чисто військова організація, в якій четверо людей були під командою капрала, десятеро — сержанта, двадцятеро — молодшого лейтенанта, сорок — лейтенанта; причому кожен знав особисто не більше п’ятьох чоловік зі своєї організації.
Паризькі товариства розгалужувалися в головних містах Франції. Ліон, Нант, Лілль і Марсель мали власні товариства Прав людини, Карбонаріїв, Вільної людини. В Ексі діяла революційна організація під назвою Кугурда. Ми вже про неї згадували.
У Парижі передмістя Сен-Марсо вирувало не менше, ніж Сент-Антуанське, а студенти були не менш збуджені, ніж робітники. Кав’ярня на вулиці Сент-Ясент і шинок "Сім більярдів" на вулиці Матюрен-Сен-Жак правили для студентів за місця зборів. Товариство "Друзів абетки", тісно поєднане з анжерським Товариством взаємодопомоги та Кугурдою в Ексі, збиралось, як ми вже знаємо, в кав’ярні "Мюзен". Ті самі молоді люди зустрічалися — це нам відомо теж — у шинку "Коринф" поблизу вулиці Мондетур.
Армія була не менш розбурхана, ніж населення, що підтвердилося згодом заворушеннями в Бельфорті, Люневілі й Епіналі. Заколотники розраховували на п’ятдесят другий, п’ятий, восьмий і тридцять сьомий полки, на двадцятий полк легкої кавалерії.
Таке було становище.
Й особливо воно давало про себе знати в Сент-Антуанському передмісті. Саме тут було вогнище заворушень. Це старе передмістя, населене, як мурашник, працьовите, завзяте і гнівне, як вулик із бджолами, тремтіло в сподіванні близького вибуху. В цьому передмісті під дахами мансард ховалися жахливі злидні; і там-таки можна було знайти людей палкого й рідкісного розуму. А саме розум і злидні утворюють особливо грізне поєднання крайнощів.
Сент-Антуанське передмістя мало й інші причини для заворушень: на ньому завжди найдужче відбивалися торговельні кризи, банкрутства, страйки, безробіття, невід’ємні від великих політичних струсів. Населення цього передмістя, сповнене гордої доброчесності, запальне, завжди готове взятися за зброю, роздратоване, непроникне, здавалося, чекало тільки, коли впаде сірник. Щоразу, як на обрії спалахували іскри полум’я, роздмухуваного вітром історії, не можна було не подумати про Сент-Антуанське передмістя і про грізну випадковість, що поставила біля брами Парижа цю порохівницю страждань і бунтівничої думки.
2. Анжольрас та його помічники
Десь напередодні тих часів, передчуваючи наближення грізних подій, Анжольрас зібрав своїх людей у кав’ярні "Мюзен".
Удавшись до кількох загадкових, проте значущих метафор, Анжольрас сказав так:
— Ми повинні знати, на кого можемо розраховувати. Скільки ж нас? Треба прикинути. Ми не можемо відкладати цю справу на завтра. Революціонери завжди мусять квапитися — прогрес не чекає. Остерігаймося несподіванок. Не дозволяймо захопити себе зненацька. Необхідно перевірити шви, які ми зробили — чи вони достатньо міцні. Курфейраку, ти зустрінешся з політехніками. Сьогодні середа — їхній день відпочинку. Фейї, ви сходите в Гласьєр — не заперечуєте? Комбефер обіцяв мені навідатися в Пікпюс. Там усе здорово клекотить. Баорель відвідає Естрападу. Прувере, масони розм’якли; ти маєш розвідати, що там діється в ложі на вулиці Гренель-Сент-Оноре. Жолі піде в клініку Дюпюїтрен і промацає пульс у Медичної школи. Боссюе прогуляється до судової палати й поговорить зі стажерами. На себе я беру Кугурду.
— От і все залагоджено, — сказав Курфейрак.
— Ні, не все.
— А що там лишилося?
— Дуже важлива справа.
— Яка? — запитав Комбефер.
— Менська застава, — відповів Анжольрас.
Він замислився на хвилину, потім провадив:
— Біля Менської застави живуть тесальники мармуру, малярі, підмайстри скульпторів. Це публіка палка, але схильна охолоджуватись. Я не знаю, що з ними віднедавна діється. Вони думають казна про що. Вони марнують час за грою в доміно. Треба піти побалакати з ними — і рішуче. Збираються вони в Рішфе, їх можна застати там від дванадцятої до першої дня. Треба роздмухати той попіл. Я розраховував на того шалапутного Маріуса, хлопця взагалі непоганого, але він не з’являється. Мені треба когось послати до Менської застави. А людей у мене більш нема.
— А я? — озвався Грантер.
— Ти?
— Я.
— Хіба ти годишся для чогось путнього?
— А чом би й ні?
— Ти ні в що не віриш.
— Я вірю в тебе.
— А ти хоч знаєш хлопців, які збираються в Рішфе?
— Трохи знаю. Принаймні я з ними на "ти".
– І що ж ти їм скажеш?
— Скажу про Робесп’єра і Дантона. Про високі принципи.
— Ти?
— Я. Ви недооцінюєте мене. Я читав Руссо. Я напам’ять знаю конституцію Другого року.[61] "Свобода одного громадянина кінчається там, де починається свобода іншого". А ти вважаєш мене невігласом? Дарма! Я, коли хочеш знати, можу, з годинником у руці, протягом шістьох годин говорити про високі матерії.
Анжольрас замислився на кілька секунд, а тоді сказав:
— Грантере, я згоден випробувати тебе. Ти підеш до Менської застави.
Грантер підступив до Анжольраса і сказав йому на вухо:
— Будь спокійний.
І, рішуче насунувши капелюха, подався виконувати доручення. За чверть години тильне приміщення кав’ярні "Мюзен" спорожніло. Всі "Друзі абетки" розійшлися, кожен у своєму напрямку. Анжольрас вийшов останнім.
Члени Кугурди з Екса, які перебували тоді в Парижі, збиралися в одній із занедбаних каменярень на рівнині Іссі.
Анжольрас, прямуючи до того місця зустрічі, обмірковував хід подій.