д.); Л Б Г. симулює— ми навмисне трохи перебільшуємо — не задля вигоди, а собі на шкоду, щоб цим задовольнити свій комплекс солідарності й нахил до ксенофілії. З цього погляду і фальшування векселів можна зрозуміти як "симуляцію", а не як справленій "злочин". Те, що Л. Б. Г. від багатьох своїх симуляцій врешті таки має вигоду (хоча б довір'я чужоземних робітників, що межує з обожнюванням), не суперечить діалектиці такого життєвого експерименту і тільки ще дужче "вияскравлює" суспільну модель, чи, як сказали б мої марксистські колеги, суспільний принцип.
Треба ще пояснити, як Л. Б. Г. виявляє свою ВВУ. Призначений бригадиром ("На вищу посаду я не піду!"), він виявив гідні подиву організаційні здібності. Ставши відповідальним за вивезення сміття в районі, він урахував усі особливості вуличного руху й зумів так спланувати роботу, що без великого поспіху закінчував її на дві або й на три години раніше, ніж звичайно. Скоро помітили, що Л. Б. Г. і його бригада дозволяють собі надто довгі перепочинки, які нітрохи не позначаються на продуктивності праці. На вимогу передати свій організаційний досвід у відділ планування, Л. Б. Г. відповів відмовою і знов почав виконувати свою роботу за інструкцією, бо від населення надходили сердиті заяви, що сміттярі, особливо ж чужинці, надто багато відпочивають, і ті заяви підхопила навіть преса. Цей випадок уперше звів Е. з Л. Б. Г., бо його справу мали передати в трудовий арбітраж, але потім, за порадою Е., відмовилися від цього наміру. (Е. посилається на справу службовця адміністративної установи Г. М., до якої він був причетний як Е. і під час розгляду якої він уперше ввів у літературу з трудового права термін ВВУ. Г. М., що виконував визначену йому на вісім годин роботу за дві з половиною години, потім опрацював — на противагу Л. Б. Г.— відповідну модель для своїх співробітників, але, зацькований ними, тяжко захворів на психічну хворобу. Одужавши і влаштувавшись на роботу в іншу установу, він змушений був "гайнувати" шість з половиною години і почав просити, щоб ті "змарновані шість з половиною годин щоденно" йому дозволили витрачати як він сам хоче. Отримавши відмову, Г. М. захворів ще тяжче. Та оскільки його справа привернула до себе увагу громадськості, г— М. узяли на роботу в одну промислову фірму, де він, цілком одужавши, неабияк прислужився її успіхові. У випадку з Г. М., який Е. також вивчав, закид у ВВУ стосується тільки відмови Г. М. відсиджувати належні години робочого дня. Але взагалі ВВУ стає дедалі поширенішим явищем, яке поставить перед нашим суспільством, заснованим на найвищій продуктивності праці, багато важких проблем).
У випадку з Л. В. Г. ця ВВУ полягає в тому, що він, хоч і виконує належну працю за належний час, не хоче віддавати до послуг роботодавців — навіть за багато вищу платню —-весь свій організаційний хист і свій інтелект. Суспільство може визначити з допомогою комп'ютерів найменшу, найбільшу й середню норму для кожної праці, але не для праці сміттярів, бо тут треба враховувати всі несподіванки вуличного руху й топографічні особливості вулиць, а це може зробити тільки досвідчений, здатний до абстрактного мислення фахівець, як Л. Б. Г. А коли зважити, що так можна було б значно вдосконалити методи вивезення сміття не лише в місцевих, а й у регіональних масштабах і навіть у масштабах цілої країни, то важко навіть вирахувати, якої шкоди завдав нашій економіці Л. Б. Г. Як бачимо, в цьому випадку маємо справу з небуденною ВВУ.
Для Е. важливо було мати повне уявлення про психічний стан Л. Б. Г., тому він попросив в'язничного лікаря перевірити діяльність усіх органів його тіла, а також виміряти зріст і вагу. Висновок: усе в нормі. Вживання алкоголю й нікотину теж нормальне, принаймні ніякої шкоди від них здоров'ю не помічено. В цілому організмі не виявлено жодних хворобливих явищ, крім хіба мінімальної, на півдіоптрії, короткозорості в правому оці. Оскільки Л. Б. Г. зазнавав досить прикрих сутичок з суспільством і відповідав на них безперечно хибними вчинками, то майже кожна така сутичка мала б лишити тяжкий слід і на його ендокринній системі, тож Е. пояснює це нормальне функціонування організму тією постійною поляризацією, яка тут витворила рівновагу. Звичайно, коли б не ця складна рівновага, якої можна було досягти тільки щоденним внутрішнім напруженням, то Л. Б. Г. за короткий час дістав би тяжкий діабет, гостре запалення печінки або й кольку в нирках. Тому Е. відрадив достроково випускати Л. Б. Г. з в'язниці, бо він там має грунт для цієї поляризації, а крім того, може задовольнити свій комплекс солідарності й свою ксенофілію. Можливо навіть — принаймні не виключено,— що він шукав незвичайних в'язничних умов, щоб підтримати напруженість у стосунках із суспільством, яка на волі починала вже спадати. До того ж за цей час, як
стало відомо Е., дуже зросла солідарність середовища з ма— ю Л Б Г., що, треба визнати, зменшило для нього можливість поляризадії, отже, йому лише корисно відбути повний термін ув'язнення, тим паче, що тоді не буде перерваний досить уже помітний процес героїзації Л. Б. Г. серед товаришів по роботі.
Е. не зважується взяти на озброєння нову теорію, яку висунув проф. Гункс, і застосувати її до Л. Б. Г. Ідеться про досі заперечуваний стан "удаваної нормальності", що його проф. Гункс, як він вважає, виявив, переглянувши їхні відповіді на тести, в осіб, які маскують свій СИЛЬНИЙ потаємний гомосексуальний потяг перебільшеною гетеросексуальною активністю на тлі "істерично регульованої рівноваги" (Гункс). На основі нового, науково докладного аналізу давніх протоколів інквізиції Гункс пояснює "вроду" відьом, їхню "фізичну красу й знадливість", їхні "любовні чари", засновані на чудовому знанні діяльності залоз внутрішньої секреції, що безперечно випереджало свій час, тією "істерично регульованою рівновагою, яка приховувала їхню "справжню природу".
Е. не може сказати, що Л. Б. Г. властива "удавана нормальність", це швидше відмова від нормальності при нормальних нахилах. Навіть вибір сміттярського фаху метою свого життя свідчить про інстинктивні пошуки необхідної для нього поляризації: цей фах служить чистоті і водночас вважається брудним".
XII
Лист п'ятдесятирічного (приблизно) санітара Б. Е., адресований Лені.
"Шановна пані Пфайфер, прибираючи, як того вимагає мій службовий обов'язок, стіл професора Кернліха, даючи лад його нотаткам, необхідним йому для складання медичних висновків, які він звичайно диктує, я випадково натрапив на Вашого листа. Відповідаючи на нього, я зловживаю довір'ям свого начальства, і це мені дорого коштувало б, якби Ви хоч слово сказали професорові Кернліху, моїм співробітникам і співробітницям або черницям, що чергують у нас. Отже, сподіваюся, що Ви мовчатимете. Я дуже неохоче йду на цей крок, розголошую професійну таємницю, хоч дотримування таких таємниць стало за дванадцять з гаком років праці в дерматологічній клініці моєю другою натурою. Я пишу Вам не тільки тому, що прочитав Вашого гіркого, схвильованого листа й бачив на похороні пані Шлемер, як глибоко, щиро Ви сумували за нею,— ні, не тільки тому. Відповідаючи Вам, я ніби виконую доручення чи заповіт небіжки, яка дуже страждала від того, що останні два тижні її життя до неї не пускали відвідувачів, змушені були не пускати — на цьому треба наголосити — з огляду на її стан. Ви напевне пам'ятаєте мене: я мав нагоду двічі або й тричі проводити Вас до небіжки, коли відвідини були ще дозволені. А втім, як санітара, може, й забули, бо я вже понад рік майже постійно працюю в кабінеті пана професора, допомагаю йому збирати матеріал для медичних висновків, лікарняних звітів і т. д., але, мабуть, пригадуєте літнього, огрядного, лисого чоловіка в темно-рудому волохатому пальті, що на похороні пані Шлемер стояв осторонь і ревно, аж непристойно як на чужу людину, плакав,— Ви, може, навіть подумали, що то якийсь невідомий Вам коханець небіжки. Ні, я не був її коханцем. І якщо я не додаю "на жаль", то не думайте, що хочу цим образити дорогу небіжку чи показати себе святим та божим,— я міг би сказати ці слова цілком переконано, від щирого серця. Насправді мені не судилося знайти собі супутницю на ціле життя, і хоч я кілька разів з найчеснішими намірами заходив у стосунки з жінками, мої спроби щоразу кінчалися невдачею не тільки — не буду криводушити перед Вами — через ницість тих жінок, а й через мій фах (я мимоволі мусив постійно спілкуватися з венерично хворими) і через те, що я дуже часто добровільно брав нічні чергування.
Пан професор не відповість на Вашого листа, бо Ви не родичка небіжки, але якби Ви навіть були її родичкою, це не зобов'язувало б його повідомляти Вам "подробиці" смерті пані Шлемер, про що Ви прохаєте його у своєму листі. Цього не дозволяє лікарська етика, якої санітар також має дотримуватись, і я не хочу її порушувати. Розповідаючи дещо про те, як прожила свій останній тиждень Ваша покійна приятелька, я й так уже розголошую лікарську таємницю, хоч тільки частково, і саме тому прошу Вас нікому не казати про мого листа. Звичайно, причина смерті, вказана в офіційній довідці про смерть, відповідає дійсності: гостра серцева недостатність, цілковите порушення кровообігу, але я хочу пояснити Вам, як кінець кінцем до цього дійшло, незважаючи на те, що пані Шлемер почала вже одужувати від своєї основної хвороби. Насамперед зазначмо: тяжку інфекційну хворобу, що привела Вашу приятельку до нашого закладу, вона схопила,
за вірогідними джерелами, від одного чужоземного політичного діяча. Мабуть, Ви краще за мене знаєте, що Ваша приятелька вже два роки як відмовилася від того легковажного способу життя, який вона провадила досить довго, що вона, отримавши спадок від своїх батьків, переїхала в село, щоб там у спогляданні й смутку гідно закінчити своє життя. За своєю вдачею, як Ви напевне знаєте краще за мене, вона не була повією чи навіть розпусною жінкою, а швидше жертвою певних чоловічих забаганок. Вона просто не здатна була сказати "ні", коли знала, що може дати втіху іншому. Я відчуваю, що маю право так пояснити її вчинки, бо пані Шле-мер уночі напередодні своєї смерті розповіла мені майже все своє життя, всі подробиці свого "падіння".