А там що відбувається? Валять будинки?
— Монастир францисканців, — пояснив Бісклавре. — Розумно роблять, що його валять. Під час облоги він був би готовою обложною вежею, до того ж мурованою. Найефективніша дальність стрільби з гармат — чотириста кроків, ядра, випалені з монастирської стіни, лупили би в центр міста, в саму ратушу. Розважливо чинять, що руйнують.
— А на руйнуванні, — зауважив Шарлей, — найвідданіше трудяться самі францисканці, працюють, як бачу, з дивовижним запалом, просто-таки радісно. Воістину символічна примха долі. Самі розхріначують власний монастир, та ще й залюбки.
-Я ж сказав, розважливо чинять. Ну й тиснява біля моста... До біса... Перевірка, чи що?
— Якщо, — Жехорс подивився на Рейневана, який далі мовчав, — уже дійшла звістка...
— Не дійшла, — відрізав Шарлей. — Не могла. Не панікуй.
— Не буду, бо не звик, — теж відрізав Жехорс. — А тепер бувайте. Я до міста не заходжу, вам потрібен буде зв'язковий поза стінами. Бісклавре, сигнали ті самі, що завжди?
— Звичайно. До побачення.
Жехорс погнав коня, змішався з натовпом, зникнув. Решта в черепашачому темпі посувалася в бік кам'яного мосту. Рейневан мовчав. Шарлей під'їхав ближче, зачепив стременом.
— Що ти зробив, те зробив, — сухо сказав він. — Того вже не переробиш. Пару ночей, замість того щоб спати, будеш дивитися в стелю і мучитися докорами сумління. Але зараз візьми себе в руки.
Рейневан кашлянув, подивився на Самсона. Самсон не відвів погляду. Кивнув головою, згоджуючись із Шарлеєм.
Без усмішки.
Перед мостом стояв загін алебардників і група ченців у чорних рясах, стягнутих шкіряними поясами, які виказували в них августинців.
-Увага! — гукали десятники. — Увага, люди! Місто готується до оборони, тож вхід на міст тільки тим, хто до зброї призвичаєний і до бою здатний! Тільки тим. хто до зброї призвичаєний!
— Хто не призвичаєний, але до праці здатний, іде допомагати валити монастир і ставити частокіл. Сім'ї таких можуть у Клодзьку залишитися. Решта йде далі, на підгороддя Рибаки, там брати-францисканці страву варять і видають, хворих лікують. Звідти, як відпочинете, відходите на північ, до Барда. Повторюю: Клодзько готується до облоги, вхід тільки для тих, хто до зброї призвичаєний! Такі негайно стають на ринку, в розпорядження цехових майстрів...
Юрба шуміла й обурювалася, однак алебардники були рішучі. Невдовзі відбувся поділ: одні повертали на міст, а решта — з них частина проклинала на чім світ стоїть — їхала далі вроцлавським трактом, що вів між берегом Ниси й халупами підгороддя.
Стало трохи вільніше.
— Увага! Місто буде оборонятися! Вхід тільки для тих. хто призвичаєний до зброї!
Перед мостом почалася колотнеча. Хтось із кимось сперечався, було чути підвищені голоси. Реневан став у стременах. Троє священиків у дорожньому одязі сварилися із сотником з блакитно-білим щитом на туніці. До них підійшов високий августинець з орлиним носом і густими бровами.
— Його велебність пробощ Фесслер? — упізнав він. — З парафії у Вальтерсдорфі? Що привело вас до Клодзька?
— Потішний жарт, достоту, — відповів священик, картинно наморщивши чоло. — Так, ніби ви не знаєте, що нас привело. Але не будемо тут дискутувати у хамів на очах. Забери-но солдатів, фратер! Загороджувати прохід можете волоцюгам, а не мені. Я всю ніч у дорозі, мушу перед дальшою подорожжю перепочити.
— А куди це, — повільно спитав августинець, — веде подальша дорога, якщо можна спитати?
— Не вдавай із себе дурня! — пробощ усе ще був картинно розгніваний. — На нас ідуть диявольські гусити, могутня сила, палять, грабують, убивають. Мені життя дороге. Я втікаю аж до Вроцлава, може, туди не дійдуть. Вам те саме раджу.
— За пораду дякую, — августинець схилив голову. — Але мене тут, у Клодзьку, обов'язок тримає. З паном Путою будемо боронити місто. І оборонимо з Божою поміччю.
— Може, обороните, а може, ні, — відрізав пробощ. — Але це ваша справа. Заберися з дороги.
— Оборонимо Клодзько, — чернець і не думав забиратися. — З допомогою Бога і добрих людей. Будь-яка допомога придасться. І твоєю не погребуємо, Фесслер. Своїх парафіян ти в біді покинув. Є нагода спокутувати вину.
— Що ти мені тут про вину торочиш? — розкричався священик. — І про покуту? Геть з моєї дороги! І вибирай слова, ти ображаєш в моїй особі Церкву! Про що тобі йдеться, жебраче босий? Що я втікаю? Так, утікаю, бо це мій обов'язок — рятувати себе, свою особу і Церкву! Надходять єретики, ксьондзів убивають, я у своїй особі Церкву рятую. Бо Церква — це я!
— Ні, — спокійно заперечив августинець. — Не ти. Церква — це віруючі й вірні. Твої парафіяни, яких ти залишив у Вальтерсдорфі, хоча повинен їм допомагати й підтримувати їх. Це оці люди, які готуються до оборони, а не до втечі. Так що кинь торбу, велебний, берися за кайло і гайда до роботи. І ані слова, Фесслер, ані слова. Я смиренний, але присутній тут пан сотник, прости йому. Господи, ні смиренністю не грішить, ні зайвою терплячістю. Він може наказати загнати тебе до праці батогами. Може наказати й повісити. Пан Пута дав йому широкі повноваження.
Фесслер розкрив рота, щоб протестувати, але вираз обличчя сотника змусив його швидко закрити. Скорившись долі, він прийняв вручене йому кайло. Його супутники взяли лопати. Обличчя всі мали воістину мученицькі.
— Помагай Боже в роботі! — крикнув їм услід чернець. — І не раджу лінуватися і ледарювати! Сотник дивиться!
— Ой, — пробурмотів собі під ніс Бісклавре. — Ой, бачу, не піде нам тут легко. Гей, людоньки! Хто він, цей монах! Чи хтось його знає?
— Це Генріх Фогсдорф, — повідомив один з їздових, що правив возом, повним кам'яних ядер для бомбард. — Пріор августинців. Люди його поважають.
— Це видно.
* * *
З боку Рибаків наближався клусом кінний загін, що прямував у бік Нижньої Мостової брами. Алебардники миттю стримали колону біженців. Загін наблизився, було видно, що він складається із самих вельмож. Їздовий з ядрами для бомбард, який супроводжував їх від мосту на Нисі, виявився людиною добре поінформованою і балакучою.
— Той на чолі — це наш староста, вельможний пан Пута з Частоловиць, — повідомив він їм, зрештою, без потреби. Пана Путу знали всі, загальновідомим був і його герб — навскісні блакитні смуги в срібному полі. Рейневан і Бісклавре перезирнулися: присутність Пути в Клодзьку означала, що Прокоп відступив з-під Ниси.
— Біля старости, — показував їздовий, — їде пан підстароста Гануш Ченебіс. За ними пан Миколай Мошен, командир найманих військ, і вельможний пан Вольфрам фон Панневіц. Далі Ян фон Мальвіц, пан на Екерсдорфі. Панове з міської ради: Четтерванг, Греммель, Лішке...
Свита пана Пути з гуркотом в'їхала в Нижню браму, луною рознісся під склепінням брами дзвін підків. Коли вершники проїхали міст на Млинівці й зникли у Верхній брамі, алебардники звільнили дорогу, біженці рушили. Бісклавре раптом кашлянув, ступнею штурхнув стремено Рейневана. Без потреби. Рейневан уже помітив. Усі помітили. За їхніми спинами якась жінка глухо скрикнула.
З ризалітів вежі над Верхньою брамою звисали зачеплені на гаках чотири трупи. Тіла чотирьох людей. Точніше, решток людей. Позаяк ці тіла були позбавлені всього, що зазвичай з людини виступає, в тому числі вух. Над верхніми і нижніми кінцівками, було видно, трудилися довго і невтомно, внаслідок чого вони тепер нагадували кінцівки тільки в загальних рисах.
— Це гуситські шпигуни! — їздовий натягнув повіддя. — Злапали одного, і він на муках виказав спільників. Якби гусити підійшли під Клодзько, вони мали тихцем відкрити брами, а в місті розпалити пожежі. Позавчора їх на ринку стратили. Жорстоко мучили, іншим на пострах. Розпаленими кліщами і гаками рвали, кості ламали. А брами тепер добре стережуть, вдень і вночі. Побачите.
Справді, побачили. Верхню браму стеріг загін із щонайменш тридцяти озброєних до зубів солдатів. На підвішеному над вогнищем казанку підскакувала, випускаючи пару, кришка. Командир роти, здоровань з бандитською пикою, забавлявся з собакою, жбурляючи йому кийок.
Бісклавре понуро роздивлявся, мовчав.
— Серед тих, що висіли над брамою, — запитав його нібито байдуже Шарлей, — були знайомі?
Білувальник не повернув голови. Його обличчя було непорушне.
— Атож, — врешті-решт відповів він. — Але радше далекі, а не близькі.
* * *
Водні ворота теж стерегли, і не менш сильною залогою. Бісклавре стиха вилаявся.
— Тут буде нелегко, — нарешті пробурмотів він. — Закладаюся, що біля інших брам те саме. Погано, погано, погано. З ідеєю захопити й відчинити котрусь із брам можемо попрощатися. Треба змінити плани.
— Що ти пропонуєш? — примружився Шарлей. — Розвернутися і дьору з міста? Поки ще можна?
— Ні, — озвався Рейневан. — Залишаємося.
— А ти, — демерит зміряв його поглядом, — при повних розумових силах? Такою мірою, яка дозволяє тобі приймати рішення?
— Я при повних будь-яких силах. Ми залишаємося в Клодзьку.
— Сподіваюся, не в рамках покути? Запитую, бо ще мить тому ти справляв враження покутника, який прагне викупити свою вину.
— Кінець враженням, — Рейневан нахмурився. — Я послухався твоєї поради й оце ж бо саме взяв себе в руки. А взявши, заявляю: у нас є накази. Сирітки на нас розраховують, ми повинні допомогти захопити місто. Перевірмо всі брами.
* * *
Перевірили. Рейневан, Шарлей і Самсон зайнялися муром від Мостової брами до Замкової гори. Оглядини не надихали оптимізмом. Лазневі ворота були наглухо забарикадовані камінням і колодами, на додачу під парафіяльним костелом неподалік стояв табором військовий загін. Біля інших двох брам, Зеленої та Чеської, стояли на варті бойові роти найманців.
З Бісклавре вони зустрілися в умовному місці, на задвірках пекарні на вулиці Гродзькій. Крім інформації, що Водну й Пшиленцьку брами стережуть сильні загони сторожі, Білувальник приніс плітки, головним чином з фронту. Підтвердилося, що Прокоп відійшов з-під Ниси, повів Табор на північ, на Надодрянщину. Місія Горна і Дроссельбарта, очевидно, вдалася, бо таборити не атакували ні Зембиць, ні Стшеліна, ні Олави. Цей факт широко коментували, а думки були різні. Згідно з одними, Ян Зембицький і Людвіг Олавський скоїли зраду, ведучи переговори з єретиками, виявилися не кращими, ніж зрадник Болько Волошек і ті страчені шпигуни, повішені на Мостовій вежі.