Останнім часом Террі відчула там зміну у ставленні до неї. Спочатку всі думали, що вона знову зірветься, але згодом почали розмовляти з нею так, як це робить Кей: немовби знали, що в цьому пошрамованому, знівеченому тілі живе якась справжня особа.
— …очевидно, ви таки відчуєте різницю, але метадон зможете отримувати й далі, тільки вже від вашого лікаря, — сказала Метті. Вона погортала розбухлу папку, де містилася вся інформація про Террі. — Ви зареєстровані у Пегфорді, у доктора Джаванди, так? У Пеґфорді… а чому так далеко?
— Я дала в пику медсестрі в Кентермілі, — неуважно озвалася Террі.
Метті пішла, а Террі ще довго сиділа в засмальцьованому кріслі і до крові кусала нігті.
Щойно Кристал привела Роббі додому з ясел, Террі відразу їй повідомила, що "Белчепел" закривають.
— Вони ше не вирішили, — обізнано сказала Кристал.
— Шо ти там, курва, знаєш? — відрізала Террі. — Закривають і кажуть, шо я тепер маю пертися аж у довбаний Пеґфорд до тої суки, шо вбила бабу Кет. Чорта їм лисого, я туди не поїду.
— Поїдеш, бо мусиш, — сказала Кристал.
Уже довгий час Кристал командувала матір'ю, наче саме вона була тут дорослою.
— Ні фіга я, блін, не мушу, — розізлилася Террі. — Не нахабній тут, сучко, — додала вона для переконливості.
— Якшо ти знову, курва, почнеш колотися, — сказала, почервонівши, Кристал, — вони заберуть Роббі.
Малий, що й досі тримав Кристал за руку, розревівся.
— Бачиш? — крикнули вони одна одній.
— І все через тебе, блін! — заверещала Кристал. — І та лікарка, до речі, нічого бабі Кет не зробила, це все натринділа Шеріл.
— Шо ти там, курва, знаєш?! — заволала Террі. — Гівна варті твої…
Кристал у відповідь плюнула на неї.
— Пішла на фіґ! — зарепетувала Террі. Кристал була кремезніша й сильніша за неї, тож вона схопила з підлоги черевик і замахнулася ним. — Вимітайся!
— Я, курва, піду! — гаркнула Кристал. — Я піду й заберу Роббі, а ти собі сиди тут і трахайся з довбаним Оббо — хай тобі вструже ше одного!
Вона потягла за собою зарюмсаного Роббі, і Террі не встигла її зупинити.
Кристал подалася з Роббі до свого звичного притулку, забувши, що Ніккі о цій порі дня зазвичай десь тусується, і її немає вдома. Двері відчинила мама Ніккі.
— Він у нас не буде, — рішуче сказала вона, маючи на увазі Роббі, що скиглив і намагався вирватися від Кристал, яка міцно тримала його за руку. — Де ваша мама?
— Дома, — відповіла Кристал, не наважившись нічого більше сказати цій немолодій жінці, що так суворо на неї дивилася.
Довелося повертатися з Роббі на Фолей Роуд, де Террі переможно схопила сина за лікоть, затягла його в дім і загородила собою двері, не пускаючи Кристал.
— Шо, вже набридло гратися з ним? — глумливо вишкірилася Террі, не зважаючи на рюмсання Роббі. — Дуй звідси!
І грюкнула дверима.
Тієї ночі Террі вклала Роббі спати біля себе на матраці. Вона лежала й думала, що Кристал їй тепер уже й не надто потрібна, а все ж обійтися без неї страшенно важко — важче, ніж без героїну.
Кристал ось уже кілька днів була розлючена. І те, що вона сказала про Оббо… (— А шо-шо вона сказала? — з недовірою реготнув Оббо, коли вони з Террі зустрілися на вулиці, і Террі пробурмотіла йому, що Кристал на нього дуже зла.)… він би такого не зробив. Не міг би, ні.
Оббо був одним із тих небагатьох, хто ще не кинув Террі. Террі знала його з п'ятнадцяти років. Вони разом ходили до школи, тусувалися в Ярвілі, коли вона була там у дитбудинку, цмулили разом сидр під деревами коло стежки, що перетинала невеличку ділянку фермерських угідь на околиці Полів; ділилися першими косяками.
А Кристал його завжди терпіти не могла. "Ревнує, — думала Террі, дивлячись, як спить Роббі у світлі вуличного ліхтаря, що просякало крізь тонкі фіранки. — Просто ревнує. Для мене ніхто не зробив більше, як Оббо", — виклично подумала Террі, адже тих, хто її покинув, вона викреслювала, незважаючи на всі їхні добрі справи. Так сталося і з бабою Кет, яка її покинула.
А Оббо колись заховав її від Річі, батька її перших двох дітей, коли вона, боса й закривавлена, втекла з дому. Інколи він безплатно давав їй пакетики з героїном. Це для неї було еквівалентом доброти. Всі його криївки були набагато надійніші за привітну кімнатку на вулиці Надії, яку вона три щасливі дні вважала своїм домом.
У суботу зранку Кристал не повернулася, але Террі до такого звикла: вона знала, що Кристал, скоріш за все, у Ніккі. Проте її розбирала неабияка злість: у них закінчувалася їжа, бракувало цигарок, а Роббі не переставав скиглити за сестрою. Террі вбігла в доньчину кімнату й почала розкидати ногою її одяг, шукаючи грошей або принаймні якогось недопалка. Щось стукнуло, коли вона жбурнула стару пом'яту веслувальну форму Кристал: то була маленька пластикова шкатулка з-під прикрас. У тій шкатулці лежала Кристалина медаль за перемогу у веслувальній регаті і годинник Тесси Вол.
Террі взяла годинник і почала роздивлятися. Досі вона ніколи його не бачила. Цікаво, звідки він у Кристал? Спочатку Террі вирішила, що Кристал його вкрала, але потім подумала, що це міг бути дарунок, а, може, й спадок від баби Кет. Це розізлило Террі до глибини душі — значно більше, ніж якби Кристал його вкрала. Сама тільки думка, що ця мала підла сучка ховала його від неї, мов коштовний скарб, а матері й словом не обмовилась…
Террі засунула годинник у кишеню спортивних штанів і гаркнула на Роббі, щоб ішов з нею в магазин. Вона так довго взувала йому черевички, що врешті втратила терпець і надавала Роббі по дупі.
Звісно, по крамницях спідручніше промишляти самій, але соцпрацівниці дуже не люблять, коли дітей залишають удома без нагляду.
— Де Клистал? — рюмсав Роббі, поки вона виштовхувала його за двері. — Я хоцу Клистал!
— А хрін її зна, де та мала хвойда, — огризнулася Террі і потягла його за собою.
Оббо стояв на розі біля супермаркета і розмовляв з якимись двома чоловіками. Побачивши її, він підняв руку на знак вітання, а його дружки пішли геть.
— Як воно, Тер? — спитав він.
— Та так нічо, — збрехала вона. — Роббі, пусти.
Роббі так міцно вчепився пальцями в її кістляву ногу, що їй аж заболіло.
— Слухай, — сказав Оббо, — а можеш заникати в себе одну фігню?
— Яку фігню? — спитала Террі, віддираючи Роббі від своєї ноги і хапаючи його за руку.
— Ну, товар, пару мішечків, — сказав Оббо. — Реально, виручай, Тер.
— Надовго?
— Та на пару днів. Я ввечері заніс би. То як?
Террі подумала, що про це сказала б Кристал.
— Ага, давай, — буркнула вона.
Тут вона згадала ще щось і витягла з кишені годинник Тесси. — Хочу продати, шо думаєш?
— Прикольна штука, — сказав Оббо, зважуючи його в руці. — На двадцятку потягне. Принести нині?
Террі подумала, що годинник міг би коштувати й дорожче, але не хотіла сперечатися.
— Ага, ну, добре.
Вона ступила кілька кроків до входу в супермаркет, тримаючи Роббі за руку, а тоді раптом обернулася.
— Але я зав'язала, — сказала вона. — Так шо не принось…
— Досі на метадончику? — спитав він, хитро поглядаючи на неї крізь окуляри з товстими лінзами. — "Белчепелу" триндець, май на увазі. Це було в газеті.
— Ага, — жалюгідно буркнула вона й поволокла Роббі до входу в супермаркет. — Я знаю.
"Не піду я в той Пеґфорд, — подумала вона, дістаючи з полиці печиво. — Ні фіга".
Террі вже майже звикла, що її постійно осуджують і сварять, що перехожі дивляться скоса, а сусіди її обзивають, та вона все одно не збиралася ходити по свої препарати в те бундючне містечко; вона не буде щотижня повертатися в минуле, туди, де баба Кет колись обіцяла взяти її до себе, а потім викинула геть. Проїжджати повз ту симпатичну школу, звідки надходили такі жахливі листи про Кристал, що форма її, мовляв, замала і давно не прана, а поведінка — неприйнятна. Вона боялася, що з вулиці Надії раптом вигулькнуть давно забуті родичі, які так чубилися за будиночок баби Кет; боялася, що скаже Шеріл, коли дізнається, що Террі добровільно погодилася мати якісь справи з тією пакистанською шмарою, котра вбила бабу Кет. Ще один аргумент проти неї в родині, яка й так її зневажала.
— Вони не змусять мене ходити в той йохарний Пеґфорд, — пробурмотіла Террі вголос, тягнучи Роббі до каси.
II
— Ну, що ж, приготуйся, — почав дражнити сина Говард Моллісон, подзвонивши йому в суботу пополудні. — Мама вже викладає результати на сайті. Хочеш дочекатись оприлюднення чи, може, сказати зараз?
Майлз інстинктивно відвернувся від Саманти, що сиділа навпроти за столиком на кухні. Вони допивали каву перед тим, як Саманта й Ліббі мали їхати на станцію, а звідти на концерт до Лондона. Притискаючи до вуха слухавку, він відповів:
— Та кажи вже.
— Ти переміг. Переконливо. Майже вдвічі більше голосів, ніж у Вола.
Майлз засяяв посмішкою, дивлячись на кухонні двері.
— Гарно, — сказав він якомога стриманіше. — Радий це чути.
— Чекай-но, — сказав Говард. — Мама ще хоче пару слів.
— Прекрасно, дорогенький! — радісно привітала його Шерлі. — Така чудова новина! Я знала, що ти зможеш.
— Дякую, мамо, — відповів Майлз.
Саманті було достатньо цих двох слів, щоб усе зрозуміти, але вона вирішила приховати своє презирство і сарказм. Вона вже спакувала футболку із зображенням гурту, зробила собі зачіску, купила нові туфельки на підборах і з нетерпінням чекала поїздки.
— То що — член ради Моллісон, так? — спитала вона, коли він відклав слухавку.
— Так, — дещо насторожено підтвердив він.
— Мої вітання, — сказала вона. — Сьогодні, мабуть, буде грандіозне свято. Шкода, що я його пропущу, — збрехала вона, страшенно тішачись, що має нагоду його уникнути.
Майлз зворушено нахилився до неї і стиснув її за пальці.
До кухні вбігла заплакана Ліббі. Вона стискала в руці мобілку.
— Що таке? — перелякалася Саманта.
— Прошу тебе, подзвони мамі Гарієт.
— Чому?
— Прошу тебе.
— Але чому, Ліббі?
— Вона хоче з тобою поговорити, бо… — Ліббі витерла рукою очі й носа, — ми з Гарієт дуже посварилися. Подзвони їй, будь ласка!
Саманта перейшла з телефоном до вітальні. Вона дуже слабко уявляла собі ту жінку. Відколи дівчата почали навчатися у школі-пансіоні, вона практично жодного разу не зустрічалася з батьками їхніх однокласниць.
— Мені страшенно прикро, що так сталося, — почала мама Гарієт. — Я сказала Гарієт, що поговорю з вами, бо вона вбила собі в голову, що Ліббі не хоче взяти її з собою… а ви ж знаєте, які вони приятельки, мені аж серце болить, коли бачу їх розсвареними…
Саманта глянула на годинник.