Він згадав сліпого жебрака, якого зустрів у Мадріді в ніч Ка-рабанчеля. Мануель їхав з начальником Управління громадської безпеки в його автомобілі; нараз фари освітили руки, які сліпий простягав перед собою, руки, збільшені до неосяжності ракурсом через похилість Гран-Віа, руки, пожолоблені камінням бруківок, руки, скалічені на тротуарах, розчавлені останніми військовими автомобілями, довгі, як руки долі.
— Дев'яносто п'ятий кілометр! Дев'яносто п'ятий кілометр! — чулися радісні голоси по всьому місту.
Мануель відчував довкола себе життя, повиє передвість, мовби за цими низькими хмарами, які більше не здригалися від канонади, в німій тиші па нього чекали сліпі долі. Вівчарка слухала, витягншсь, як на барельєфі. Колись настане мир. І Маньєн стане іншою людиною, якої він ще не знав, так само, як теперішнього бійця не знав той Мануель, який купував маленький автомобіль, щоб їздити в Сьєрру кататися па лижах.
Мабуть, те саме відбувалося з усіма людьми, які тепер ходили по вулиці або вперто награвали одним пальцем романси на роялі в будинках без дахів, а вчора билися під важкими гостроверхими каптурами. Колись Мануель розумів свою сутність, думаючи про себе, нині він розумів себе тільки тоді, коли нагода відривала його від дії і кидала йому в обличчя його минуле. Так само як він, як усі ці люди, знекровлена Іспанія нарешті усвідомлювала себе, як людина, що перевіряє себе в годину смерті. Війну пізнають тільки раз, а життя пізнають багато разів.
І музичні фрази, що змінювали одна одну, переплетені з його минулим, говорили те саме, що могло б сказати це місто, яке колись давно зупинило маврів, і це небо, і ці вічні поля. Мануель уперше чув голос того, що є куди важливішим, ніж людська кров, куди більш хвильним, ніж людське існування на землі,— голос безмежних можливостей людської долі. І він чув у собі цей голос, який зливався з кроками полопених і дзюрчанням потічків, постійний і глибокий, як биття його серця.