Такий же розкрій, така ж "сцена", такий же фасон, така ж робота. Там, де древні кажуть вогонь, вода, повітря, земля, ми кажемо підсвідоме, мова, тіло.
Однак стверджувати, що в мові знаходить свій вияв повітря, вогонь, вода й повітря (або ж робота підсвідомого), тому що мова й сама є стихією, елементарною субстанцією, що має пряму схожість із усіма іншими стихіями, буде ще більшою радикальністю, ніж будь-яка психонатуралістична "мотивація", і ще більшим віддаленням од істини. Насправді ж усе навпаки: лише за умови, що вогонь, вода, земля та повітря не є ні цінностями, ні позитивними стихіями, що вони становлять собою метафори постійного розпилення цінности, світового символічного обміну, що вони не субстанції, а насправді антисубстанції, антиречовини, — лише в такому сенсі мова може з ними возз'єднатися, відірвавшись від лоґіки знака й цінности. Про це мовилося в античних мітах про стихії, в гераклітовому й ніцшевському міті про становлення, — й саме тому ці міти були поетичні й набагато вищі від будь-яких аналітичних тлумачень, що переносять це розпилення в приховану інстанцію не-сказаного, котра вимальовується в не-мові або в іно-мові.
В символічній операції немає матеріялістичної референції, навіть "підсвідомої". Радше це "антиматеріялістична" операція. Не будемо вдаватися в наукову фантастику, однак слід визнати, що існує якась аналоґія поміж часткою й античасткою і їхня зустріч неухильно призведе до взаємного знищення (з вивільненням грандіозної енерґії на додачу), — та принципом голосних і анти-голосних у Соссюра або ж, іще загальніше, яких завгодно позначників та їхніх анаґраматичних двійників, що усувають позначники: тут теж нічого не залишається, крім невимовної утіхи.
Крістева: "В цьому іншому просторі, де похитнулися лоґічні закони мови, суб'єкт розпилюється й на місці знака постає зіткнення двох позначників, що взаємно відміняють одне одного. Це операція загальної неґативности, що нічого спільного не має ні з неґативністю, котра конституює судження (Aufhebung), ні з внутрішньою неґативністю лоґічного судження (лоґіка 0 — 1), — це анігіляційна неґативність (щось на кшталт сун'явади в буддизмі). Цю думку, що анулює сама себе, втілює нульовий суб'єкт, не-суб'єкт".
ПОТОЙБІЧ ПІДСВІДОМОГО
Питання ось в чому: чи варто в гіпотезі, що стосується поетичного процесу, відводити місце для підсвідомого, — енерґетичного, афектного потенціялу, що в своєму витісненні та своїй роботі виступає основою розладу, "експресивного" розпаду порядку дискурсу, і вторинним процесам протиставляє свій первинний процес? Звичайно ж, тут все пов'язано: якщо підсвідоме становить собою незворотню інстанцію, то дуальність первинного/вторинного процесу теж виявляється неподоланною, і робота смислу може полягати лише у виявленні цього витісненого, у його просвічуванні крізь витісняльну інстанцію дискурсу. З цього погляду, немає жодної різниці поміж поезією і невротикою, поміж віршем і ляпсусом. Ми визнаємо радикальність психоаналізу: якщо первинні процеси "існують", то вони діють скрізь і скрізь виступають як детермінанти. Але, навпаки, якщо взяти за основу гіпотезу про існування іншого порядку, символічного устрою, котрий обходиться без підсвідомого, без заборони і витіснення й у котрому, по суті, розв'язується саме розмежування поміж первинними і вторинними процесами, — то цієї гіпотези буде достатньо, щоб релятивізувати всю перспективу психоаналізу, причому, не тільки на марґінальних для нього теренах, куди він усе ж владно зазіхає (антрополоґія, поезія, політика тощо), але й на його власних обширах, в аналізі психіки, в неврозі та лікуванні. Перефразовуючи Манноні, цілком імовірно, що психоаналіз, котрий народився із розмежування первинних і вторинних прпоцесів, одної пречудової днини і помре внаслідок відміни цього розмежування. Символічне вже становить собою оте потойбіччя підсвідомого і психоаналізу, потойбіччя лібідової економіки, як, врешті, й потойбіччя цінности і політичної економіки.
Слід ясно бачити, що символічний процес (оберненість, анаґраматичне розпилення, беззалишкове поглинення) нітрохи не збігається із первинними процесами (зміщенням, згущенням, витісненням). Він суперечить їм, хоча ті обоє суперечать лоґічному дискурсу смислу. В цьому їхня особлива відмінність (що стосується також і втіхи), і вона спричиняється до того, що марення, ляпсус, дотеп не можуть ототожнюватися з мистецьким витвором чи поезією. Відмінність поміж символічним та лібідовим підсвідомим сьогодні геть непомітна через привілейованість психоаналізу, однак її потрібно відновити в правах, — заборонити психоаналізові зазіхати на те, про йому нема чого сказати, себто на поезію (мистецький витвір), на символічне й на антрополоґію (первісних суспільств), — ні Маркс, ні Фройд про них нічого не змогли сказати, вони лише звузили ці області, перший до способу виробництва, другий до вистіснення і кастрації. Коли психоаналіз і марксизм безнадійно грузнуть, то не варто допомагати їм перелетіти (чи перебрести) це болото, потрібно безжально аналізувати їх з тієї площини, котра для них недосяжна. Оці їхні кордони і є сьогодні стратеґічними висотами будь-якого революційного аналізу.
Марксові здавалося, що він осягнув фундаментальну інстанцію в економіці й процесі її діялектичного розвитку. Насправді ж через економіку та її конвульсії він завважив те, що її симптоматично переслідує, — саму відокремленість економіки як інстанції. Адже пронизує економіку, робить її площиною конфліктів, протиріч, — за всієї своєї гостроти вони на свій лад її раціоналізують, — фантастична автоматизація економічного життя, котре піднесли до рівня принципу реальности.
Однак те ж саме можна сказати і про психоаналіз: своїм терміном підсвідомого і роботи підсвідомого Фройд намагався осягнути як фундаментальну інстанцію те, що теж виступає як результат руйнування символічного у формі індивідуального психічного життя. Конфліктні відношення свідомого/підсвідомого всього лиш виражають нав'язливе відчуття оцієї відокремлености самої психіки як такої. Фройдівська топіка (ПСВЕ/ПСВ/СВ) тільки формалізувала й теоретизувала як первинну даність те, що насправді є наслідком деструктурування.
Аналіз Маркса і Фройда має критичний характер. Одначе ні перший, ні другий не виявляють критичного підходу по відношенню до відокремлености своїх областей. Вони так і не усвідомили того розриву, на котрому базуються. Обоє виступають взірцями критичної симптоматолоґії, що крадькома обертають свої симптоматолоґічні поля в детермінанти. Первинні процеси, спосіб виробництва — ось в чому полягає їхнє "радикальне" слово, їхні схеми засадничих детермінант. Саме звідси вони експортують свої концепти і здійснюють імперіялістичну експансію на інші обшири.
Марксизм і психоаналіз сьогодні намагаються змішувати, обмінювати свої концепти. За лоґікою, це можна було зробити, якби обоє вони належали до "радикальної" критики. Насправді ж усе не так. У всіх своїх виявах фройдомарксизм є суцільним фантазмом і провалом. І глибинна причина нескінченних провалів у перенесенні концептів, внаслідок чого воно є всього-навсього відчайдушною метафорою як з одного, так і з другого боку, — якраз у тому, що марксизм, як і психоаналіз, відзначається пов'язаністю лише в своїх часткових і вузьких межах (обоє цього, звичайно, не розуміють), а отже, й не можуть набути повсюдного поширення як аналітичні схеми.
Ні їхній "синтез", ні перестановка — лише їхнє обопільне ви-полонення може послужити основою для радикальної теорії. Марксизм і психоаналіз перебувають у стані кризи. Треба нацькувати їх один на одного й пришвидшити кризу, а не тулити один до одного, аби не попадали. Вони ще довго можуть гризтися. Не варто відмовлятися від цього видовиська. Це всього-навсього два поля критики.
184