Бернард поблажливо заспокоїв його: поки що не про це тут ідеться, його допитують у справі злочинної єресі, і хай він не пробує (і тут його голос посуворішав) відвернути увагу від своїх єретичних переступів, говорячи про Северина або намагаючись кинути тінь підозри на Малахію. Отож належить повернутися до листів.
"Малахіє з Гільдесгайма, — мовив він, звертаючись до свідка, — вас тут ні в чому не звинувачують. Нині вранці ви відповіли на мої запитання і відгукнулись на моє прохання, не намагаючись нічого приховати. Тепер повторіть тут те, що ви сказали мені нині вранці, і вам не буде чого боятись".
"Повторюю те, що я сказав нині вранці, — мовив Ма-лахія. — Невдовзі після того, як він прибув сюди, Ремиґій став порядкувати в кухні, і ми часто бачилися з огляду на нашу роботу... як бібліотекар я маю обов'язок зачиняти на ніч цілу Вежу, а отже й кухню... не бачу причини приховувати, що ми вельми подружилися, і я не мав підстав підозрювати його в чомусь. Він розповів мені, що має при собі деякі документи таємного характеру, що їх він одержав на сповіді, вони не повинні потрапити до рук невтаєм-ничених, і він не має відваги тримати їх у себе. Оскільки єдине місце в монастирі, вступ до якого був заборонений для всіх інших, перебувало під моєю опікою, він попрохав мене зберегти ці папери далеко від очей цікавих, і я погодився, не думаючи, що ці документи єретичного характеру, я й не читав їх, а помістив... у найвіддаленішому місці бібліотеки, і відтоді забув про це, аж поки нині вранці мосьпан інквізитор не нагадав мені, тоді я пішов по них і передав їх йому..."
Тут, насупившись, заговорив настоятель: "Чому ти мене не повідомив про цю свою угоду з келарем? Бібліотека [416] не місце для речей, які є власністю монахів!" Настоятель дав зрозуміти, що абатство не має нічого спільного з цією історією.
"Мосьпане, — збентежено відповів Малахія, — мені здалося, що це не вартує згадки. Я согрішив нехотячи".
"Ясна річ, — сказав Бернард сердечно, — ми всі переконані, що бібліотекар діяв у добрій вірі, і доказом цьому є відкритість, з якою він пішов назустріч цьому трибуналові. По-братньому прошу вашу великодушність не класти йому на карб цю давню необачність. Ми віримо Малахії. І просимо його лиш, щоб він підтвердив тепер під присягою, що документи, які я зараз йому покажу, це ті самі, які він вручив мені нині вранці і які колись давно, після свого прибуття в монастир передав йому Ремиґій з Вараґі-ни". Він показав два пергамени, витягнувши їх з-поміж аркушів, що лежали на столі. Малахія подивився на них і твердим голосом промовив: "Присягаюсь всемогутнім Бо-гом-Отцем, пресвятою Дівою і всіма святими, що це так".
"Сього мені досить, — сказав Бернард. — Можете йти, Малахіє з Гільдесгайма".
Коли Малахія, похиливши голову, вже доходив до дверей, почувся голос з гурту цікавих, що скупчились у глибині зали: "Ти переховував його листи, а він показував тобі гузна новіціїв на кухні!" Дехто вибухнув сміхом, і Малахія швидко вийшов, роздаючи штовхани направо і наліво; я б міг заприсягтися, що то був голос Аймара, якби фраза ця не прозвучала фальцетом. Настоятель, багряний на виду, гаркнув, закликаючи до тиші, і погрозив страхітливими карами усім, вимагаючи, щоб монахи звільнили залу. Бернард масно посміхався, кардинал Бертранд, з другого боку зали, нахилився до вуха Жана д'Анно, кажучи йому щось, на що той відреагував, прикривши вуста рукою і нахиливши голову, немов він кашляє. Вільям сказав мені: "Келар не лише сам грішив тілом задля свого задоволення, але й був звідником. Але це Бернарда обходить лиш настільки, наскільки дає змогу загнати в кут Аббона, імперського посередника..."
Тут його перебив сам Бернард, який звернувся до нього: "Тепер я б хотів, щоб ви, брате Вільям, сказали мені, [417] про які це папери ви говорили нині вранці з Северином, коли вас почув келар, хибно зрозумівши".
Вільям витримав його погляд: "Він хибно нас зрозумів, саме так. Ми говорили про список трактату про собачий сказ, авторства Аюба аль-Ругаві, книгу подиву гідної вченості, про яку ви напевне знаєте і яка напевне не раз ставала вам у пригоді... Сказ, каже Аюб, можна впізнати за двадцятьма п'ятьма очевидними ознаками..."
Бернард, який належав до чину domini canes(1), не вважав за потрібне ув'язуватися в нову битву. "Отже, йшлося про речі, далекі від нашого випадку", — швидко сказав він. І повів далі допит.
"Повернімось до тебе, брате-мінорите Ремиґію, ти ж бо д&чеко небезпечніший од скаженого собаки. Якби брат Вільям у ці дні звертав більше уваги на скажених єретиків, ніж на скажених собак, може б, і він відкрив, яка змія загніздилася в сьому абатстві. Повернімось до цих послань. Тепер ми достеменно знаємо, що вони були у твоїх руках і що ти подбав про те, аби сховати їх, мов щонайнебезпечнішу трутизну, і що ти навіть допустився вбивства... — він зупинив жестом спробу заперечення — про саме вбивство поговоримо пізніше... отож кажу, що ти допустився вбивства, аби вони ніколи не потрапили мені в руки. То ти визнаєш, що ці папери твої?"
Келар не відповів, але його мовчанка була досить про-речистою. Тому Бернард натискав: "І що ж це таке, ці папери? Це дві сторінки, власноручно списані єресіархом Дольчином за кілька днів до того, як його схопили, і він довірив їх своєму поплічнику, аби той заніс їх іншим його поплентачам, які все ще вештаються по Італії. Я б міг прочитати вам все те, що тут говориться, як Дольчино, боячися неминучого кінця, шле своє послання надії — як каже він своїм побратимам — на диявола! Він потішає їх, твердячи, що, хоча дати, які він тут вказує, не узгоджуються з датами, вказаними у його попередніх посланнях, де він провіщає цілковите знищення всіх священнослужителів від руки імператора Фрідріха на рік 1305, одначе це знищення є недалеким. Єресіарх знову збрехав, адже [418] минуло понад двадцять років від того дня, а жодне з його мерзенних пророцтв не сповнилося. Та ми говоримо не про сміховинну зарозумілість цих пророцтв, а про те, що подавцем їх був Ремиґій. Посмієш далі заперечувати, нерозкаяний єретику, що ти мав зносини і співжив із сектою лжеапостолів?"
(1) Псів господніх (лат.), тобто домініканців.
Келар більше не міг заперечувати. "Мосьпане, — сказав він, — юність моя була ущерть повна згубних блудів. Коли я, уже впавши в спокусу через помилки братів убогого життя, дізнався про Дольчинові проповіді, я повірив у його слова і пристав до його зграї. Так, це правда, я був з ними ув околицях Бреші та Берґамо, був з ними біля Комо та у Вальсезії, з ними я знайшов притулок на Лисому Урвиську та в долині Расса, а врешті й на Бунтівничій горі. Але я не брав участі в жодному неподобстві, і якщо вони чинили грабунок та насильство, я все ще носив у собі дух лагідності, властивий синам Франциска, і саме на Бунтівничій горі я сказав Дольчинові, що не бажаю більше брати участі у їхній боротьбі, і він відпустив мене, бо, мовляв, не хоче мати при собі боягузів, і лиш попросив доправити ці послання у Болонью..."
"Кому?" — спитав кардинал Бертранд.
"Деяким членам його секти, я можу пригадати їх імена і відразу скажу вам, мосьпане", — поспішив запевнити Ремиґій. 1 назвав імена якихось людей, які, схоже, кардиналові Бертранду були знайомі, бо він задоволено посміхнувся, подаючи Бернардові знак порозуміння.
"Чудово, — мовив Бернард і записав імена. Відтак спитав у Ремиґія: — Чому це ти тепер видаєш своїх друзів?"
"Вони не мої друзі, мосьпане, а доказом сьому є те, що я так і не доправив ці послання. Я зробив навіть більше, і скажу це тепер, хоч і намагався забути за всі ці роки: Щоб мати змогу покинути ті місця і не потрапити в руки війська єпископа Верчеллі, яке очікувало нас в долині, я ввійшов у порозуміння з його людьми і взамін за безпечну втечу вказав їм зручний шлях, яким вони могли напасти на Дольчинові укріплення, тому своїм успіхом військо Церкви почасти завдячує і мені..."
"Дуже цікаво. Це свідчить про те, що ти був не тільки єретиком, але й боягузом і зрадником. Та це не змінює [419] твого становища. Як нині, щоб врятуватись, ти намагався звинуватити Малахію, який усе ж зробив був тобі прислугу, так і тоді, щоб врятуватись, ти віддав своїх товаришів у грісі в руки правосуддя. Але ти зрадив тільки їх тіла і ніколи не зраджував їхнього вчення, ти зберіг ці послання як реліквії, сподіваючись колись набратися відваги, щоб, скориставшись нагодою, без ризику віддати ці послання і щоб тебе знов прийняли до лжеапостолів".
"Ні, мосьпане, ні, — говорив келар, його заливав піт, а руки його тремтіли. — Ні, присягаюсь, я..."
"Присяга! — сказав Бернард. — Ото ще один доказ твого зіпсуття! Ти хочеш заприсягтись, бо знаєш, що я знаю, що єретики-вальденси готові на всякі виверти, а навіть на смерть, аби лиш не присягати! А коли страх примушує їх присягати, вони лиш вдають, що присягають, бурмочучи олживі слова! Але я знаю, лисе проклятий, що ти не належиш до секти Ліонських убогих, а намагаєшся переконати мене, що ти не є тим, чим ти не є, аби я не сказав, що ти є тим, чим є! То хочеш заприсягтися? Присягайся ж — ти присягаєш, бо хочеш виправдатися, але знай, що однієї клятьби мені мало! Я вимагатиму від тебе двох, трьох, сто присяг — скільки забажаю. Я чудово знаю, що ви, лжеапостоли, уділяєте диспенси всякому, хто криво присягає, щоб не зрадити свою секту. І тоді кожна присяга буде новим доказом твоєї провинності!"
"Тоді що ж мені робити?" — заволав келар, падаючи на коліна.
"Не простирайся, наче беґін! Тобі нічого не треба робити. Лише я знаю, що треба робити, — зі страхітливою усмішкою мовив Бернард. — Ти маєш тільки зізнатися. Якщо зізнаєшся, тебе буде засуджено і покарано, якщо не зізнаєшся, тебе теж буде засуджено і покарано за кри-восвідчення! То ж зізнайся, хоча б для того, щоб скоротити цей болісний допит, бо він збурює наше сумління і наше почуття смирення та співчуття!"
"Але в чому я маю зізнатися?"
"У переступах двох типів. Що ти належав до секти Дольчина, що поділяв його єретичні погляди, звичаї та зневагу до гідності єпископів і міських радців, що, не розкаявшись, далі поділяєш їхню олжу й облуду, навіть після []420] того, як сам єресіарх помер, а секту розігнали, хоч і не цілком здолали й знищили.