Посеред залі бальдахин з темного мармура, на кручених колонах, в масивному и чарівному Єлісаветинському стилі; своєю тінню він покривав ваннубасейн з такого ж самого чорного мармуру; посеред ванни тонкий струмок пахучої й теплої води тихо и поволі наповнював її, — ось що було перед його очима.
Ванна була чорна для того, щоб зробити біле тіло блискучим.
Дзюрчання цієї води він і почув. Спад, що його зроблено було у ванні на певному рівні, не дозволяв воді переливатися через край. Ванна парувала, однак так помалу, що пара осідала на мармурі. Фонтан серед ванни був подібний до тонкого крицевого дротика, що коливався від найменшого подиху.
Ніяких меблів. Тільки коло ванни одно з тих крісел-ліжок, досить довгих, щоб жінка, простягнувшися, могла помістити у ніг свого собаку, або свого коханця. Звідціля й назва їх сапа!ріе[52], з якої ми зробили canapé-
Це було довге еспанське крісло, — видно було, що внизу воно було срібне. Подушка й оббивка були з білого глянсуватого шовку.
По другий бік ванни приставлено було до стіни високу туалетну етажерку з масивного срібла з різними туалетними приналежностями. Посередині було вісім маленьких венеціянських люстр, оправлених у срібну ряму, у вигляді вікна.
В тій частині стіни, що була найближче до канапи, прорубаний був чотирикутний просвіт, що нагадував слухове віконце; його закривали дверці, зроблені з матової срібної дощечки. У дверець були завіси, як у віконниць. На сріблі блищала, прикрашена черню, позолочена королівська корона. Зверху дверець висів прироблений до стіни срібний позолочений дзвінок, якщо він не був з чистого золота.
Напроти входу в цю залю, якраз перед Ґуїнпленом, що враз спинився, не було мармурової стіни. Замість неї на всю відтулину до самої стелі йшла й закривала її широка й довга завіса із срібної тканини.
Ця завіса, феєрично тонка, була зовсім прозора. Видно було наскрізь.
В центрі цієї тканини, подібної до павутини, в тому місці, де звичайно сидить павук, Гуїнплен побачив жахливу річ — голу жінку.
Щоб вона була достотно гола, так ні. Ця жінка була одягнена. І одягнена від голови до ніг. За одяг була сорочка, дуже довга, однак така тонка, що здавалася намоченою. Така майже гола жінка підступніша й небезпечніша, ніж одверта гола. Історія записала на свої сторінки оповідання про процесію принцес і високопоставлених дам, що йшли між двома шерегами монахів; підчас цієї процесії герцоґиня Монпасье, маючи привід у тім, що вона йшла боса, а також показуючи смиренність, з'явилася перед цілим Парижем у мережевій сорочці. Коректив: із свічкою в руці.
Срібляста тканина, прозора як скло, була завісою. її було прикріплено тільки вгорі, і її можна було підіймати. Вона відокремлювала мармурову залю, що правила за залю-ванну, від кімнати, що була за спочивальню. Ця кімната, дуже маленька, була щось подібне до дзеркалового ґрота. Скрізь були венеційські люстра, припасовані одне до одного; утворюючи многостінник, вони з'єднані були позолоченою баґетою, — вони відбивали ліжко, що стояло посеред кімнати. На цьому ліжку, срібному, як туалет і канапа, лежала жінка. Вона спала.
Вона спала, закинувши голову; однією ногою вона відкинула свої укривала, наче злий дух у вигляді жінки, над якою сон бив своїми крилами.
Її Гіпюрова подушка впала на килим.
Між її голизною і його зором були тільки дві перепони — її сорочка та газова срібна завіса, обидві прозорі. Кімната, скорше альков, ніж кімната, з якоюсь стриманістю освітлювалася відсвітом з залі-ванни. Жінка може й не соромилася, а світло соромилося.
Ліжко було без колон; над ним не було ні бальдахина, ні завіси, чому жінка, скоро відкривала очі, могла бачити свою голизну, тисячу разів відбиту в дзеркалах над своєю головою.
Простирадло було пом'яте від неспокійного сна. Ніжні складки показували, що тканина була надзвичайно тонка. То була доба, коли одна королева, думаючи про те, що її буде засуджено на тім світі, уявляла собі пекло так: ліжко з грубим простирадлом.
А втім, ця мода спати голими прийшла з Італії; цей звичай існував ще в римлян. Sub clara nuda lucerna, — каже Горацій.
В ногах ліжка кинуто було капоту з якогось особливого шовку, безсумнівно китайського, бо в складках можна було розгледіти велику золоту ящурку.
За ліжком, у глибині алькова, напевне були двері, замасковані й відзначені досить великим дзеркалом, на якому були намальовані павичі й лебеді. В цій кімнаті, що її зроблено було темною, все сяяло. Проміжки між кришталями й позолотою було покрито тією блискавою речовиною, що її звуть у Венеції "скляною жовчю".
До узголів'я ліжка було прикріплено срібного пюпітра на обертливих перечках і з приробленими свічниками; на пюпітрі лежала розгорнута книжка; вгорі сторінок її видно було заголовок великими червоними літерами: Alcoranus Mahumedis.
Ґуїнплен не помічав жадної з цих деталів. Жінка, — от що він бачив.
Він одночасно й закам'янів і був схвильований; одно виключає одне, проте так буває-
Ця жінка, — він пізнав її.
Вона заплющила очі, а лице повернула до нього.
То була герцогиня.
Це була та таємнича істота, що в ній змішувалися різні відблиски невідомого; це та, що примусила його так багато мріяти; це та, що написала йому такого чудного листа.
Єдина на світі жінка, що про неї він міг сказати: вона бачила мене і хоче бути моєю. Він прогнав мрії про неї, він спалив листа.Він віддалив її яко мога далі із своїх мрій, із своєї нам'яти; він більш не думав про неї, він забув її.
Він знов побачив її.
Він побачив її страшну.
Гола жінка — це озброєна жінка.
Він не дихав.
Він почував, наче якесь сяйво підносить його, штовхає. Він дивився. Ця жінка перед ним. Чи це можливо?
В театрі — герцоґиня. Тут — нереїда, наяда, фея. Завсігди привид.
Він пробував тікати й почував, що не може. Його погляди стали двома ланцюгами и тягли його до цього видіння.
Чи вона була розпутна жінка, чи діва? Те й те. Коли б тут невидимо присутня була Месаліна, то вона повинна була б усміхатися, а Діяна повинна була пильнувати. На цій красі було сяяння неприступности. Ніяка чистота не могла зрівнятися з цими невинними й гордими формами. Сніг, до якого ніколи не торкалися, можна пізнати. Священна білість Юнґфрау — така була ця жінка. Від її несвідомого чола, від розсипаного золотистого волосся, від цих спущених вік, від цих ледве помітних синіх жилок, від цих округлих обточених грудей, стегон і колін, що окреслювалися рожевим кольором під сорочкою — віяло божественністю величного сна. Безсоромність поверталася на сяяння. Це творіння було голе з таким спокоєм, наче воно мало право на божественний цинізм; у неї була упевненість олімпіянки, що робилася дочкою безодні и могла сказати океанові: "Батьку*1. Неприступна й горда, вона віддавала себе всьому, що траплялося — зорові, пожадливості, божевіллю, мріям; вона так само гордо спала на ліжку у своєму будуарі, як Венера на безМ.ЄЖНІЙ піні...
Вона заснула вночі й спала ще і вдень.
Ґуїнплен тремтів. Він захоплювався.
Захоплення нездорове, що надто зацікавлює.
Йому було страшно.
Доля ще не вичерпала своєї скриньки з несподіванками. Чи не було тут змови проти нього нещасного всіх темних сил? І що буде з ним після всіх цих посмішок лиховісної долі навколо нього? І чи не був весь цей головокрут навмисне підготований! Ця жінка? Вона тут! Чому? Як? Нічого не знати. Чому він тут? Чому вона? Чи не зробили його пером Англії навмисне для цієї герцоґині? Хто привів їх так одно до одного? Кого тут обдурили? Хто жертва? Чиїм довір'ям зловжили? Усі ці питання, — він "не міг надати їм точної форми, — проходили послідовно через чорні хмари в його мозкові.
Жінка спала.
Хвилювання його щодалі збільшувалися; для нього це вже була не леді, не герцогиня, не дама, — це була жінка.
Ґуїнплен був сам не свій, — він тремтів.
Іноді герцоґиня ніжно поверталася на ліжку й робила невиразні рухи в блакиті, змГнюючи позу, як хмара змінює форму. Наче хвиля на воді, вона утворювала й змінювала чарівні лінії. У жінки така сама хисткість, як у води. Як вода, герцоґиня була якась невпіймана. Дивно сказати: вона була тут, видиме тіло, і вона залишалась мрійною.
Дотикальна — вона здавалася далекою. Ґуїнплен, збентежений і блідий, споглядав її. Він чув, як тремтять її груди, й думав, що чує дихання привиду. Його тягло до неї й він змагався. Як встояти проти неї? Як встояти проти себе?
Він ждав усього, тільки не цього. ,
Гола жінка. Сонна жінка.
Яка тяжка боротьба!
Він закривав віки. Надто яскраве світло, що падає на вічі, заподіює страждання. Проте й скрізь закриті віки він знову бачив її. Не таку засліплюючу, проте так само прекрасну.
Він спробував тікати й не зміг. Він наче приріс до місця, як це буває уві сні. Коли ми хочемо відступити від спокуси, вона приковує наші ноги до підлоги. Йти вперед — ця змога залишається, назад — ні. Невидимі руки гріха простягаються із землі, й тягнуть нас у безодню.
Від здивовання до здивовання Ґуїнплен дійшов до пароксизму. Його розум, як посудина, під впливом цього нового приголомшення переповнився. Він почував у собі страшну пересторогу.
У нього вже не було компаса. Єдине, що було перед ним цілком певне, то була жінка. Йому напів одкривалося якесь безповоротне блаженство, що подібне було до корабельної катастрофи. Далі він уже не міг керувати собою.
Непереможна течія й підводний камінь. Підводний камінь — це не скеля, а сирена. В глибині безодні — магніт. Ґуїнплен хотів вирватися від цього притягання, однак як це зробити? Він уже не почував підпори. Людські хитання безконечні. Людина може втратити снасті, як і корабель. Його якір — це совість. Сумна річ: совість може поламатися.
Ґуїнплен навіть не міг сказати собі: "Я — потворний і страшний. Вона відштовхне мене". — Ця жінка бачила його і, не зважаючи на це, написала йому, що любить його.
Так це — вона! Герцоґиня! Та жінка! Вона була перед ним, у цій кімнаті, в цьому самотньому місці; вона спить, беззахисна, сама. Вона була в його розпорядженні, а він був під її владою.
Г ерцоґиня!
IV
САТАНА
Враз сонна жінка прокинулась. Вона підвелася на своєму ліжку швидко, проте з величньою ґрацієюїї волосся, подібне до білявого некрученого шовку, розсипалося в приємному безладді по її тілу; її сорочка спустилася й давала змогу бачити її плече дуже низько; вона торкнулася своєю ніжною рукою до рожевого мизинця на нозі и декілька хвилин дивилася на свою голу ногу, гідну того, щоб її пестив Перікл і копіював Фідій; потім вона потяглася й позіхнула, як тигриця на сході сонця.
Можливо, що Ґуїнплен з силою зітхнув, як це буває, коли стримують дихання.
— Там хтось є? — сказала вона.
Вона сказала це позіхнувши і з особливою ґрацією.
Ґуїнплен почув цей голос, що був йому ще незнайомий.