До свого від'їзду він устиг заповнити й третю скриню, і це давало підставу думати, що, проживаючи в Макондо, він нічого більше й не робив. Єдиними людьми, з якими він підтримував стосунки, були четверо друзів; коли вони ще навчалися в школі, каталонець давав їм книжки в заставу за дзиґи та паперових зміїв і приохотив хлопців до читання Сенеки й Овідія. З класиками він поводився просто, без церемоній, немовби колись жив з ними в одній кімнаті і знав про них багато чого такого, що, здавалося, не могло бути нікому відоме, наприклад, що святий Авґустин носив під чернечою рясою вовняну безрукавку, яку не знімав чотирнадцять років, а чорнокнижник Арнальдо де Віланова[21] ще в дитинстві став імпотентом, бо його вкусив скорпіон. Палка любов каталонця до друкованого слова була сумішшю глибокої поваги й панібратської нешанобливості. Ця двоїстість виявлялася навіть у його ставленні до власних рукописів. Альфонсо, який спеціально вивчив каталанську мову, маючи намір перекласти їх іспанською, одного разу поклав пачку аркушів до кишені, — його кишені були завжди напхані і вирізками з газет, і посібниками з незвичайних професій, — а тоді якоїсь ночі загубив аркуші в борделі у дівчат, що торгували собою з голоду. Коли вчений каталонець довідався про це, то, замість зчинити скандал, як того боявся Альфонсо, зауважив, хапаючись за боки від сміху, що це — цілком природна доля літератури. Але в той же час їм не вдалося відговорити старого везти з собою до рідного села три скрині з рукописами: залізничних контролерів, що вимагали здати скрині в багаж, він вилаяв ще карфагенською лайкою і не заспокоївся доти, доки йому не дозволили залишити їх у пасажирському вагоні. "В той день, коли люди почнуть самі їздити в першому класі, а книжки возитимуть у товарних вагонах, настане кінець світу", — заявив він і аж до від'їзду не мовив більше ані слова. Збирання зайняло цілий тиждень, — це був чорний тиждень для вченого каталонця, бо, в міру того як наближалася година від'їзду, настрій старого чимдалі гіршав, він раз у раз забував, що мав зробити, а речі, які він клав в одному місці, несподівано опинялися в зовсім іншому, переміщені тими самими домовиками, котрі колись мучили Фернанду.
Падлюки, — лаявся він. — Срав я на двадцять сьомий пункт лондонського синоду.
Герман і Ауреліано взяли старого під опіку. Ходили коло нього, як коло дитини, розіклали по кишенях проїзні квитки та міграційні папери, позастібали кишені шпильками і склали докладний перелік, що він має робити від виїзду з Макондо й аж до того, як зійде в Барселоні, та, незважаючи на це, каталонець усе ж примудрився, сам того не помітивши, викинути на смітник штани з половиною всіх своїх грошей. Напередодні від'їзду, коли скрині було вже забито, а пожитки запаковано в ту саму валізу, з якою він з'явився в Макондо, старий примружив свої повіки, схожі на стулки черепашки, відтак, жестом, до блюзнірства схожим на благословення, простяг руку до безладних куп тих книжок, які допомогли йому пережити розлуку з батьківщиною, й сказав своїм друзям:
А це лайно я залишу тут.
Через три місяці хлопці одержали великий конверт, а в ньому двадцять дев'ять листів і п'ятдесят фотокарток, що назбиралися за дозвільний час у відкритому морі. Хоча дат каталонець не ставив, однак легко було зрозуміти послідовність, у якій він писав ці послання. В перших він із властивим йому гумором повідомляв про злигодні подорожі — про те, що відчуває велике бажання викинути за борт суперкарго1, який спершу не дозволяв йому поставити скрині в каюту, про приголомшливу дурість однієї сеньйори, яка жахається числа тринадцять — не через забобон, а тому що воно видається їй незавершеним, і про заклад, який він виграв за першою вечерею, визначивши, що вода на борту судна має смак джерел Леріди, бо відгонить нічним запахом буряків з довколишніх полів. Однак у міру того як минали дні, життя на кораблі цікавило його все менше й менше, а кожен спогад про події в Макондо, навіть зовсім недавні й буденні, викликав тугу, і що далі відпливало судно, то більше суму навіювала йому пам'ять. Цей процес поглиблення туги за минулим був помітний і на фото. На перших знімках він виглядав щасливим у своїй інвалідській сорочці й зі своєю сніжно-білою чуприною на тлі Карибського моря, вкритого, як це звичайно буває в жовтні, баранцями. На останніх він, тепер уже в темному пальті й шовковому кашне, блідий, з непритомним виглядом стояв посеред палуби безіменного корабля з нічних кошмарів, що блукає осінніми океанами. На його листи відповідали Герман і Ауреліано. Перші місяці він писав так часто, аж друзям здавалося, ніби він зовсім поряд, ближче, ніж коли жив у Макондо, і жорстокі страждання, викликані його від'їздом, потроху стихли. Спочатку він повідомляв, що все, як завше, що в його рідному домі і досі збереглася рожева морська мушля, що у копченого оселедця, покладеного на шматок м'якушки, той самий смак, а сільські джерела й далі духмяніють вечорами. Перед друзями знову лежали аркуші зі шкільного зошита, всуціль списані фіолетовими карлючками, кожному з юнаків адресувався окремий аркуш. Та згодом, хоча сам каталонець і не помічав цього, листи, сповнені бадьорості людини, яка одужує, перетворювались на пастирські послання розчарованого. Зимовими вечорами, поки в каміні закипав казанок із супом, старий тужив за теплом своєї кімнатки біля книгарні, за сонцем, яке дзвенить у запорошеному листі мигдалевих дерев, за паровозним свистком, що вривається в сплячку сієсти, — так само, як у Макондо тужив за казанком із супом у каміні, за вигуками вуличного торговця кавовими зернами та за перелітними весняними жайворонками. Геть замучений цими двома ностальгіями, які відбивалися одна в одній, мов двоє поставлених одне проти одного дзеркал, він утратив своє чудове чуття нереального і врешті-решт порадив друзям виїхати геть із Макондо, забути все, чого він їх навчав про світ і людське серце, — плюнути на Горація і будь-де, куди б вони потрапили, завжди пам'ятати, що минуле — брехня, що для пам'яті немає доріг назад, що кожна минула весна безповоротна і що найнестямніше і найстійкіше кохання — всього тільки перебіжне почуття.
Альваро перший послухався поради покинути Макондо. Він продав усе, навіть яґуара, що сидів на цепу в дворі його будинку, лякаючи перехожих, і купив собі вічного квитка на поїзд, який не мав станції призначення. У рябих від знаків оклику поштових листівках, відправлених із проміжних зупинок, Альваро описував миттєві картини, що миготіли за вікном, — здавалося, ніби він розривав на дрібні клапті й жбурляв у порожнечу забуття довженну поему скороминущості: примарних неґрів на бавовняних плантаціях Луїзіани, крилатих коней на синій траві Кентуккі, коханців-греків, осяяних призахідним сонцем Арізони, дівчину в червоному светрі, яка малювала аквареллю місцевість біля озера Мічиґан і помахала Альваро пензликами — у цьому вітанні було не прощання, а надія, адже дівчина не знала, що перед нею поїзд, який не повернеться. Потім поїхали Альфонсо й Герман, — поїхали в суботу, наміряючись повернутися в понеділок, і більше про них ніхто нічого не чув. Через рік після від'їзду вченого каталонця в Макондо зоставався тільки Ґабріель; перебуваючи в нерішучості, він і далі користувався небезпечною благодійністю Чаклунки й відповідав на запитання конкурсу, влаштованого одним французьким журналом, — першою премією в тому конкурсі була подорож до Парижа; Ауреліано, передплатник цього журналу, допомагав Ґабріелеві заповнювати бланки з запитаннями, іноді він робив це у себе вдома, але найчастіше — серед фаянсових слоїків, у насиченому запахами валеріани повітрі єдиної ще вцілілої в Макондо аптеки, де жила Мерседес, таємна Ґабріелева наречена. Одна тільки ця аптека й залишилася в Макондо від минулого, руйнування якого все ніяк не закінчувалося, бо минуле руйнувалося без кінця, поглинаючи само себе, готове щомиті скінчитися, але так ніколи й не закінчуючи закінчуватись. Місто дійшло до таких меж запустіння, що коли Ґабріель, здобувши перемогу на конкурсі, зібрався їхати до Парижа з двома змінами білизни, парою черевиків і повним виданням Рабле, йому довелося помахати машиністові рукою, щоб той зупинив поїзд біля станції Макондо. Стара вулиця Турків на цей час обернулася в покинутий закуток, де останні араби спокійно дожидали смерті, і далі, за тисячолітнім звичаєм, сидячи в дверях своїх крамничок, хоча останній ярд саржі було продано вже багато років тому і на похмурих вітринах позоставалися тільки безголові манекени. Там, де було містечко бананової компанії (про нього, можливо, намагалася розповідати вечорами своїм онукам Патриція Браун, живучи в краю расової нетерпимості й маринованих огірків — у місті Пратвілі, штат Алабама), лежала тепер поросла травою рівнина. Старий священик, який заступив падре Анхеля й чийого імені ніхто навіть не питав, чекав милосердя Божого, валяючись у гамаку, мучачись від подагри та безсоння, породженого сумнівами, а тим часом поряд з ним ящірки й пацюки сперечалися між собою за право володіти храмом. У цьому покинутому навіть птахами Макондо, де від постійної спекоти й пилу було важко дихати, Ауреліано та Амаранта Урсула, ув'язнені самотністю, коханням і самотністю кохання в будинку, де шум, зчинюваний рудими мурахами, не давав склепити очей, були єдиними щасливими людьми й найщасливішими істотами на землі.
Ґастон повернувся до Брюсселя. Йому набридло чекати аероплана, й одного чудового дня він запакував у валізу потрібні речі та всю свою кореспонденцію й від'їхав із Макондо з наміром вернутися повітряним шляхом ще до того, як його пільгові ліцензії буде передано спілці німецьких авіаторів, що подали властям провінції ще Грандіозніший проект, ніж його власний. Після першого вечора їхнього кохання Ауреліано й Амаранта Урсула стали користуватися нечастими від'їздами Ґастона, але під час цих зустрічей, пронизаних подихом небезпеки й майже завжди уриваних несподіваними поверненнями чоловіка, їм доводилося приборкувати свої пориви. Тепер, зоставшися самі, коханці віддалися безумові довго угамовуваного почуття. Це була нерозсудна, згубна пристрасть, яка тримала їх у стані постійного збудження й примушувала здригатися від жаху Фернандині кістки в могилі.