Вони щохвилини дивилися одне одному в очі, і очі спалахували, як німі, пекучі блискавиці, вуста припадали до вуст з такою грозовою силою, з таким голодним і ненаситним вогнем, що обоє хиталися в знемозі, горло їм стискало, серця готові були розірватися. Земля тікала з-під ніг, вони наче летіли кудись у вогненну прірву. Оглядаючись навколо осліплими очима, обоє раптом зривалися з місця і знов бігли, не знаючи, куди й навіщо, аби тільки далі, в найглибшу темряву, туди, де все затуляли щільно переплетені тіні.
Ще сажень... ще два... глибше в ніч... і от уже все зникло з очей, весь світ і навіть пам'ять про нього, і вони йшли наче в забутті, в якомусь таємному сні, який важко згадати, бо вчуваєш його тільки душею. Вони ще не прокинулися від того чудового сну, що снився їм наяву, там, у Клембовій хаті, де тонули вони в променистому тумані тихих містичних казок, які ронили їм у душі дивовижні квіти мрій, святого страху, найглибшого подиву, захвату і незгасної туги.
Ще були вони оповиті чародійною веселкою чудес і марень, ще, здавалось, пливли в хороводі привидів, що проходили в них перед очима того вечора. Мандрували в казкових краях, вражені, заворожені, по незліченних колах неможливого й чудесного. Видіння колихалися в присмерку, блукали в небі, зростали з кожним поглядом очей і так владно полонили думки, що Антек і Ягна часом завмирали в тривозі і тулилися одне до одного, занімілі, злякані, вдивлялися в бездонну невиразну прірву уяви, поки знову не розцвітали в них у серцях квіти подиву, святий цвіт віри й молитовного захвату. А потім, отямившись, вони довго, здивовано блукали очима в темряві, не розуміючи добре, чи живі вони ще, чи справді з ними діялися такі чудеса, чи, може, все це тільки сон, примара...
— Ти не боїшся, Ягусю, ні?
— Та я з тобою пішла б хоч і на смерть! — шепнула Ягуся, пристрасно горнучись до нього.
— Чекала ти мене сьогодні? — спитав Антек за хвилину.
— Аякже! Тільки хто-небудь зайде в сіни, мене так і підкине. Через тебе тільки я й пішла до Клембів... Думала, не дочекаюсь...
— А коли я зайшов, ти вдала, наче мене й не бачиш!
— Дурнику! Як би ж я дивилась?... Щоб хто догадався... Але мені так серце стисло... що я мало не впала... навіть води мусила випити, щоб отямитись.
— Наймиліша ти моя!
— Ти позаду сидів, я чула, але боялась оглянутися, боялась заговорити. А серце в мене так калатало, так стукотіло... мабуть, усі чули... Господи... я мало не закричала з радості!
— Я так і думав, що застану тебе в Клембів і ми разом підемо...
— Я додому хотіла бігти, ти мене присилував...
— Хіба тобі не хотілось, Ягусю?
— Що ти! Скільки разів я думала: "Ох, якби так було!", скільки разів...
— Ти думала так? Думала? — шепнув Антек пристрасно.
— Аякже, Антосю! Завжди, завжди. Там за перелазом недобре...
— Правда! Тут нас ніхто не сполохає. Ми самі...
— Самі!.. І темінь така...— шепотіла Ягна, кидаючись йому на шию і обіймаючи з усією силою шаленства й любові.
Завірюха вщухла, і тільки часом м'яко повівав вітерець та наче ласкаво шепотів щось, охолоджуючи їхні розгарячені обличчя. Не видно було ні зірок, ні місяця. Небо нависло низько, клубочило на ньому тільки брудне, розшарпане руно хмар, наче стадо бурих волів полягало на порожніх, оголених горах. А далі все було запнуте сірим димом, і все навколо зіткане з туману, тремтячої мли, скаламученої темряви.
Ледве чутний, глибокий і тривожний шум тремтів у повітрі,— здавалося, він плив, чи то від лісів, які потопали в темряві, чи то з глибоких розколин поміж хмарами, звідки раз у раз вилітали зграї білих хмаринок і швидко тікали геть, мов весняні птахи, гнані шуліками.
Ніч була темна й болісно тривожна, мовчазна й водночас повна дивного руху, жаху, невловимого тремтіння, тривожних шепотів, причаєних у морозі привидів. Здавалося, навколо діються речі незбагненні й страшні. Іноді раптом у високому мороці блищали примарно-бліді сніги чи якісь холодні, гнилі, сірі відблиски проповзали у млі, звиваючись, як змії, а потім ніч знову заплющувала повіки — і морок чорною суцільною пеленою вкривав землю. Все зникало, і погляд, не маючи за що вхопитися, безсило падав у безодню жаху, душа ціпеніла, наче засипана могильною землею. Іноді розривалися темні завіси, мов розпороті ударами блискавки, і крізь страшні провалля хмар у глибині виднілися темно-сині поля тихого зоряного неба.
І знову з полів чи з хат, з неба чи з далечини, повитої мороком, невідомо звідки долітали розпорошені, повзучі голоси; а може, то заграви,— як відгомін привидів, звуків і давно зниклих речей, що блукають по світу,— линули жалібним хороводом і зникали невідомо де, мов згасле зоряне світло.
Антек і Ягна були сліпі й глухі до всього. В них бушувала буря, зростала й дужчала кожної хвилини, переливаючись з серця в серце потоками палких невисловлених бажань, блискавичних поглядів, болючого тремтіння, раптової тривоги, пекучих поцілунків, слів, плутаних, безладних, але разючих, як дикі удари грому, потоком смертельної знемоги, ніжності й такого божевільного захвату, що вони до болю стискали одне одного в обіймах, душили так, наче кожен хотів видерти В іншого душу і захлинутися блаженною мукою. Затуманені очі не бачили вже нічого, навіть одне одного.
Так, підхоплені ураганом кохання, сліпі, збожеволілі, забувши все на світі, злившись в одне ціле, вони, мов два палаючих смолоскипи, мчали в щільний морок, в порожню й глуху ніч, щоб віддатися одне одному до смерті, до самого дна душі, яку палив одвічний голод кохання.
Вони вже не могли говорити, тільки звідкілясь із самої глибини рвалися нестямні крики, шепіт, здушений, уривчастий і пекучий, мов язики полум'я, слова, напоєні пристрастю: їхні погляди, повні божевільного жаху, мов два урагани, які мчать один одному назустріч. І нарешті охопив їх такий страшний порив бажання, що вони з диким стогоном обнялись і впали на землю... зовсім непритомні...
Весь світ закружляв і разом з ними полетів у вогненну безодню.
— Збожеволію!
— Не кричи... Тихо, Ягусю...
— Не можу...
— Як серце в мене не розірветься!
— Згорю!.. Ради бога пусти... Дай зітхнути...
*******
— Ісусе... Вмираю! Ісусе...
— Єдина ти моя!
— Антосю! Антосю!
...Як сховані в землі соки прокидаються кожної весни, в безсмертній жадобі прагнуть одне до одного через усі перешкоди з різних кінців світу, поки не знайдуть одне одного і не зіллються в святій таємниці зачаття, щоб з'явитися потім перед здивованим поглядом, чи то квіткою, чи весняним дощем, чи душею людською, чи шумливою зеленню дерев, так і закохані линули одне до одного через болючу тугу, через дні мук — довгі, сірі, порожні дні — і от, нарешті, знайшли одне одного, і з однаковим нестримним криком бажання з'єдналися в обіймах, сплелися міцно — як ото сосни, коли буря вирве їх з землі, розтрощить і кине, а вони розпачливо сплетуться і в останній смертельній боротьбі гойдаються, і шумлять, і гнуться, обнявшись, аж поки не впадуть в обійми смерті.
А ніч ховала їх, щоб сталося призначене...
Десь у темряві почали перегукуватись куріпки — так близько, що чути було, як рухається цілий табунець: лунав шелест крил, розправлених для польоту. Іноді окремі звуки порушували тишу, а з села неподалік долинав голосний спів півнів.
— Пізно вже...— тривожно шепнула Ягна.
— Ні, до півночі ще далеко, це вони кричать на зміну погоди.
— Відлига буде...
— Так, сніг розмокнув.
Десь поблизу, наче за кущем, під яким вони сиділи, раптом завовтузились зайці. Вони ганялись одне за одним, стрибали, пустували і раптом цілою зграєю промчали мимо, так що Антек і Ягна аж підскочили з переляку.
— Паруються, поганці! Вони в цей час сліпнуть, що й людини не помічають. Значить, весна близько.
— А я вже злякалась, думала, що якийсь звір!
— Тихше, пригнися! — раптом шепнув Антек зляканим голосом. Обоє мовчали, принишкнувши під кущем. З темряви, освітленої лише блиском снігів, виринули якісь довгі, повзучі тіні... Вони посувалися повільно, скрадаючись, часом зникали зовсім, наче западали під землею, тільки очі їхні блискали, мов світлячки в хащі. От вони промчали мимо, за два кроки від них,— і раптом залунав короткий, жалібний, передсмертний крик зайця, потім голосний тупіт, хрип, якась страшна метушня, хрускіт кісток на зубах, грізне гарчання — і знову глибока, моторошна тиша.
— Вовки зайчика роздерли!
— І як це вони нас не вистежили?
— А ми за вітром сидимо, от вони й не почули.
— Страшно... Ходім уже... Змерзла я...— Ягна здригнулась. Але Антек обняв її й став зогрівати такими поцілунками, що вони знову забули про все на світі. Міцно обнявшись, вони пішли якоюсь стежкою, що сама лягла їм під ноги. Ішли, важко похитуючись,— так дерева, вкриті безліччю квітів, тихо гойдаются під дзижчанням бджіл...
Обоє мовчали, і лише звуки поцілунків, зітхання, жагучі вигуки, глухий шепіт пристрасті, радісне биття сердець оточували їх тремтячим жаром весняних полів. Вони й самі були, мов квітучі весняні луки, які потопають у ясній радості. Так само розцвітали їхні очі, так само віяло від них жарким подихом землі, зогрітої сонцем, тремтінням ростучих трав, блиском і дзвоном струмків, пташиним гомоном. Серця їхні вторували серцю матері землі; слова, тихі, скупі й повні значення, народжувалися з самої глибини душі, мов яскраво-зелені пагінці травневого світанку; подих схожий був на вітерець, який пестить молоду парость, а душі — на сонячний весняний день, на колосисті ниви, повні пісень жайворонків, світла, шелесту й непереможної радості життя.
Інколи вони раптом замовкали й зупинялися, наче поринаючи в темряву небуття. Так інколи хмара вкриє сонце — і світ притихне, потьмариться, замислиться, згине на мить у тривозі й смутку.
Але вони прокидалися від заціпеніння, і знову радість спалахувала пожежею, чуття єднання співало в серцях, окрилювало душу силою такого щастя, такого прагнення польоту, що, самі того не помічаючи, вони раптом заспівували якусь пристрасну дику пісню. Ішли, погойдуючись у її такт, і голоси їхні тріпотіли в повітрі райдужними крилами, зоряними іскристими каскадами розсипалися в мертвій порожнечі ночі.
Антек і Ягна нічого вже не відчували, вони йшли, пригорнувшись одне до одного, безвільні, сп'янілі від цього нелюдського могутнього почуття, що несло їх в якийсь інший таємний світ і виривалося з сердець безладною, плутаною піснею без слів.
Дика, буйна пісня рвалася потоком з переповнених сердець, мчала в світ переможним криком любові.