Все судно рипіло й потріскувало, наче стогнало. Його так гнуло й крутило, що на фальшбортах та рубках у багатьох місцях повивалювались кістяні інкрустації. Марно силкувались матроси ломами та гандшпугами зірвати ті прикипілі ланцюги з носа й корми судна, бо кит затонув уже так глибоко, що дістати їхні другі кінці під водою було неможливо, а туша, потопаючи, з кожною миттю неначе важчала на цілі тонни, і здавалося, що "Пеквод" ось-ось перекинеться.
— Та стривай, стривай, чуєш? — кричав Стаб до туші. — Чого ти в біса так квапишся на те дно? Грім побий, хлопці, треба щось робити, а то всі пропадемо. Годі там колупатись, покиньте ті гандшпуги: біжіть усі по молитовники та складані ножики і спробуймо з молитвою перерізати ці грубі ланцюги.
— Еге, еге, ножики! — вигукнув Квіквег, ухопив важку теслярську сокиру і, вихилившись із бортового ілюмінатора, заходився рубати ланцюг, крицею викрешуючи з заліза іскри. Рубонув кілька разів, а решту довершила сила натягу. Всі ланцюги й линви з гучним виляском луснули, судно стало на рівний кіль, а труп кита пішов на дно.
Такі дивні випадки, коли туша недавно вбитого кита невтримно тоне, справді трапляються, і жоден китобій ще не спромігся переконливо пояснити їхню причину. Звичайно мертвий кашалот дуже добре тримається на воді, і з неї навіть виступає чимала частина черева чи боку. Якби таким чином тонули тільки старі, худі кити з понурою вдачею, тонким шаром сала та важкими ревматичними кістками, тоді цей факт неважко було б пояснити великою питомою вагою тіла, що зросла понад звичайну міру через брак у ньому плавучої матерії. Та це не так. Бо й молоді кити в розквіті сил і здоров’я, переповнені високими пориваннями, — навіть ці м’язисті, бадьорі герої, ще одягнені в товстий кожушок із живого сала, часом теж тонуть, якщо їх у рожеву весняну пору їхнього віку позбавляють життя.
Одначе треба сказати, що з кашалотами таке трапляється значно рідше, ніж з іншими видами китів. На кожного затонулого отак кашалота припадає два десятки справжніх китів, що пішли на дно. Ця різниця, очевидно, великою мірою корениться в тому, що справжній кит має у своєму тілі більше кісток. Адже самі його венеціанські штори важать інколи понад тонну, а кашалот від цього тягаря зовсім вільний. Правда, бувають випадки, коли затонулий кит через кілька годин або й днів спливає і вже держиться на поверхні краще, ніж живий. Та причина цього очевидна. Всередині його утворюються гази й роздимають трупа до неймовірної величини, так що він перетворюється ніби на природний аеростат. Тоді його навряд чи зміг би натопити під воду й лінійний корабель. У побережному китоловстві — на мілинах біля заток Нової Зеландії, — коли вбитий справжній кит починає тонути, до нього прикріплюють буйки з дуже довгою линвою, так що, коли туша потоне, китобої знають, де її шукати, як вона спливе.
Незабаром після того, як труп кита потонув, наші марсові загукали зі щогл, що "Юнгфрау" знову спустила човни, хоча на всьому видимому околі видно було тільки один фонтан, і то був фонтан фінвала. А цей кит належить до тих видів, яких неможливо вполювати, бо вони неймовірно швидкі й витривалі. Але фонтан у фінвала дуже схожий на фонтан кашалота, і недосвідчені китобої часто плутають їх. І ось тепер Дерік зі своєю командою відважно погнався за цим невловним створінням. "Діва", розпустивши всі вітрила, мчала слідом за своїм виводком — чотирма човнами, — і так вони зникли нам з очей у завітряному боці, не припиняючи сміливої, впевненої погоні.
Ох, як багато на світі фінвалів і як багато Деріків, друже мій!
82
ЧЕСТЬ І СЛАВА КИТОЛОВСТВА
Бувають такі людські заняття, в яких найвідповідніший метод — це старанно дотримуване безладдя.
Що глибше я поринаю в це китобійне ремесло, доходячи у своїх розвідках аж до самих витоків його, то дужче імпонує мені його стародавність і велика почесність; а особливо коли я натрапляю на стількох великих напівбогів і героїв та на всіляких пророків, що тим чи іншим шляхом прославили його, мене поймає захват від думки, що й я сам, хоч і в мізерному рангу, належу до такого вельможного братства.
Першим китобоєм був доблесний Персей, син Зевса; і треба сказати, на вічну славу нашого фаху, що перший кит, який став жертвою нашого братства, був убитий не задля ницої вигоди. То були рицарські часи нашої професії, коли ми підносили зброю тільки на захист знедолених, а не для того, щоб наповнювати чиїсь маслянки. Кожен знає знамениту історію Персея й Андромеди — як красуня Андромеда, царська дочка, була прив’язана до скелі на морському березі, і коли левіафан саме збирався вхопити її, з’явився безстрашний Персей, князь китобоїв, загарпунив страховище, визволив діву і взяв її за дружину. То був справжній подвиг майстерності: навіть найкращим нинішнім гарпунникам рідко вдається таке. Адже той левіафан був убитий першим кидком гарпуна! І хай ніхто не важиться піддати сумніву цю допотопну історію: в стародавній Йоппії, чи теперішній Яффі, що лежить на сірійському узбережжі, в одному з поганських храмів багато сторіч зберігався величезний кістяк кита, про який і міські легенди, і всі жителі міста твердили, ніби то справжні кістки того самого страховища, котре вбив Персей. А коли Йоппію завоювали римляни, цей кістяк привезли до Італії як окрасу тріумфальної процесії. Що в цій історії здається особливо дивним і сповненим глибокого значення, так це те, що з Йоппії відплив у море й пророк Йона.
Споріднена з пригодою Персея та Андромеди — дехто навіть гадає, ніби вона непрямо виведена з неї, — і славнозвісна історія святого Георгія й дракона. Я вважаю, що той дракон теж був китом, бо в багатьох старовинних хроніках кити й дракони дивно перемішані й нерідко підмінюють одні одних. "До водяного лева він був подібний і до дракона морського", — каже пророк Єзекіїль, очевидячки маючи на увазі кита: в деяких наших перекладах Біблії навіть ужите саме це слово. Крім того, якби святий Георгій зітнувсь у двобої тільки з суходільним плазуном, а не з велетенським страховищем морських глибин, це помітно ущербило б його славу. Вбити змію може будь-хто, але щоб сміливо вступити в бій з китом, треба бути Персеєм, святим Георгієм або нентакітцем Гроббом.
І хай вас не збивають з пуття пізніші зображення цієї події: хоч те створіння, з яким бився доблесний китобій давнини, малювали в подобі якогось фантастичного грифона, а сам двобій на тих картинах відбувається на суходолі і святий сидить верхи на коні, але, взявши до уваги загальне невігластво, що панувало в ті часи — адже тоді художники зовсім не знали справжнього вигляду кита, — а також зваживши, що в пригоді святого Георгія, як і в історії Персея, кит міг виповзти з моря на берег і що той кінь, на якому сидів святий Георгій, міг бути просто моржем, бо деякі народи називають моржа "морським конем", — зваживши все це, ми дійдемо висновку, що думка, ніби так званий "дракон" — це не що інше, як сам Великий левіафан, зовсім не є несумісною ні зі священною легендою, ні з найдавнішими зображеннями цих подій. І справді, перед обличчям суворої й невблаганної правди з усією цією історією станеться те саме, що з Дагоном, ідолом філістимлян, який був і рибою, і чотириногою твариною, і птахом водночас; як оповідає пророк Самуїл, коли цього Дагона поставили перед ковчегом господнім, то в ідола відпала коняча голова і обидві руки, а зостався самий тулуб, тобто те, що він мав від риби. Отже, один з нашого гордого плем’я є заступником і охоронцем Англії; і ми, нентакітські гарпунники, з цілковитим правом можемо стати кавалерами преславного ордену святого Георгія. А тому нехай рицарі — члени цієї шановної корпорації (з якої, наважуся сказати, ще ніхто не ставав до бою з китом, як їхній великий патрон) — не дивляться на нентакітців звисока, бо ми навіть у наших плетених вовняних куртках та заляпаних смолою штанях маємо куди більше підстав носити цю відзнаку, ніж вони.
Щодо того, чи залічувати до нас і Геракла, я довго мав сумніви: бо хоча, згідно з еллінською міфологією, цей античний Крокет [121] і Кіт Карсон [122], цей крем’язень, що здійснив стільки славних подвигів, був справді проглинутий, а потім виригнутий китом, я не певен, чи це справді робить із нього китобоя. Ні з чого не випливає, що він загарпунив того кита — хіба, може, він зробив це зсередини. І все ж, мабуть, його можна вважати китобоєм мимоволі. У всякому разі, кит уполював його, коли не він кита. І я оголошую його членом нашого клану.
Правда, найбільші авторитети з різних наукових таборів вважають, що ця давньогрецька історія про Геракла й кита походить від іще давнішої іудейської історії про Йону й кита — а може, навпаки. І справді, між ними є дуже велика подібність. Та коли я оголошую своїм напівбога, чом мені не оголосити й пророка?
Одначе герої, святі, напівбоги ще не становлять повного реєстру нашого рицарського ордену. Нашого великого магістра ще треба обрати, бо, як і самодержці старовини, і ми шукаємо родоначальників нашого братства серед самих могутніх богів — не більше й не менше. Повторімо ж тепер оту чудесну легенду з Шастр — священної книги стародавніх індійців, яка дає нам у владарі грізного Вішну, одну з трьох іпостасей верховного божества індусів, самого грізного божественного Вішну, того Вішну, що в першому з десяти своїх утілень навіки-віків вирізнив і освятив кита. Коли Брахма, чи то бог над богами, — кажуть Шастри, — вирішив наново створити світ, після того як той світ ще раз, уже вкотре, запався, він породив Вішну, щоб той керував усім творенням. Але Веди, тобто таємні книги, які доконче мусив прочитати Вішну, перше ніж розпочати творення, бо ті книги, як видно, містили щось на зразок практичних вказівок молодим будівничим, — ці Веди лежали на морському дні. Тому Вішну втілився в кита і, поринувши в цій подобі аж у найглибші безодні, врятував священні фоліанти. То хіба ж цей Вішну не китолов?
Персей, святий Георгій, пророк Йона, Геракл і Вішну! Оце реєстр членів клубу! Котрий іще клуб, крім китобійського, може похвалитись таким?
83
ЙОНА З ІСТОРИЧНОГО ПОГЛЯДУ
В попередньому розділі ми згадували про історичну пригоду з Йоною й китом. Мушу зазначити, що дехто з нентакітців ставиться до цієї історичної розповіді досить недовірливо.