Я прийду о четвертій годині. Люблячий вас і засмучений Т.К." З цим посланням (хоч я ладен був його повернути, щойно воно вийшло з моїх рук) розсильний, нарешті, пішов назад.
Якщо цей день для когось з інших джентльменів у Докторській палаті був хоч наполовину таким жахливим, як для мене, то я щиро гадаю, що джентльмен цей трохи спокутав вину за участь у цій прогнилій, мов сир, старій церковній установі. Хоч я й вийшов з контори о пів на четверту і вже через кілька хвилин почав блукати довкола місця побачення, але було не менш як чверть на п'яту, коли я наважився смикнути за дзвоник у будинку містера Уотербрука.
На першому поверсі приймали ділових відвідувачів містера Уотербрука, інших – на горішньому. Мене провели до затишної, хоч і трохи тісної, вітальні, де сиділа Агнес, в'яжучи гаманець.
Спокійний і добрий її вигляд негайно нагадав мені і про веселі, світлі шкільні мої дні в Кентербері, і про те, яким запорошеним, пропаленим, незграбним дурнем виявився я одного вечора. Нікого більше тут не було, я цілком віддався каяттю і сорому, і – коротко кажучи – здурів. Не можу заперечити, що я пролив сльозу. До цього моменту я неспроможний вирішити, чи була то найрозумніша річ, яку я міг зробити за тих обставин, чи найсмішніша.
– Був би це хтось інший, а не ви, Агнес, – сказав я, відвертаючись, – я б навіть наполовину так не переймався. Але треба ж було, щоб саме ви побачили мене! Мені іноді здається, що краще було б раніше вмерти.
Вона на хвилину поклала свою руку – незрівняним був її дотик – мені на лікоть; і я так розчулився і втішився, що мимоволі приклав цю руку до своїх вуст і вдячно поцілував її.
– Сідайте, – привітно мовила Агнес. – Не журіться, Тротвуде. Коли не мені можете ви довіритися, то кому ж іще?
– Ах, Агнес! – відповів я. – Ви – мій добрий янгол! Завжди були ви моїм добрим янголом.
Вона всміхнулася, трохи сумно, як мені здалось, і похитала головою.
– Так, Агнес, мій добрий янгол! Ви назавжди мій добрий янгол!
– Якби це справді було так, Тротвуде, – відказала вона, – то серце моє підказало б мені одну річ.
Я допитливо подивився на неї, хоч уже передчував, що саме має вона на думці.
– Мені слід було б застерегти вас, – сказала Агнес, твердо дивлячись на мене, – проти вашого злого демона.
– Люба моя Агнес, – почав я, – якщо маєте на увазі Стірфорса…
– Саме його, Тротвуде, – відповіла вона.
– Тоді, Агнес, ви його даремно ображаєте. Він – мій злий демон, Агнес? Він – чийсь злий демон? Хіба ж може він бути чимсь, крім мого провідника, моєї підтримки, мого друга? Люба моя Агнес, хіба ж це справедливо і схоже на вас судити про нього на підставі вигляду, який мав я того вечора?
– Я не суджу про нього на підставі того вигляду, який ви мали тоді ввечері, – спокійно відповіла вона.
– А на підставі чого?
– Багатьох речей... власне кажучи, то дрібниці, але вони не здаються мені дрібницями, якщо скласти їх докупи. Я суджу про нього частково з ваших оповідань, Тротвуде, з вашого характеру і з впливу, який він має на вас.
Завжди її голос знаходив якусь струну в моїй душі, що відгукувалася на її слова. Завжди її голос був проникливий і зосереджений, але цього разу він був настільки зосереджений, що його трепет змусив мене підкоритись. Я дивився на неї, коли вона опустила очі на рукоділля, і мовчки слухав її; а Стірфорс, незважаючи на всю мою любов до нього, почав розпливатись у темряві!
– Це дуже сміливо з мого боку, – сказала Агнес, знову підводячи очі, – адже я жила таким затворницьким життям і так мало знаю світ. Це дуже сміливо – давати вам поради і висловлювати таку рішучу думку. Але сміливість моя обумовлена тим, Тротвуде, що ми росли разом, і я щиро зацікавлена всім, що стосується вас. Це дає мені сміливість. Я певна, що слова мої справедливі. Я абсолютно певна цього. Мені здається, що це хтось інший говорить з вами, а не я, коли я застерігаю вас проти небезпечного друга.
Знову глянув я на неї, знову здалося мені, що я все ще слухаю її голос, коли вона вже замовкла; і знову образ Стірфорса в моїй душі розтанув у темряві.
Після короткого мовчання Агнес додала своїм звичайним тоном:
– Я не така дурненька, аби сподіватися, що ви захочете чи зможете одразу змінити свої почуття; а особливо такі почуття, що коріняться в глибокій довірі. I не слід вам поспішати з цим. Я тільки прошу вас, Тротвуде, якщо ви колись згадаєте про мене… я хочу сказати, – спокійно посміхнулася вона, бо я збирався перервати її, і вона знала чому, – щоразу, коли ви згадуватимете про мене, згадайте ці мої слова. Чи пробачите ви мені все це?
– Я пробачу вам, Агнес, – відповів я, – коли ви віддасте Стірфорсові належне і полюбите його так, як я.
– Не раніше? – спитала Агнес.
Я помітив тінь, що промайнула по її обличчю, коли я згадав про свого приятеля, але вона відповіла мені усмішкою, і ми знову були приятелями.
– А коли, Агнес, – спитав я в свою чергу, – пробачите ви мені той вечір?
– Щойно згадаю про нього, – відповіла Агнес.
Вона хотіла покласти край цьому питанню, але я, дурень, не міг дозволити цьому статися і змусив її вислухати, як усе трапилось, і який ланцюг випадкових обставин мав своєю останньою ланкою прибуття до театру. Зізнання дуже полегшили мою душу, а в розповіді я намагався перебільшити піклування Стірфорса про мене.
– Не забувайте, – м'яко змінила Агнес тему розмови, – що ви повинні завжди розповідати мені не лише про свої турботи, але й про свої любовні справи. Хто замінив тепер у вашому серці міс Ларкінс, Тротвуде?
– Ніхто, Агнес.
– Хтось є, Тротвуде, – розсміялась Агнес, погрожуючи мені пальцем.
– Ні, Агнес, слово честі. Є, правда, одна леді в домі місіс Стірфорс; вона дуже розумна і мені подобається розмовляти з нею... її звуть міс Дартль... Але я не кохаю її.
Агнес знову розсміялась, радіючи зі своєї прозорливості. Вона сказала, що коли я буду вірний своїй звичці розповідати їй все, то, мабуть, вона зможе скласти невеличкий список моїх пристрастей, з датами, тривалістю і наслідками кожної – щось подібне до таблиці царствування королів і королев в історії Англії. Потім спитала вона мене, чи бачив я Урію.
– Урію Гіпа? – здивувався я. – Ні. Хіба він у Лондоні?
– Він щодня приходить до контори на нижньому поверсі, – відповіла Агнес. – Він прибув до Лондона за тиждень до мене. І боюся, що справа його неприємна, Тротвуде.
– Я бачу, що його справа непокоїть вас, Агнес, – зазначив я. – Що це може бути?
Агнес відклала своє рукоділля і відповіла, склавши руки і спрямувавши на мене погляд своїх чудових очей:
– Здається, він збирається стати компаньйоном мого тата.
– Що? Урія? Цей низький потворний чоловічок плазом виповз на таку височінь?! – гнівно скрикнув я. – Хіба ви не чинили опору цьому, Агнес? Зважте, що вийде з цього! Вам не можна мовчати. Ви не повинні дозволити вашому батькові зробити такий божевільний крок! Ви маєте перешкодити цьому, Агнес, поки ще є час!
Не відводячи очей від мене, Агнес хитала головою, поки я говорив, і ледве помітно всміхалась – очевидно, від моєї запальності. Потім вона відповіла:
– Ви пригадуєте нашу останню розмову про тата? Невдовзі після того – не більше, ніж за два чи три дні – він уперше натякнув мені на те, про що я оце вам розповіла. Сумно було бачити, як у ньому боролися бажання змалювати це мені, як свій власний вибір, і незмога приховати, що він змушений зробити це. Я дуже зажурилася.
– Він змушений це зробити, Агнес? Хто змусив його?
– Урія, – відповіла вона, на хвилину завагавшись, – зробив себе незамінним для тата. Він хитрий і спостережливий. Він керував татовими слабкостями, заохочував їх і використовував, аж доки – скажу вам, як воно є, Тротвуде, – аж доки тато не став боятися його.
Вона ще більше могла б сказати; вона знала або підозрювала ще щось; я це ясно бачив. Та не міг я наважитися завдати їй болю запитанням, бо знав, що вона це приховує від мене, шкодуючи свого батька. Давно вже йшло до того, я відчував це: так, я не міг не зрозуміти, що давно вже йшло до того. Я мовчав.
– Його вплив на тата, – вела далі Агнес, – дуже великий. Він розпинається у своїй відданості і вдячності, – сподіваюсь, щирій, – але насправді влада в його руках, і, боюся, він зловживає своєю владою.
Я заявив, що він – мерзенний пес, і мені на хвилинку полегшало.
– Коли батько вів зі мною оту розмову, – продовжувала Агнес, – у цей самий час він заявив татові, що збирається покинути його; йому, мовляв, дуже не хочеться цього робити, але в нього є кращі перспективи на майбутнє. Тато тоді дуже засумував, і клопоти гнітили його більше, ніж будь-коли раніше; але його начебто підбадьорила пропозиція Урії стати його компаньйоном, хоч разом з тим тато трохи соромився її.
– А як сприйняли її ви, Агнес?
– Я зробила те, Тротвуде, – відповіла вона, – що мені здається правильним. Я певна була, що для спокою тата необхідно принести цю жертву, і порадила йому погодитись. Я сказала, що це полегшить тягар його життя, – сподіваюся, так воно й буде! – і що тоді він матиме більше часу для розмов та розваг зі мною. О, Тротвуде, – скрикнула Агнес, витираючи сльози, – мені іноді здається, що я ворог батька, а не любляча його дитина, я ж бо знаю, як змінився він заради своєї любові до мене. Знаю, як обмежив він коло своїх розваг і обов'язків, зосередивши всю свою увагу на мені. Я знаю, від якої безлічі речей відмовився він заради мене, як безнастанні думки про мене затьмарили його життя, послабили його міць і енергію, що завжди спрямовані були до однієї мети. Якби спроможна я була дати собі раду! Якби могла я відновити його сили, що їх він втратив заради мене!
Ніколи раніше не бачив я, як Агнес плаче. Я бачив сльози на її очах, коли приносив додому нові відзнаки зі школи, бачив сльози, коли востаннє розмовляв з нею про батька, бачив, як відвернула вона голівоньку, коли ми прощались. Але ніколи не бачив її в такому смутку. Я сповнився жалю і спромігся тільки безпорадно повторити кілька разів:
– Благаю, Агнес, не треба! Не треба, люба моя сестро!
Але Агнес була характером значно дужча за мене; вона не потребувала моїх заспокоювань. Знову набрала вона того спокійного чудового вигляду, який завжди в спогадах моїх відрізняє її від усіх інших; немовби хмарка зникла з ясного неба.
– Схоже, ми з вами вже не довго будемо залишатися наодинці, – сказала Агнес, – і доки в мене є змога, я хочу наполегливо попросити вас, Тротвуде, дружньо ставитися до Урії.