Їх можна закручувати й розкручувати; це вже мініатюрна коробочка. В цю коробочку ховають пружинку з ручного годинника, а ця пружинка у вправних руках перерізає кільця ланцюгів і залізні ґрати. Вважають, що бідолаха в’язень володіє тільки двома су: а він володіє свободою. Отаку саму монету, розкриту на дві половинки, й було знайдено під ліжком у барлозі Тенардьє. Там-таки знайшли і крихітну сталеву пилочку, яка могла вміститися в таку монету. Мабуть, бранець мав при собі цю монету й зумів заховати її в руці, коли бандити обшукували його, а як тільки йому звільнили праву руку, він розкрутив монету й пилочкою перетер свої пута. Звідси й шарудіння, яке почув Маріус.
Щоб не видати себе, бранець не нахилявся, тож не перетер мотузку, якою була прив’язана до ліжка його ліва нога.
Бандити отямилися від першого подиву.
— Будь спокійний, — мовив Гнус до Тенардьє. — Він іще прив’язаний за ногу й нікуди не втече. Я сам примоцував йому ту лапу.
Аж тут заговорив бранець:
— Ви нікчеми, та моє життя не варте того, щоб так за нього боротися. А якщо ви сподіваєтеся змусити мене писати те, чого я не хочу писати, казати те, чого я не хочу казати…
Він оголив по лікоть свою ліву руку й промовив:
— Дивіться.
І в ту саму мить притулив до голого тіла розжарене долото, яке тримав за дерев’яне руків’я в правій руці.
Почулося шкварчання і гострий запах паленого м’яса. Маріус похитнувся від жаху, затремтіли навіть бандити, а обличчя дивовижного старого тільки ледь пересмикнулось, і, тимчасом як розжарене залізо занурювалось у димучу рану, він стояв незворушний, величний, утупивши в Тенардьє погляд, у якому не було ненависті, а страждання розчинилось у сяйві благородного спокою.
— Не бійтесь мене, нещасні, — сказав пан Білий, — і я теж не боюся вас.
І він пожбурив долото у вікно, яке лишилося розчинене. Жахливий розжарений інструмент зник у нічній темряві й упав десь у сніг, щоб там охолонути.
— Робіть зі мною, що хочете, — сказав бранець.
Він був неозброєний.
— Хапайте його! — звелів Тенардьє.
Двоє душогубів схопили бранця за плечі, а бандит у масці, який говорив голосом черевомовця, став перед ним, готовий при найменшій спробі до опору розчерепити йому голову ключем.
У той самий час Маріус почув тиху розмову — ті, хто перешіптувалися, стояли так близько до його перегородки, що він не бачив їх.
— Лишається тільки одне.
— Порішити його?
— Авжеж!
То радилося подружжя Тенардьє.
Хазяїн барлогу повільно підійшов до столу, висунув шухляду й узяв звідти ніж.
Маріус судомно стискав руків’я пістолета. Він ніяк не міг зважитись. Ось уже годину два голоси звучали в його свідомості: один вимагав шанувати батьків заповіт, другий кричав, щоб він урятував пана Білого. Ці два голоси сперечалися, не втихаючи ні на мить, і довели його майже до божевілля. А тим часом Тенардьє уже став перед бранцем з ножем у руці.
У розпачі Маріус оглянувся довкола і раптом здригнувся.
Погляд його ковзнув по столу, і там у місячному світлі він помітив аркуш паперу, на якому виразно розібрав слова, написані сьогодні вранці Тенардьє-старшою: "ЛЯГАВІ ПРИЙШЛИ".
Несподівана думка промайнула в голові Маріуса. Нарешті він знайшов вихід зі своєї безвиході: пощадити вбивцю і врятувати жертву. Він став на комоді навколішки, потягся рукою до аркуша, відламав від перегородки грудку тиньку, загорнув її в аркуш і крізь шпарку кинув згорток у сусідню кімнату.
І саме вчасно. Тенардьє подолав останні вагання й сумніви й підступив до бранця.
— Щось упало! — вигукнула жінка.
— Що там таке? — спитав чоловік.
Хазяйка підібрала з підлоги згорток і подала чоловікові.
— Звідки це взялося? — спитав Тенардьє.
— Звідки в чорта воно має взятися? — сказала дружина. — Залетіло крізь вікно.
— Я бачив, як воно залетіло, — підтвердив Гнус.
Тенардьє розгорнув аркушик і підніс до свічки.
— Це рука Епоніни. А, чорт!
І він показав папірця дружині, а тоді неголосно звелів:
— Драбину! Хутчій! Залишмо сало в пастці і драпаймо.
— Не порішивши його? — спитала Тенардьє.
— Уже нема коли.
— А як будемо драпати? — спитав Гнус.
— Через вікно, — сказав Тенардьє. — Якщо Поніна кинула камінь у вікно, значить, із того боку фараонів нема.
Бандит із голосом черевомовця поклав на підлогу ключ і тричі стиснув і розтиснув кулаки у себе над головою. То був наче сигнал тривоги. Бранця покинули, і за мить мотузяну драбину вже спустили за вікно, закріпивши її гаками за підвіконня.
Бранець не звертав ніякої уваги на те, що діялося навколо нього. Здавалося, він марив або молився. Тільки-но закріпили драбину, Тенардьє крикнув:
— За мною, жінко! — І кинувся до вікна.
Та коли він уже заніс ногу, Гнус грубо ухопив його за комір.
— Е, ні, старий блазню! Після нас!
— Після нас! — завили бандити.
— Не будьте дітьми! — вигукнув Тенардьє. — Ми тільки гаємо час. Лягаві ось-ось будуть тут.
— Киньмо жереб, кому лізти першому, — сказав один із бандитів.
— Та ви що, схибнулися? — загорлав Тенардьє. — Подуріли? Гаяти час, кидати жереб! Може, на мокрий палець? Чи на соломинку? Чи складемо свої імена в шапку?
— Може, вам згодиться мій капелюх? — пролунав чийсь голос.
Усі обернулися до дверей. Там стояв Жавер.
Він посміхався й простягав бандитам свій капелюх.
21. Насамперед слід заарештовувати жертву
Коли смеркло, Жавер розмістив своїх людей за деревами на вулиці Застава Гобеленів, якраз навпроти халабуди Горбо. Насамперед він вирішив "прибрати" дівчат, яким доручили вартувати на вулиці. Але йому пощастило схопити тільки Азельму — Епоніни не виявилося на її посту. Після цього Жавер став чекати умовного сигналу. Коли від’їхав, а потім повернувся фіакр, він неабияк стривожився. Упізнавши кількох бандитів, що входили в дім, Жавер вирішив "накрити" зграю, не чекаючи умовленого пострілу.
У нього був, як ми пам’ятаємо, Маріусів ключ.
Він з’явився саме вчасно.
Наполохані бандити схопили кожен свою зброю, яку покинули, готуючись утікати через вікно. За якусь мить усі семеро збилися в гурт, готові до захисту: один — із сокирою, другий — з ключем, третій — з києм, інші — з ножицями, ломиком, молотом. Тенардьє стискав у руці ніж, його дружина підняла величезний камінь-кругляк, який правив за стілець її дочкам.
Жавер надів капелюха, схрестив руки і, не виймаючи шпаги з піхов, ступив два кроки вперед. Кий був у нього під пахвою.
— Облиште жартувати, — сказав він. — Ви звідси вийдете крізь двері, а не через вікно. Так буде зручніше. Вас семеро, нас — п’ятнадцять. Будьте розважливі.
Гнус витяг із-за пазухи пістолет і тицьнув його в руку Тенардьє, прошепотівши йому на вухо:
— Це Жавер. Я не посмію стріляти в цього чоловіка. А ти?
— А мені плювати.
— То стріляй.
Тенардьє підняв пістолет і прицілився в Жавера.
Жавер, який стояв за три кроки, пильно глянув йому у вічі.
— Не стріляй! — сказав він. — Буде осічка.
Тенардьє натиснув на курок. Пістолет дав осічку.
— Я ж тобі казав! — мовив Жавер.
Гнус кинув свого ломика Жаверові до ніг.
— Ти імператор пекла! Я здаюся!
— А ви? — запитав Жавер, звертаючись до інших бандитів.
– І ми, — відповіли ті.
— Я прошу тільки про одне, — сказав Гнус. — Щоб давали курити, коли я сидітиму в буцегарні.
— Домовилися, — сказав Жавер.
Й, обернувшись до дверей, гукнув:
— Пора, заходьте!
Цілий загін городових з оголеними шпагами і поліцаїв, озброєних кастетами та кийками, вдерся до кімнати на поклик Жавера. Бандитів пов’язали.
— Усім наручники! — гукнув Жавер.
— Ану, підходьте! — рикнув голос, що не був чоловічим, але й жіночим ніхто його не назвав би.
Це гарчання вихопилося в тітки Тенардьє. Вона відступила в куток, шаль сповзла у неї з плечей, але капелюх лишився на голові; чоловік присів позад неї і майже сховався під шаллю, а вона затуляла його своїм тілом, піднявши над головою камінь, у позі велетки, що збирається пожбурити скелю.
— Стережись! — прогарчала вона.
Усі відсахнулися до дверей. Тітка Тенардьє зневажливо глянула на бандитів, які дали пов’язати себе, і хрипко кинула:
— Боягузи!
Жавер осміхнувся й рушив просто до неї.
— Не підходь! — зарепетувала вона. — Уб’ю!
— Гренадер, а не баба, — сказав Жавер. — Та хоч у тебе й борода, як у чоловіка, зате в мене пазурі, як у жінки.
Розкуйовджена й страхітлива, тітка Тенардьє розставила ноги, відхилилася назад і пожбурила камінь у Жавера. Той пригнувся, і камінь, пролетівши над ним, ударився в протилежну стіну. Жавер миттю опинився біля подружжя. Одна його величезна долоня лягла на плече жінки, друга — на голову чоловіка.
— Наручники! — крикнув він.
Поліцаї кинулись йому на допомогу, і за кілька секунд наказ було виконано.
Побачивши себе й чоловіка в наручниках, тітка Тенардьє впала навколішки й зойкнула:
— Дочки мої, дочки!
— Вони за ґратами, — втішив її Жавер.
Тим часом поліцаї знайшли за дверима п’яного і розштовхали його. Той прокинувся й пробелькотів:
— Уже скінчили, Жондрете?
— Уже, — відповів Жавер.
Шестеро пов’язаних бандитів досі скидалися на привидів; троє вимазані сажею, троє в масках.
Жавер окинув їх поглядом короля Фрідріха Другого, що приймає парад у Потсдамі, і сказав, звертаючись до трьох "сажотрусів":
— Ти — Гнус, ти — Відьмак, а ти — Двамільярди.
Потім обернувся до бандитів у масках:
— Привіт, Пащо, — сказав він, звертаючись до чоловіка із сокирою.
А до бандита з києм:
— То й ти тут, Інтелігенте!
А до черевомовця:
— Радий тебе бачити, Хапнигроше!
У цю мить він помітив бранця бандитів, що стояв з опущеною головою. Відколи з’явилась поліція, той не мовив і слова.
— Розв’яжіть добродія! — звелів Жавер. — І щоб ніхто не виходив звідси!
Сказавши це, він велично всівся за стіл, де лишилися свічка, чорнильниця та перо, дістав із кишені аркуш гербового паперу і заходився складати протокол.
Написавши перші, в усіх випадках одні й ті самі фрази, він підняв очі:
— Підведіть до мене добродія, якого ці панове зв’язали.
Поліцаї стали розглядатися навколо.
— Де ж він? — запитав Жавер.
Бранець бандитів — пан Білий, пан Урбен Фабр, батько Урсули чи то Жайворонка — зник.
Двері охоронялися, але вікно — ні. Як тільки його розв’язали, він скористався з безладу, метушні й сутіні й у ту мить, коли Жавер почав складати протокол, вискочив крізь вікно.
Один із поліцаїв підбіг до вікна й визирнув надвір. Там уже нікого не було.
Мотузяна драбина ще погойдувалась.
— Ну й чортівня… — процідив крізь зуби Жавер.