Від цього чоловіка Іван Федорович дізнався, що "відлюдько" належав до своїх людей, залишених у підпіллі.
Від цього ж таки чоловіка Йван Федорович уперше дізнався, як далеко заліз німець у глиб країни: це була пора, коли зав'язувалась велика Сталінградська битва.
Усі найближчі дні Йван Федорович перевіряв, а часом і відновлював зв'язки — по місту й по всій області.
І в розпал цієї діяльності той самий чоловік, через якого Йван Федорович промкнувся до міської організації, привів йому Любку-артистку.
Вислухавши все, що могла сказати Любка про загибель ув'язнених краснодонської тюрми, Іван Федорович с"йдів похмурий, не маючи сили говорити. Жаль, до болю жаль було Матвія Костьовича та Валька. "Такі добрі козаки були!"—думав він. Раптом йому спала на думку дружина: "А як вона там сама?.."
— Так...— сказав він.— Тяжке підпілля! Такого тяжкого ще не бувало в світі...— І він заходив по кімнаті й заговорив з Любкою так, наче розмовляв сам із собою.— Порівнюють наше підпілля з підпіллям за тієї інтервенції, при білих, а яке може бути порівняння? Сила терору в цих каті и така, що біляки — дітлахи перед ними,—ці винищують людей мільйонами... Але є в нас перевага, якої тоді не було: наші підпільники, партизани спираються на всю могутність нашої партії, держави, на сили Червоної Армії... В наших партизанів і свідомість вища, і організація вища, і техніка вища — озброєння, зв'язок. Це треба народові пояснити... У ворогів є слабке місце, таке, як ні в кого: вони — тупі, все роблять за указкою, за розкладом, живуть і діють серед народу нашого в цілковитій темряві, нічого не розуміючи... От що треба використати! — сказав він, зупинившись перед Любкою, й знов заходив з кутка в куток.— Це все, все треба пояснити народові, щоб їх не боявся й навчився обманювати. Народ треба організувати,— він сам дасть із себе сили: всюди створювати невеликі підпільні групи, які могли б діяти в шахтах, по селах. Люди повинні не в ліс ховатися,— ми, хай йому чорт, живемо в Донбасі! Треба йти на шахти, на села, навіть до німецьких установ — на біржу, в управу, в дирекціони, сільські комендатури, в поліцію, навіть у гестапо. Розкласти геть усе диверсією, саботажем, нещадним терором ізсередини!.. Маленькі групки з місцевих жителів — робітників, селян, молоді, чоловік по п'ять, але всюди, в усіх шпаринах... Неправда! Заклацає в нас ворог зубами від страху! — він виснував це з таким мстивим почуттям, що воно передалося й Любці, і їй стало трудно дихати. Тому Іван Федорович згадав про те, що Любка передала йому "з доручення старших".—У вас, виходить, діла вгору йдуть? Так вони й по інших місцях ідуть. А без жертв у такому ділі не буває... Тебе як звуть? — спитав він, знову зупинившись проти неї.— Он воно як,— тож не діло, така гарна дівчина не може бути Любка, а Люба! — І весела іскорка стрибнула у нього в оці.— Ну, ще кажи, що тобі треба!
Миттю Любка яро собі уявила, як вони стояли, семеро в кімнаті, вишикувавшись у шерегу. Низькі темні хмари бігли за вікном. Кожен, хто виходив перед строєм, бліднув, і голос, що проголошував клятву, підіймався до високої дзвінкої ноти, приховуючи благоговійне тремтіння. І текст клятви, написаний Олегом та Ванею Земнуховим і стверджений ними всіма, в цей момент раптом відділився від них і став пад ними, суворіший і непорушніший, ніж закон. Любка згадала це, й від хвилювання, що знову її охопило, обличчя її сполотніло, на ньому з незвичайною силою виразності сяйнули голубі дитячі очі з жорстоким стальним полиском.
— Нам потрібні порада й допомога,—сказала вона.
— Кому вам?
— "Молодій гвардії"... У нас за командира Йван Турке-нич, він лейтенант Червоної Армії, попав в оточення, бо поранили. Комісар — Олег Кошовий, з учнів школи імені Горького. Тепер нас чоловік тридцять, що присягнули на вірність... Організовані по п'ятірках, саме так, як ви казали,— Олег так запропонував.
— Мабуть, йому старші товариші порадили, — сказав, зразу що треба зрозумівши, Іван Федорович,— але все одно, молодець ваш Олег!..
Іван Федорович напрочуд жваво сів до столу, посадив Любку проти себе й попросив, щоб вона назвала всіх членів штабу й охарактеризувала кожного з них.
Коли Любка дійшла до Стаховича, Іван Федорович опустив крайки брів.
— Зажди,— сказав він і торкнув її за руку.— Як його ввуть?
— Євген.
— Він був із вами весь час чи прийшов звідки? Любка розповіла, як Стахович з'явився в Краснодоні і що
він розповідає про себе.
— Ви до цього парубка ставтесь обережно, перевірте його.— І Йван Федорович розповів Любці про дивні обставини, за яких Стахович зник із загону.— Коли б він у німецьких руках не побував,— сказав він, роздумуючи.
На Любчинім обличчі відбилося занепокоєння, ще дужче від того, що вона Стаховича не полюбляла. Вона мовчки поглядала на Йвана Федоровича, потім риси її обличчя розгладились, очі посвітлішали, і вона спокійно сказала:
— Ні, цього не може бути. Видно, він просто злякався і втік...
— Чому так думаєш?
— Товариші його давно знають як комсомольця, він хлопець із фанаберією, а на таке не піде. У нього сім'я дуже хороша, батько старий шахтар, брати-комуністи в армії... Ні, не може того бути!
Надзвичайна чистота її мислення вразила Йвана Федоровича.
— Розумнісінька дівчина! — зітхнув він з незрозумілою їй журбою в очах.— Був час, і ми так думали. Але, бачиш, яке діло,— сказав він їй так просто, як можна було б сказати дитині,— на світі ще чимало людей розтлінних, що для них ідея, як одежинка, на час, а то й маска,— фашисти виховують таких людей мільйонами по всьому світу,— а є люди просто слабкі, яких можна зламати...
— Ні, не може того бути,— заперечила Любка, маючи на увазі Стаховича.
— Дай боже! А коли злякався, може злякатись і ще раз.
— Я передам Олегові,— коротко мовила Любка.
— Ти все зрозуміла, що я говорив? Любка кивнула головою.
— Отак і робіть!.. Ти тут, у місті, зв'язана з тим чоловіком, що привів тебе? Його й тримайся.
— Спасибі,— сказала Любка, дивлячись на нього повеселілими очима.
Вони обоє підвелись.
— Передай наш бойовий більшовицький привіт товаришам молодогвардійцям.— Він своїми невеликими, точними в рухах руками обережно взяв її за голову й поцілував в одне око і в друге і злегка відштовхнув од себе.— Іди,— сказав він.
Розділ тридцять восьмий
Ці кілька днів у Ворошиловграді вона перебувала в підлеглості в тої людини, яка звела її з Іваном Федоровичем. І для цієї людини багато важило, що в Любки зав'язались отакі стосунки з німецьким інтендантським полковником та його ад'ютантом і що вона потрапила на квартиру, де її вважають не за того, хто вона є.
їй не довелося вивчати шифр, бо лишився він такий, яким вона його знала перед від'їздом з курсів, але тепер вона мусила взяти радіопередавач із собою, бо з Ворошилов-града на ньому дуже трудно було працювати.
Ця людина вчила її, як міняти місця, щоб її не запеленгували. І сама вона не повинна була довго сидіти в Краснодоні, а наїздити до Ворошиловграда й інших пунктів і не тільки підтримувати зв'язки, які в неї створились, а зав'язувати нові серед офіцерів — пімців, румунів, італійців та угорців.
їй навіть пощастило договоритися з хазяями квартири, де жила, що вона, приїжджаючи до Ворошиловграда, спинятиметься в них, бо їй не сподобались ті квартири, які їй пропонували. Дівчинка, схожа на гриба-боровика, як і доти, ставилась до Любки з глибоким презирством, але мати цієї дівчинки розуміла, що Любка — це все-таки краще, ніж німецькі чини.
В Любки не було інакшого способу, як тільки знову використати попутну німецьку машину. Але тепер вона вже не піднімала руку перед легковими машинами, навпаки,— її цікавила більше вантажна машина з солдатами. Солдати булп й добріші, й не такі здогадливі, а в чемодапі серед її барахла лежала тепер ця штучка.
Зрештою вона попала в санітарний фургон. Правда, в фургоні, крім п'яти-шести солдатів-санітарів, сидів старший офіцер медичної служби й кілька молодших. Але всі були напідпитку, а Любка давно переконалася, що п'яних офіцерів легше обдурювати, як тверезих.
З'ясувалося, що везуть вони спирт до фронтового госпіталю, багато спирту в великих плескатих бляшанках. І Любка враз подумала, як добре було б роздобути в них побільше спирту, бо спирт одмикає будь-які замки та двері й за нього можна придбати все.
Кінчилось тим, що вона вговорила старшого офіцера медичної служби не гнати цей величезний важкий фургон серед ночі, а заночувати в її доброї знайомої в Краснодоні, куди вона, Любка, їде на гастролі. Вона дуже налякала матір, втягнувши в квартиру стільки п'яних німецьких офіцерів та солдатів.
Німці пиячили цілу ніч, і Любці довелось навіть танцювати перед ними, бо ж вона вдавала артистку. Вона танцювала як на лезі бритви,— і все-таки знов перехитрувала їх: вона загравала водночас і з офіцерами, і з нижніми чинами, і нижні чини з ревнощів заважали офіцерам залицятись до Любки, так що старший офіцер медичної служби навіть ударив одного санітара чоботом у живіт.
Коли вони так розважались, Любка раптом почула з вулиці довгий поліцейський сюрчок. Поліцай свистів десь біля клубу імені Горького, свистів щосили, не випускаючи сюрчка.
Любка збагнула не зразу, що це сигнал тривоги, але сюрчання дужчало, наближаючись до її дому. За вікнами шпарко виник і так само несподівано щез важкий тупіт ніг,— хтось пробіг униз по вулиці, до малих "шанхайчпків", що ліпилися вздовж балки. А згодом прогупали за вікном важкі чоботи поліцая, котрий сюрчав що було сили.
Любка й ті з-поміж німців, хто ще держався на ногах, вискочили на ґанок. Ніч запала тиха, темна, тепла. Сюрчання,— воно вже відходило геть,— стрибкий конус світла від електричного ліхтаря позначали трасу поліцая,— він біг униз по вулиці. І, ніби відповідаючи йому, сюрчали свистки вартових з базару та з-за пустиря за балкою — від жандармерії — і навіть з другого залізничного переїзду, що був далеко звідси.
Німецькі військові медики, похитуючись, бо хміль розквасив у них той найважливіший стрижень, який підтримує людину у вертикальному стані, трохи постояли на ґанку в глибокім мовчанні. Потім старший офіцер послав санітара по електричний ліхтар і помаяв струменем світла по палісаднику з занедбаними клумбами, з рештками паркана та понівеченими кущами бузку.