По суті, бриг увійшов уже в бухту, і якби провести пряму лінію від мису Кіготь до мису Щелепи, вона пройшла 6 західніше його правого борту.
Але чи зайде бриг у глибину бухти? Таким було перше питання. А якщо зайде в бухту, то чи кине якір? Це було друге питання. Можливо, він мав намір лише оглянути узбережжя і вирушити далі, не висаджуючи екіпажу? На все це відповідь мала надійти не пізніше ніж через годину. Колоністи мусили тільки набратися терпіння.
Сайрес Сміт із глибокою тривогою спостерігав за кораблем із чорним прапором на щоглі. Невже він несе з собою загрозу самому існуванню їхньої колонії, всьому тому, чого кілька мужніх людей зуміли домогтися власною працею? Невже пірати, — тепер уже не залишалось сумнівів у тому, що екіпаж судна складається з морських розбійників, — відвідували і раніше цей острів? Бо чому раптом, підпливаючи до нього, вони підіймали б чорний прапор? Чи висаджувалися вони вже на його берег? Якщо так, то це пролило б світло на деякі ще загадкові поки що обставини. Чи не переховується десь на ще не дослідженій частині острова їхній спільник, який ляше чекає висадки піратів, аби приєднатися до них?
На всі ці запитання, що їх ставив собі подумки Сайрес Сміт, іще не було відповіді, але він розумів: поява цього корабля являла собою страшну загрозу для їхньої колонії.
Та все ж його товариші й він сам вирішили чинити опір до останнього. Але скільки тих піратів і чи краще вони озброєні, ніж колоністи? Ось про що треба було дізнатися перш за все! Але як добутися до брига?
Настала ніч. Серп молодика сховався водночас із останнім променем сонця. Глибока пітьма огорнула море й острів. Густі хмари, що нависли над обрієм, не пропускали світла. З настанням ночі вітер стих зовсім. Жоден листок не ворушився на деревах, жодна хвилька не набігала на піщаний [367] берег моря. Корабель, ідучи з погашеними вогнями, також потонув у темряві, і якщо він і далі наближався до острова, то визначити це не було вже змоги.
— Ет, хто його знає, —і сказав Пенкроф, — може, завтра вранці від цього клятого корабля й сліду не залишиться?..
Ніби у відповідь на його слова в морі злинув яскравий спалах, а за мить пролунав потужний гарматний постріл.
Отже, озброєний гарматами корабель залишився в бухті.
Між спалахом світла й звуком пострілу минуло шість секунд.
Таким чином, бриг перебував на відстані однієї з чвертю милі від берега.
І тієї ж секунди до колоністів долинуло гримотіння й скрегіт ланцюгів, що їх спускали через клюзи.
Корабель став на якір навпроти Гранітного палацу!
РОЗДІЛ II
Військова рада. — Передчуття.— Айртонова пропозиція.— Схвалення пропозиції.— Айртон і Пенкроф на острівці Порятунку.— Норфольк-ські каторжани.— їхні плани.— Айртанів подвиг.— Його повернення.— Шестеро проти п'ятдесятьох.
Тепер не залишалося ніяких сумнівів щодо намірів піратів. Вони стали на якір так близько від узбережжя, що, звичайно ж, завтра вранці сподіваються пристати на човнах до берега!
Сайрес Сміт і його друзі були готові діяти сміливо й рішуче, проте не забували й про обережність. Вони ще могли розраховувати, що пірати не відкриють їхньої присутності, якщо обмежаться дослідженням самого узбережжя і не пробиратимуться в глиб острова. І справді, можна було припустити, що вони спинилися під островом, аби набрати прісної води, і, знайшовши її біля гирла річки Вдячності, не стануть підніматися вгору проти течії й не помітять ні містка, прихованого за коліном річки на відстані півтори милі від її гирла, ні господарювання людей у Комині.
Але навіщо вони підняли на щоглі чорного прапора? Навіщо їм було стріляти з гармати? Було то просто фанфаронством чи частиною церемоніалу, який означав, [368] що вони проголошують себе володарями острова? Сайрес Сміт знав тепер, що пірати озброєні, як то кажуть, до зубів. Що ж моглл протиставити колоністи піратським гарматам? Лише кілька рушниць!..
— Хай там як, — зауважив Сайрес Сміт, — ми недосяжні для піратів. Вони не можуть знати про отвір колишнього водостоку, — він густо поріс очеретами і травою, — а не знаючи про його існування, не можна й пробратись до Гранітного палацу.
— Гаразд! — вигукнув Пенкроф. — Але наші городи, пташник, наш загін для худоби?! Адже вони все можуть зруйнувати за кілька годин!
— Усе, Пенкрофе, можуть зруйнувати, — відповів Сайрес Сміт. — І ми нічим не спроможні завадити їм!..
— Усе залежить від того, скільки їх на кораблі, — зауважив Гедеон Спілет. — Якщо не більше дюжини, ми зможемо зупинити їх; якщо ж чоловік сорок — п'ятдесят чи навіть більше!..
— Пане Сміт, — сказав тоді Айртон, підходячи до інженера, — я маю до вас прохання!
— Яке, друже?
— Дозвольте мені підпливти до брига і вивідати, скільки на ньому команди.
— Але ж, Айртоне, ви ризикуєте життям... — вагаючись, відповів Сайрес Сміт.
— Ну то й що, пане Сміт?
— Це набагато більше, ніж виконання обов'язку.
— А я й хочу зробити більше, ніж за обов'язком! — відповів Айртон.
— Ви попливете до брига на пірозі? — запитав Гедеон Спілет.
— Ні, пане, я добиратимуся вплав. Пірога не пропливе так непомітно й тихо, як плавець.
— Чи знаєте ви, що бриг стоїть на якорі за милю з четвертю від берега? — запитав Герберт.
— Я добре плаваю. — відповів Айртон.
— Повторюю: ви ризикуєте життям! — вигукнув інженер.
— Не має значення, — відповів Айртон. — Пане Сміт, я прошу вашого дозволу, як милості. Можливо, це поверне мені почуття власної гідності, дасть змогу поважати самого себе!
— Гаразд, Айртоне, — відповів інженер, відчуваючи, Що відмова безконечно засмутила б колишнього злочинця, а тепер чесного чоловіка. [369]
— Я проведу вас, — сказав Пенкроф.
— Ви не довіряєте мені? — швидко запитав Айртон. І стиха додав:— На жаль, я заслужив це!..
— Ні! Ні! — гаряче заперечив Сайрес Сміт. — Ні, Айртоне! Пенкроф вам довіряє! Ви неправильно витлумачили його слова!
— Авжеж, — сказав моряк. — Я пропоную Айртону провести його тільки до острівця Порятунку. Може статися, хоч це й малоймовірно, що там висадився хтось з отих негідників, і, звісно, двоє чоловіків краще за одного завадять їм підняти тривогу. Я почекаю Айртона на острівці, а до брига він попливе один — він сам так захотів.
Почувши це пояснення, Айртон заспокоївся і став готуватися до експедиції. Його план був відчайдушний, але завдяки темній ночі міг завершитись успішно. Допливши до корабля, він мав тихенько причепитися до ватерштагів чи завант-путенсів і визначити кількість піратів, а може, і їхні наміри.
Айртон і Пенкроф разом із рештою колоністів спустилися до берега. Айртон роздягся й натер тіло жиром, аби менше допікав холод, — температура води лишалася ще низькою, а він передбачав можливість кількагодинного перебування в морі.
Пенкроф і Наб пішли тим часом по пірогу, прив'язану за кількасот кроків угору проти течії річки Вдячності, й, коли вони повернулися, Айртон був готовий вирушити в дорогу. Йому на плечі хтось накинув теплу ковдру, і, бажаючи щастя, колоністи потиснули товаришеві руку.
Айртон і Пенкроф сіли в пірогу.
О пів на одинадцяту обидва зникли в темряві.
Колоністи вирішили зачекати їх у Комині.
Пірога швидко перетнула вузьку протоку і пристала до острівця. Пенкроф і Айртон висадилися дуже обережно, побоюючись, що на острівці могли з'явитися пірати. Проте, оглянувши місцевість, вони переконалися, що острівець безлюдний. У супроводі Пенкрофа Айртон швидко перетнув пішки острів, лякаючи на ходу морських птахів, які позасинали в розколинах скель; потім, не вагаючись, стрибнув у море і поплив до корабля, на борчу якого щойно загорілося кілька ліхтарів, указуючи на його розташування.
А Пенкроф сховався серед берегових скель і став чекати на повернення товариша.
Тим часом Айртон плив до корабля, тихо розтинаючи могутніми помахами рук водну гладінь. Голова його ледь виступала над поверхнею води, а уважні очі невідривно [370] стежили за темним корпусом судна, що кидало жовтаві відблиски на море. Айртон думав лише про одне: будь-що виконати свій обов'язок; він немов забув про небезпеку, що чекала його на борту брига, та про акул, які нерідко з'являлися поблизу острова. Течія несла його у відкрите море, і він швидко віддалявся від острівця.
За півгодини Айртон тихо й непомітно, пірнаючи, підплив до брига і вхопився рукою за ватерштаги бушприта. Трохи перепочивши, він видерся на ланцюг якоря і вибрався по ньому на кінець водорізу. Там сушилося кілька матроських штанів. Одні штани Айртон надів на себе і, вмостившися зручніше, став прислухатися до розмов.
На кораблі ще не спали. Чулися балаканина, сміх і пісні. Але найбільше Айртона вразили перемішані з лайкою слова:
— От корабля добули ми собі!
— Атож, лепський бриг! Неспроста його назвали "Швидкий"!
— Цілий норфолкський флот міг би ганятися за ним! Адзуськи! Дідька лисого піймаєш!
— Слава капітану!
— Слава Бобу Гарвею!
Можна уявити собі, що пережив Айртон, почувши це ім'я: Боб Гарвей був його давнім австралійським приятелем, сміливим і досвідченим моряком, який здійснив тепер їхні спільні злочинні наміри. Боб Гарвей захопив оцей бриг у водах поблизу острова Норфолк із вантажем зброї, боєзапасів, інструментів та різного начиння, призначеного до відправки на один із Сандвічевих островів. Вся його зграя перекочувала на борт корабля, і колишні каторжани, а теперішні пірати, покидьки й головорізи, борознили води Тихого океану, нападаючи на торговельні судна і знищуючи їхні екіпажі ще жорстокіше, ніж малайські пірати.
Злочинці гучно вихвалялися своїми подвигами, впивалися й лементували, і ось що Айртон зрозумів із їхніх криків.
Теперішній екіпаж "Швидкого" складався тільки із англійців, що втекли з Норфолкської каторги.
То що ж таке Норфолк?
На 29°2' південної широти і 165°42'східної довготи, на схід від Австралії, лежить маленький острівець близько шести миль в околі, який вінчає гора Пітта, що здіймається на тисячу футів над рівнем моря. Це і є острів Норфолк, перетворений на місце заслання і каторги для найзапекліших злочинців, засуджених англійським правосуддям. Там їх п'ятсот осіб; їм встановлено залізну дисципліну, на порушників[171] якої чекає тяжка кара; охороняють острів сто п'ятдесят солдатів і стільки ж наглядачів, що підлягають губернаторові.