Кажу вам, ці гроші мені не потрібні! Зрештою, ви мені повернете їх, чорти б їх узяли! Ну, я вам позичаю.
Фредерік, змушений необхідністю, кінець кінцем таки взяв ці чотири тисячі франків. Отже, загрози з боку Ватназ уже не було.
Але невдовзі Розанетта програла процес проти Арну і з упертості хотіла оскаржити рішення.
Делор'є знемігся, намагаючись розтлумачити їй, що обіцянка Арну не являє собою ні дарчий запис, ані формальну передачу. Вона й не слухала його, вважаючи закон несправедливим: усе це, мовляв, тому, що вона — жінка, а чоловіки стоять один за одного! Зрештою, вона все-таки послухала його ради.
Він почувався в цьому домі так привільно, що навіть кілька разів приводив на обід і Сенекаля. Така безцеремонність не подобалася Фредерікові, який підтримував його грішми, ба навіть замовляв йому одяг у свого кравця; тим часом адвокат старі свої сюртуки віддавав соціалістові, що існував невідомо на які кошти.
Однак він хотів би зробити послугу Розанетті. Якось, коли вона показала йому дванадцять акцій товариства по видобутку фарфорової глини (підприємства, через яке Арну присудили сплатити штраф на суму тридцять тисяч франків), він зауважив:
— Еге, це щось підозріле! Прекрасно!
Вона мала право притягти Арну до суду, вимагаючи відшкодування вартості цих паперів. Найперше вона могла б довести, що він, з огляду на кругову поруку, мусить покрити всі борги компанії власним коштом, бо свої приватні борги видавав за борги товариства; крім того, він присвоїв собі частину майна, що належало компанії.
— Все це дає підставу звинуватити його в злісному банкрутстві за статтями п'ятсот вісімдесят шостою та п'ятсот вісімдесят сьомою Торговельного кодексу, — і ми його запакуємо, будьте певні, любонько моя.
Розанетта кинулася йому на шию. На другий день він передав її справу своєму колишньому патронові, не маючи змоги самому клопотатися тим, бо мав їхати в Ножан; в разі крайньої потреби Сенекаль йому напише.
Купівля нотаріальної контори була тільки приводом. Він увесь час оббивав пороги в домі пана Рока, де з самого початку не лише вихваляв їхнього друга, а намагавсь якомога наслідувати його ходу, його манеру говорити; це допомагало адвокатові завоювати довіру в Луїзи, тоді як прихильності її батька він домігся нападками на Ледрю-Роллена.
Якщо Фредерік не приїжджає, то тільки тому, що треться в вищому світі; так мало-помалу Делор'є вибовкав їм, що той закохався в когось, що в нього є дитина, що він утримує полюбовницю.
Луїза впала в страшенний відчай, не менше обурення охопило й пані Моро. Вона вже бачила, як її син, підхоплений вихором, летить у якусь безодню; жінка релігійна, що ревно трималася пристойності, вона була глибоко вражена і переживала все те як особисте безчестя. Коли ж її запитували, як там Фредерік, обличчя в неї раптом мінялося, і вона лукаво відповідала:
— Добре, дуже добре!
Вона дізналася, що він одружується з пані Дамбрез.
Уже було призначено день весілля, і Фредерік добирав способу, як сказати про це Розанетті.
В середині осені вона виграла процес, що стосувався акцій каолінової компанії, — Фредерік узнав про те у Сенекаля, який, вертаючись із суду, зустрівся йому біля під'їзду.
Пана Арну визнали співучасником усіх шахрайств, і колишній репетитор, здавалося, був такий радий із того, що Фредерік не дав йому зайти до Розанетти, запевнивши, що повідомить її сам. Він увійшов до неї роздратований.
— Ну от, можеш радіти!
Але вона не звернула уваги на його слова.
— Поглянь!
І Розанетта кивнула йому на дитя, що лежало в колисці біля каміна. Вранці вона, навідавшись до годувальниці, застала його в такому поганому стані, що вирішила перевезти до Парижа.
Рученята й ніжки малого геть схудли, губи взялися білими пухирцями, а в ротику біліли ніби згустки молока.
— Що сказав лікар?
— Ах, лікар! Він гадає, ніби від переїзду в нього посилився… не пам'ятаю вже, якась назва на "іт". Одне слово, у нього пліснявка. Знаєш таку хворобу?
Фредерік не вагаючись відповів: "Звичайно", — й додав, що це пусте.
Проте ввечері він налякався, побачивши, що в немовляти геть немічний вигляд, що білих цяток, подібних до цвілі, висипало ще більше, — здавалося, ніби життя вже покинуло це бідолашне тільце і залишилася лише якась речовина, що вкривалася особливою паростю. Рученята були холодні, воно вже не могло й пити, і нова годувальниця, котру воротар напитав десь через контору, раз по раз приказувала:
— Ніякої надії, ніякої!
Розанетта цілу ніч і очей не зімкнула.
Вранці вона покликала Фредеріка:
– Іди сюди. Він не ворушиться.
Правда, дитя було мертве. Вона взяла його на руки, почала трясти, пригортати, називати найніжнішими словами, вкривала поцілунками, ридаючи, безтямно металася по кімнаті, рвала на собі волосся, лементувала; а тоді впала на край дивана та так і залишилась із одкритим ротом, із утупленими в одну точку очима, з яких струмували сльози. Згодом на неї найшло заціпеніння, і в квартирі все завмерло. Меблі були поперекидувані. Долі валялося кілька рушників. Вибило шосту годину. Нічник погас.
Фредерік дивився на все те ніби вві сні. Серце його щеміло від туги. Йому здавалося, що ця смерть — лише початок і слідом за нею настане ще тяжче горе.
Раптом Розанетта сказала ніжним голосом:
— Ми подбаємо про те, щоб він таким і зберігся, правда ж?
Їй хотілося бальзамувати його. Але тут поставало чимало перешкод. На думку Фредеріка, найістотніше заперечення проти цього полягало в тому, що таких малих дітей не можна бальзамувати. Краще замовити портрет. Вона пристала на цю пропозицію. Він написав цидулку Пеллеренові, і Дельфіна віднесла її.
Пеллерен прийшов негайно, — йому хотілося своєю старанністю загладити спомин про свої колишні лихі вчинки. Спершу він сказав:
— Бідолашне янголятко! О Господи, яке горе!
Але мало-помалу в ньому прокинувся художник, і він заявив, що не можна нічого зробити з цими темними западинами під очима, із цим мертвотно-блідим личком, що вийде справжній натюрморт, що тут потрібен великий талант; він бурмотів:
— Ох і важко! Вельми важко!
— Аби тільки вийшло похоже, — мовила Розанетта.
— Авжеж, страшно потрібна мені подібність! Геть реалізм! Треба зобразити дух! Залиште мене! Я постараюсь уявити собі, чим це повинно було бути.
І він замислився, охопивши лівою рукою чоло, а ліктем опершись на праву; тоді раптом вигукнув:
— О! Мені сяйнула думка! Пастель! Користуючись півтонами, ледь позначити контури, так можна досягти більшої виразності.
Він послав покоївку за своїм етюдником; потім, поставивши собі під ноги ослінчика, присунув стільця і заходився накидати розмашисті штрихи, сам залишаючись таким незворушним, ніби малював гіпсову модель. Він вихваляв маленьких Іоаннів Хрестителів Корреджо, Веласкесову інфанту Розу, Рейнольдсові молочні тони, Лоуренсову вишуканість, а надто того хлопчика з довгим волоссям, що сидить на колінах леді Глоуер.
— Хіба можна знайти щось чарівніше за тих малюків? Тип вищої краси (Рафаель довів це своїми мадоннами) — це, певно, мати з дитятком!
Розанетта, що душилась од сліз, вийшла, і Пеллерен одразу сказав:
— Ну й штучка Арну!.. Ви знаєте, що трапилось?
— Ні. Що саме?
— Зрештою, тим воно й повинно було скінчитися!
— Та в чім же річ?
— Тепер він, певно… Даруйте!
Художник встав, щоб підняти голівку трупика.
— То ви сказали… — знову почав Фредерік.
Пеллерен примружився, намагаючись краще визначити пропорції.
— Я сказав, що наш приятель Арну зараз, певно, за гратами! — Потім вдоволено додав: — Ану, гляньте! Гаразд виходить?
— Так, чудово! Але що ж там Арну?
Пеллерен поклав олівець.
— Скільки я міг зрозуміти, його переслідує такий собі Міньйо, друзяка Режембара, — цей також добра птиця, га? Якийсь недоумкуватий! Уявіть собі, якось…
— Ох! Та йдеться не про Режембара!
— Ваша правда! Отже, Арну вчора ввечері мусив десь роздобути дванадцять тисяч франків, інакше йому кінець.
— О! Це, мабуть, перебільшення, — сказав Фредерік.
— Аж ніяк! По-моєму, справа досить серйозна!
В цю хвилину з'явилася Розанетта з червоними повіками, запаленими, немовби підфарбованими. Вона зупинилася біля художника й стала роздивлятися рисунок. Пеллерен подав знак, що перериває розповідь через неї. Але Фредерік не звернув на те уваги:
— Однак я не можу повірити…
— Кажу вам іще раз, — перебив художник, — я вчора ввечері о сьомій годині зустрів його на вулиці Жакоб. Задля більшої завбачливості у нього навіть був при собі паспорт, і він сказав, що лаштується сісти в Гаврі на пароплав разом із усією сім'єю.
— Що? Із дружиною?
— Звичайно. Він занадто добрий батько родини, щоб жити самотньо.
– І ви в тому певні?
— Сто чортів! А де ж він у біса міг би знайти дванадцять тисяч франків?
Фредерік кілька разів пройшовся по кімнаті. Він задихався, кусав губи, потім узяв капелюха.
— Куди ж ти? — занепокоїлась Розанетта.
Він не відповів і вийшов.
V
Потрібні були дванадцять тисяч франків, інакше він уже не побачить пані Арну; а досі у нього залишалася непереможна надія. Хіба ж не становила вона суть його серця, саму основу його життя? Протягом кількох хвилин він, хитаючись, походжав тротуаром, і хоч його мучила тривога, однак він був задоволений, що вже пішов від тієї, від другої. Де роздобути грошей? Фредерік із власного досвіду знав, як важко дістати їх одразу, хоч би й під найбільші відсотки. Тільки одна людина могла виручити його — пані Дамбрез. Вона завжди зберігала в секретері чимало банкнотів. Він зайшов до неї і запитав без довгих церемоній:
— Можеш позичити мені дванадцять тисяч франків?
— Для чого?
Це чужа тайна. Вона хотіла її взнати. Він не здавався. Обоє опиралися. Нарешті вона заявила, що нічого не дасть, доки не взнає, навіщо гроші. Фредерік геть почервонів. Один із його товаришів зробив розтрату. Суму необхідно внести сьогодні ж.
— Як його звати? Його прізвище? Ну, як же його прізвище?
— Дюссардьє.
І він упав перед нею навколішки, благаючи нікому не казати про це.
— Якої ж ти думки про мене? — спитала пані Дамбрез. — Можна подумати, що в тому винен ти. Не корч такої трагічної міни. На, ось маєш, і хай йому щастить!
Він кинувся до Арну. Торговця в крамниці не було. Але він, як і раніше, мешкав по вулиці Параді, у нього було дві квартири.
На вулиці Параді воротар забожився, що пан Арну відучора не появлявся; що ж до пані, то він нічого не міг сказати.