Війна! Гербовий люд по всіх землях, повітах, садибах і застянках діставав із комор старі мечі й обладунки, молодь співала пісень про Ієремію, а жінки молилися перед вівтарями. І піднявся озброєний люд від Пруссії до Ліфляндії, від Великопольщі й густонаселеної Мазовії аж ген до Божих вершин татранських і темних борів бескидських.
Війна розумілася сама собою. Розбійницький рух Запорожжя і народне повстання українського простолюду потребували якихось вищих гасел, аніж різанина і розбій, аніж боротьба з панщиною та магнатськими латифундіями. Це добре зрозумів Хмельницький і, скориставшись із тліючого невдоволення, з обопільних зловживань і утисків, яких за тодішніх суворих часів ніколи не бракувало, соціальну боротьбу обернув на релігійну, роздув народний фанатизм і від самісінького початку прірву між обома таборами викопав — прірву, яку не пергаменти й перемови, а тільки кров людська могла заповнити.
Але всією душею прагнучи перемов, тільки себе і власні війська хотів він урятувати. А потім?.. Про те, що буде потім, гетьман запорозький не думав, у прийдешнє не вдивлявся і не дбав про нього.
Та він усе–таки не знав, що та створена ним прірва така глибока, що жодними перемовами її навіть не зарівняти на той час, який йому, Хмельницькому, потрібен. Проникливий політик не вгадав, що кривавих плодів своєї діяльності попоїсти в мирі він не зможе.
Але ж легко було здогадатися, що, коли одна навпроти одної стануть озброєні сили, там пергаментом для складання договірних протоколів стануть поля, а перами — мечі й списи.
Ось чому тодішні події волею обставин котилися до війни. Навіть прості люди, яким підказував тільки інстинкт, говорили, що інакше й бути не може, і в усій Речі Посполитій дедалі більше поглядів зверталося до Ієремії, котрий від самого початку проголосив війну не на життя, а на смерть.
У тіні цієї могутньої постаті дедалі більше бліднули канцлер, і воєвода брацлавський, і рейментарі, а з–поміж них могутній князь Домінік, призначений верховним головнокомандувачем. Падали їхній авторитет і вага, маліла слухняність владі, яку вони виконували. Війську і шляхті наказано було підтягатися до Львова, а потім до Глинян, і справді, звідусіль ішли дедалі більші загони. Підходило кварцяне військо, за ним — землевласники прилеглих воєводств.
Але тут уже нові випадки почали загрожувати авторитету Речі Посполитої. Не лише менш дисципліновані хоругви народного ополчення, не лише панські дружини, а й регулярні кварцяні воїни, прибувши на місце збору, відмовлялись підкорятися рейментарям і, всупереч наказу, вирушали до Збаража, щоб служити під проводом Ієремії. Так першими вчинили воєводства Київське і Брацлавське, шляхта із яких уже і так здебільшого служила під командуванням Ієремії; за ними пішли руські, любельські, а далі — коронні війська. І вже неважко було сказати, що й усі інші підуть за ними слідом.
Обійдений і зумисне забутий Ієремія волею обставин ставав гетьманом і головнокомандувачем усіх сил Речі Посполитої. Шляхта і військо, віддані йому душею і тілом, тільки чекали його кивка. Влада, війна, мир, прийдешнє Речі Посполитої опинилися у нього в руках.
І могуть його зростала з кожним днем, бо щодня плавом пливли до нього нові хоругви, і набрав він такої сили, що тінь його падала вже не лише на канцлера і рейментарів, а й на сенат, на Варшаву і на всю Річ Посполиту.
У недоброзичливих до нього канцлерських колах Варшави і в рейментарському таборі, в оточенні князя Домініка й у воєводи брацлавського почали слебезувати про його непомірні амбіції й зухвалість, згадали справу про Гадяч, коли свавільний князь із чотирма тисячами людей прибув до Варшави і, зайшовши у сенат, ладен був порубати усіх, укупі з ними й короля.
"Чого ж сподіватися від такого чоловіка і яким він мав стати тепер, — казали його супротивники, — після його ксенофонтового відступу із Задніпров'я, після усіх ратних боїв і стількох перемог, які так незмірно його звеличили? Яку нестерпну гординю мав вселити у нього цей фавор від воячні й шляхти? Хто йому сьогодні протистояти зможе? Що станеться з Річчю Посполитою, коли один із її громадян досягає такої могуті, що може топтати волю сенату, віднімати владу у призначених самою Річчю Посполитою вождів? Невже він і справді королевича Карла коронувати зібрався? Він Марій, це правда, але дай Боже, щоб він не виявився Марком Коріоланом чи Катіліною, бо пихою й амбіцією перед обома не поступається!"
Так говорили у Варшаві й у рейментарських колах, надто ж у князя Домініка, суперництво Ієремії з яким чимало вже шкоди завдало Речі Посполитій. А цей Марій сидів тим часом у Збаражі насуплений, незбагненний. Недавні перемоги не прояснили його обличчя. Коли, бувало, якась нова хоругва, кварцяна чи повітова народноополченська, прибувала до Збаража, він виїздив назустріч, оцінював її одним поглядом і враз поринав у задуму. Жовніри з криком горнулися до нього, падали перед ним навколішки, волаючи: "Вітаємо тебе, незвитяжний вождю! Геркулесе слов'янський! На смерть під твоєю рукою битися будемо!" — він же тільки відповідав: "Чолом вам, ваші милості! Під Христовою усі ми рукою, а мій чин вельми мізерний, щоб важити життям ваших милостей! — і повертався до себе, від людей тікав, на самоті борючись зі своїми думками.
Так тривало цілими днями. А тим часом місто аж кишіло вояками нових і нових загонів. Ополченці з ранку до ночі квасили, тиняючись вулицями, бешкетуючи і зчиняючи скандали з офіцерами чужоземних підрозділів. Регулярні ж жовніри, відчуваючи, що дисципліна значно послабилася, теж прикладалися до вина, об'їдалися і грали в кості. Щодня з'являлися нові гості, а отже, влаштовувалися нові бенкети і забави з городянками. Війська заполонили усі вулиці, стояли вони і в довколишніх селах; а що вже коней було, зброї, одежі, султанів, кольчуг, мисюрок, мундирів різних воєводств! Чисто тобі велелюдний ярмарок, на який половина Речі Посполитої з'їхалася!
Ось летить карета панська, позолочена або пурпурова, запряжена шестериком або восьмериком коней із султанами, лакеї в угорському або німецькому одязі, придворні яничари, козаки, татари. А он знову кілька панцирних, але без панцирів, виблискуючи шовками й оксамитами, розштовхують юрби анатолійськими чи перськими жеребцями. Султани у них на шапках і застібки під шиєю виблискують вогниками діамантів і рубінів — і всі дають їм дорогу з поваги до славного полку. А онде на ґанку красується офіцер ланової піхоти у новенькому, що аж сяє, колеті, із довгою тростиною в руці й пихою на обличчі, але з міщанським серцем у грудях. То тут, то там поблискують гребінчасті шоломи драгунів, капелюхи німецьких піхотинців, конфедератки народних ополченців, капори, рисячі шапки. Челядь у розмаїтій уніформі, прислуговуючи, крутиться як мухи в окропі. Вулиці скрізь забиті возами, а ондечки вони тільки–но в'їжджають із немилосердним скрипом, усюди ґвалт, окрики "з дороги!", лайка слуг, сварки, бійки, кінське іржання. Трохи вужчі вулички так завалені соломою і сіном, що й протиснутися ними неможливо.
А серед усього цього розкішного вбрання, що виграє усіма барвами веселки, серед шовків, оксамитів, альтембасів і виблискування діамантів який же дивний вигляд мають полки Вишневецького — змарнілі, обдерті, схудлі, у заіржавілих панцирах, вигорілій формі й поношених мундирах! Жовніри найпривілейованіших підрозділів схожі на злидарів, убраних гірше, ніж челядь інших полків, але всі б'ють чолом перед цим лахміттям, перед цією іржею і нуждою, бо це печаті геройства. Війна, зла ненька, дітей своїх, як Сатурн, пожирає, а кого не пожре, то пообгризає, як собака кістки. Ці вицвілі мундири — це нічні дощі, це походи у люту негоду або у сонячну спеку; ця іржа на залізі — кров не стерта, своя або ворожа, або та й та. Отож вишневичани скрізь перед ведуть. Вони по шинках та постоях тільки й розказують, а інші тільки слухають. І часом у когось із слухачів аж спазмом здушить горло, і він лясне себе руками по стегнах і вигукне: "А нехай вам грець, ваші милості! Ви ж дияволи, не люди!" А вишневичани на це: "Не наша це заслуга, а такого воєначальника, рівного якому не бачив іще orbis errarum ". І всі бенкети закінчуються вигуками: "Viva Ієремія! Viva князь–воєвода! Вождь над вождями і гетьман над гетьманами!..".
Шляхта, як захмеліє, на вулицю вискакує і з рушниць та мушкетів палить, а позаяк вишневичани застерігають, що воля тільки до часу, що настане хвилина, коли князь візьме всіх у руки і таку дисципліну запровадить, про яку, мовляв, ви ще й не чули, вони ще дужче радіють вільній хвилині. "Gaudeamus , поки можна! — волають вони. — Настане час послуху, слухатися будемо, бо є кого, бо він не "дитина", не "латина", не "перина"! А нещасному князеві Домініку завше найгірше дістається, бо мелють його язики жовнірські на борошно. Подейкують, що він цілими днями молиться, а ввечері у дзбанок заглядає, і як на живіт собі плюне, то одне око розплющується й питає: "Що таке?" Говорять також, що на ніч він проносну траву п'є і що битв бачив стільки, скільки їх у нього на килимах голландської роботи виткано. Там уже ніхто його не захищав і ніхто не жалів, а найдужче підкушували ті, хто в очевидній із військовою дисципліною був незгоді.
Проте навіть і таких перевершував в ущипливості й глузуваннях пан Заглоба. Від болю у крижах він уже вилікувався і тепер був у своїй стихії. Скільки ж він із'їдав і випивав — марно й лічити, бо це було над людське уявлення. За ним ходили й оточували його купи жовнірів і шляхти, а він розводився, оповідав і глузував із тих, хто його поштував. Дивився він теж ізвисока, як дивиться бувалий вояк на тих, хто йде на війну, і з висоти свого досвіду казав їм:
— Стільки ж мушкети ваших милостей війни знають, скільки черниці чоловіків; одяг на вас свіжий і лавандою пахне, та хоч це й чудовий запах, однак я у першій битві постараюся від ваших милостей проти вітру триматися. Ой! Хто не нюхав військового часнику, не знає, які він сльози витискає! Не принесе милоданка вранці пива підігрітого або юшки винної! Позападають животи у ваших милостей, висохнете ви, як сир на сонці. Повірте мені. Досвід — усьому основа! Еге ж, бували ми в біді не раз, бували! Не один прапорець захопили, але мушу сказати вашим милостям, що жоден не дістався мені так важко, як той, під Старокостянтиновом.