Навіть у Сікі, на той берег Золотого Рогу, і в нетрі за пагорбом Ксиролоф, на західній околиці, і на брудну річку Лик зуміли проникнути руки Палатія. Сама поява аркушів чимось страхала.
В багатьох місцях аркуші були зірвані і спалені, як спалювали злощасні заклинання чаклунів, які викликають лиха уже своєю присутністю. Кричали, що це написи лихих проклять. Перед аркушами розігралось кілька кривавих сцен. Убивали з дикою поквапливістю ненависті й страху. Якихось людей звинуватили як розклеювачів. На інших, можливо несправедливо вказали, як на палатійських шпигунів.
Проте і аркуші, й живі перекази своє зробили. Навряд чи хто, крім малих дітей, хворих і смертельно приречених, не знав новини: для порятунку міста базилевс кличе підданих на іподром. Найманцями побиті міріади, спалена майже п'ята частина міста, десятки міріадів розорені, залишені без притулку і харчів... і базилевс обіцяє милість, мир, безпеку. Патріарх Мена в посланні до духовенства наказував усім клірикам заспокоїти віруючих, підготувати душі до зустрічі з базилеьсом.
Люди стікалися на іподром. Сміливці відігравали роль погукувачів. Підіслані з Палатія подавали приклад, шпигуни виявляли посилену діяльність. Частіше, ніж думають обивателі, наглядачі та зрадники виявляються сміливими і рішучими. В своїй зненависті люди позбавляють ворога хоробрості.
З кафізми іподром здавався безлюдним. Над ним панували статуї. Тут знайшлося місце для бронзової Вовчиці з Рима. Покірно прибули Геркулес, витворений Лізіппом, Аполлон Дельфійський, Афродіта, Афіна-Паллада з міста її імені. Невідомо коли зроджена з мармуру, Олена Троянська була, без сумніву, ще прекраснішою, ніж модель: слава прикрашає посмертно і душі, й тіла.
Над верхньою сходинкою трибун була влаштована алея із статуй. Кам'яне населення іподрому породжувало забобонний страх. Ночами воно оживало. Сотні службовців, які жили під трибунами, на ніч замикалися, відмежувавшись
12 в. і ванов
353
хрестом на одвірку, накресленим кіптявою освяченої свічки. Було чимало засобів відлякування демонів. Особливо допомагала червона нитка на мізинці та вказівному пальцях, які треба було виставляти ріжками. Це знак пророка Мойсея, яким матір божа відганяла сатану.
В темні ночі Геркулес розмахував палицею. Якось Олена Троянська спокусила візницю венетів Симеона. Вранці прибиральники знайшли його покусаним і божевільним. Коли чулося завивання Вовчиці — відомо, що вовки не вміють гавкати,— на наступних іграх або коні ламали ноги, або убивали візниць, або звір розривав мисливця.
Денне світло забирало силу в демонів. їм мстили. За паплюження статуй виносилася жорстока покара. Та все ж спини, животи, ноги богів і героїв були рясно татуйовані брутальними лайками і цинічними малюнками.
Матір божа плакала. Візантійці схилялись перед доброю посередницею між світом пристрастей і суворим сином. Адже ніхто не гинув через суперечки про єство страдниці матері.
Покровителька вболівала за людей. її ікона у Влахернах проливала чисте миро. Кожен міг бачити росинки пахучої олії в куточках її очей. Плакали ікони Діви в святого Феодосія в кварталі Дексіокріт, у святого Конона на майдані Бика, в тому храмі, де першого дня бунту знайшли захист в'енет і прасин, що зірвалися з шибениці. На чолі чудотворця мирлікійського Миколи проступали краплини поту. Сьогодні вранці чуда припинилися. Багато хто в цьому вбачав знамення: пропонуючи підданим зустріч, базилевс заспокоїв хвилювання покровителів християн. Єйріній, Зенобій, Вассос та дехто ще з венетів запропонували прийняти мир.
— Ідіть на іподром! Хай живе Юстиніан, хай жИве Феодора! — по черзі вигукувало кілька чоловік.
— Закрий пащеку! — чоловік додав кілька лайок. Його збили з ніг. Підхопившись, покривджений відповів ударом ножа.
З широкого рукава одного із захисників базилевса вискочив обушок. Гранована куля на залізному ланцюжку тупо калатнула по черепу, як по колоді.
— Убитиі Убити! — закричали свідки, мимоволі розступаючись перед організованою силою. Прибічники правлячої влади, погрожуючи мечами та обушками, прорізали
натовп. Та їх уже наздоганяли, оточували, хтось командував...
— Поглянь...— звернувся Георгій Фарбувальник до Го-лолобого, обшукуючи тіло,— і на цьому теж кольчуга під хітоном. Ото ж бо він такий товстий. Я його дістав ударом по плечу, а він витримав!
— Залишити парочку живими та розтягнути б,— зауважив Гололобий.
— Залишити! — уїдливо відповів Фарбувальник.— Залишиш з вами. Нема клепки у вас усіх! І порядку нема! Та хіба збереш за тиждень військо із зброду...— завершив він з філософською зневагою старого солдата до новеньких.
Досвід, однак, уже був. Прожиті дні дорівнювали рокам. Загін, сяк-так згуртований відставним центуріоном, побував скрізь. Вони вчасно вибралися з майдану Августеї, зумівши вискочити з пастки Софії Премудрості. Першими вони почали влаштовувати завал на майдані Костянтина. Потім вони взяли в спілку когорту Таціта і в лабіринтах Октогону мали навіть успіх. Загін втратив, .очевидно, понад дві третини початкового складу, та кількісно не поменшав.
— Я починаю вірити, ми з тобою невразимі,— хвалився Гололобий. Фарбувальник з досвіду солдата навчився не думати про те, що кожен вдалий день наближає неминучу годину рани й смерті. Він не хотів розчаровувати друга.
Гололобий казав — загін, військо. Не було для Фарбувальника ні війська, ні загону — зграя, зборисько, натовп. Що з того, що був значок — шматок червоного пурпуру на списі, прапороносець, який говорив чудернацькою сумішшю латинських і еллінських слів, трубач, який не розлучався зі справжнім буксином. Цей доводив, що служив у якомусь легіоні. В якому? Він назвав спочатку один номер, потім — інший. Та й без цього Фарбувальник розпізнав самозванця. Але навіщо викривати брехуна, якщо він хоробрий! Була і здобич: міські побоїща завжди кидають під ноги цінне, тільки нагнися. Може, й справді військо.
Ворота іподрому перекривав портик. Брук із плит під ним був помітно нерівний. Що б який там був міцний камінь, та все ж міріади міріадів ніг так стирали його, що через кожні п'ять років доводилося замінювати плити.
Великі аркуші папірусу, приклеєні до воріт, привертали увагу візантійців. Літерами, завбільшки з чверть, густо намальованими сепією на жовтуватому фоні, базилевс обіцяв:
12*
355
Клянуся найсвятішими цвяхами дерева Христового і муками рятівника нашого, заходьте без вагання, нікому не буде вчинено ніякого найменшого зла.
Заходити чи ні? Яким маленьким здаєшся сам собі поряд із закованими ведмедями! Гігантські звірі з чорного мармуру морщили носи в дивній посмішці. їхні крокодилячі щелепи з жовтими іклами могли приснитися в кошмарі, візантійські матері лякали дітей іподромними ведмедями. Знак перемог Септимі я Севера над германцями — на ведмежих лапах, залитих червоною іржею заліза, висіли ланцюги.
Арена була прибрана — службовці іподрому зібрали дрантя, залишене на піску в день сварки візантійців з базилевсом: підмітайла вміють не гірше за багатьох наживатися на бунтах.
З кафізми люди у воротах іподрому здавалися дрібними, наче щурі. Але не через відстань, яка по прямій була не більше трьохсот п'ятдесяти кроків — тут усе, крім людей, вражало надзвичайними величинами.
— Мені зараз згадуються наші ліси, наше море,— казав Індульф товаришеві.— Наші люди ліпші. Дивись, які ці! — Індульф показав на строкату брудну дрібноту, яка втягувалася у ворота іподрому.
А знизу Георгій Фарбувальник пояснював усім, хто бажав його слухати:
— Це спафарії.
Позолочені шоломи над обводом кафізми здавалися птахами, що повсідалися на краю мармурової годівниці.
Приглянувшись краще, старий солдат заперечив сам собі:
— Ні, це не спафарії. Напевне, екскубітори. Такі ж, з дозволу сказати, справжні воїни, як ви. Поважна хода, довгий меч, пиха в усьому. Накликають страх на послів, і ті потім розказують дома небилиці. Кажуть, в Італії, в Римі, було п'ять міріадів таких преторіанців. Вони крутили всіма справами, ставили на кафізму кого хотіли.
— Тоді б тобі не вдалося звести рахунки з Теофаном,— уїдливо сказав Гололобий.
— Дурний ти, приятелю,— без зла заперечив Фарбувальник,— тоді я був би преторіанцем і, присягаюсь богом, купив би тебе, а потім дав би відпускну. Ти мені скажи, чому ти лише раз бачив Велізарія з його іпаспистами?
Я вважаю, на одних герулах і готах довго не втримаються — це тобі для підказки...
— А ти знаєш чому? — викрутився Гололобий по-дитячому.
— Можливо,^— не піддався Фарбувальник,— можливо. Ану, хто ще знає? — спитав він.
— Не бажає погано показувати себе перед людьми, не хоче псувати взаємин з візантійцями,— сказав літній чоловік, озброєний м'ясницькою сокирою.
-— Був би непоганий базилевс Велізарій!—вигукнув хтось з-за спини.
— Правильно,— підтвердив Фарбувальник з вдоволенням людини, чия думка знаходить підтримку.— Він щедрий до солдата.
— А що буде далі? —поцікавився Гололобий.
— Я не провидець, спитай патріарха... Егей! — закричав Фарбувальник.— Назад, син мула, гнойовик! Куди претеся, свині? Ех, нема в мене ще профоса з різкою, він потрібніший, ніж значок і буксин. Тримайтеся купи, не розповзайтесь, не лізь далеко. Будемо тут, ближче до виходу. Ось що далі станеться: підіпремо один одного — кінець Юстиніану.
Бунт знаходив рівновагу. Наперекір пожежам, наперекір побоям місто оживало. Життя, перерване було, поновлювалося. Знайшлися запаси зерна. Самочинні начальники безплатно роздавали його. Почали підвозити м'ясо, овочі, масло, рибу — торговці не могли гноїти продукти. Ринки ожили наполовину, але ціни впали —І— НІХТО не здирав податки й хабарі. Руїни префектури смерділи шкурою спалених пергаментів — дотлівали ненависні описи оподаткованих, густі сіті, якими заловлювались і соліди купців, і оболи повій.
7
Багато хто з імператорів і базилевсів мав прізвиська, дотепно приліплені, вони міцно приставали, щоправда, не завжди були образливі. Попередника Юстиніана прозвали "Мовчазним" не тому, що Анастасій був колись за палаті йським званням силенціарієм, тобто повинен був не лише сам мовчати, а вимагати і від інших виявлення цієї надзвичайно цінної якості. Бували — Ненажери, Криваві, М'ясники.
Юстиніан викрутився. Від справжнього прізвиська, звичайно.