Щоб дістатися до Великої Матері Світла на восьмому небі, належить відмовитися від Саваофа та хрещення. Ви згодні?
— Вважайте, що відмовилися, — сказав Бельбо.
— Але все ж архонтики були непогані хлопці. У п'ятому сторіччі з'являються месаліани, які, між іншим, у Тракії втримаються аж до одинадцятого сторіччя. Месаліани не дуалісти, а моністи. Однак вони зналися з пекельними силами, тому-то в деяких текстах згадуються як борборити, від ЬогЬогоз, болото, через ті огидні речі, якими вони займалися.
— Що ж вони таке робили?
— Нічого особливого. Чоловіки та жінки підіймали до неба, зібравши в долоню, свою власну ганьбу, себто сперму і менструальну кров, а потім поїдали їх, кажучи, що це тіло Христа. А якщо їхня жінка випадково вагітніла, у відповідний момент вони стромляли руку їй в утробу, виривали ембріон, розтовкували його в моздирі, змішували з медом та перцем і ковтали.
— Яка гидота, — скривився Діоталлеві, — з медом та перцем!
— Отже, це у нас месаліани, яких дехто називав стратіотами та фібіонітами, інші — барбелітами, що включали наасеан та феміонітів. А для інших отців церкви барбелітами були запізнілі гностики, а отже дуалісти, які поклонялися Великій Матері Барбело, а їхні втаємничені називали борборіанами гіліків, тобто дітей матерії, що відрізнялися від психіків, які вже були чимось кращим, і від пневматиків, обраних, таких собі членів Ротарі-клубу всієї цієї історії. Але можливо, що стратіоти були тільки гіліками мітраїстів.
— Чи не надто все це заплутане? — поспитав Бельбо.
— А як же інакше? Весь цей люд не залишив по собі жодних документів. Єдині речі, які про них відомі, походять із пліток їхніх ворогів. Але облишмо це. Я лише хотів показати, яким бедламом був за тих часів Близький Схід. Усе це — передмова до того, звідки взялися павликіани. Це послідовники якогось Павла, до котрого пристають іконоборці, вигнані з Албанії. Починаючи з восьмого століття і далі, ці павликіани поспіхом ростуть, із секти стають громадою, з громади — прошарком, із прошарку — політичною силою. Імператори Візантії починають хвилюватися і висилати проти них імперські війська. Павликіани поширюються аж до кордонів арабського світу, розходяться до Євфрату, вторгаються на візантійську територію аж до Чорного моря. Вони всюди потроху засновують колонії, і ми зустрічаємося з ними вже у XVII столітті, коли їх навертають єзуїти, але кілька їхніх колоній і далі існують на Балканах та південніше. То в що ж вірять павликіани? У Бога, єдиного і триєдиного, в Деміурга світу, плоди якого всі ми бачимо. Вони відкидають Старий Завіт, святі таїнства, зневажають хрест і не віддають почестей Пречистій Діві, оскільки, за їхніми уявленнями, Христос воплотився прямо на небі і пройшов через Марію, немов через трубу. Богомили, які частково черпатимуть у них натхнення, скажуть, що Христос увійшов в одне вухо Марії і вийшов через друге, чого вона навіть не помітила. Дехто також звинувачує їх у поклонінні сонцю й дияволу і в домішуванні крові дітей до євхаристійного хліба та вина.
— Звична річ.
— То були часи, коли для єретика піти на службу Божу було великим стражданням. Краще вже стати мусульманином. Такий уже був цей люд. І я розповідаю вам про них, бо що коли єретики-дуалісти розплодяться в Італії й Провансі, то аби натякнути на їхню схожість з павликіанами, їх називатимуть попеліканами, публіканами, популіканами, котрі gallice etiat dicuntur ab aliquis popelicant !
— Он воно що.
— Авжеж. У дев'ятому столітті павликіани так само тероризуватимуть імператорів Візантії, аж поки імператор Василій не присягне, що тільки-но він запопаде їхнього ватажка Хризохейра, котрий увірвався був у церкву святого Івана Божого в Ефесі і напоїв коней у водоймищі зі свяченою водою...
— Які кепські манери, — кинув Бельбо.
— ... То всадить йому три стріли в голову. Він посилає проти нього імперське військо, солдати хапають його, відрубують голову, посилають її імператорові, а той кладе її на стіл — а може, на секретер чи невелику порфирову колону — і раз, раз, раз — всаджує йому три стріли, гадаю, по одній у кожне око, а третю — в рота.
— Чудові були хлопці, — зауважив Діоталлеві.
— Вони робили це не від злоби, — сказав Бельбо. — Йшлося про питання віри про їхню надію. Розповідайте далі, Казобоне, і не зважайте на Діоталлеві: він паскудний боговбивця і не зрозуміє цих богословських тонкощів.
— Закінчую. І ось хрестоносці зустрічаються з павликіанами. Вони натрапляють на них поблизу Антіохії під час першого хрестового походу, де ті воюють на боці арабів, а також при облозі Константинополя, де павликіанська громада намагається здати місто болгарському цареві Йоанниці, аби зробити на зло французам, так твердить Вілардуен. Ось вам і зв'язок із тамплієрами, ось і розв'язання нашої загадки. Легенда твердить, що тамплієри черпали натхнення у катарів, а насправді це тамплієри надихали катарів. Вони зіткнулися з павликіанськими громадами під час хрестових походів і налагодили з ними загадкові зв'язки, а також із мусульманськими містиками та єретиками. З іншого боку, досить простежити за маршрутом Плану. Він не може не пролягати через Балкани.
— Чому?
— Бо мені здається очевидним, що шоста зустріч призначена в Єрусалимі. Послання каже: "йти до каменя". А де ж той камінь, такий шанований нині мусульманами, що коли хочеш його побачити, мусиш скидати взуття? Таж не де як у центрі мечеті Омара в Єрусалимі, де колись був храм тамплієрів. Не знаю, хто мав очікувати на них у Єрусалимі, може, якийсь осередок замаскованих тамплієрів, що вижили, або кабалісти, які мали зв'язки з португальцями, але безсумнівно, що найлогічніший шлях із Німеччини до Єрусалима веде через Балкани, і там чекала п'ята група, павликіанська. Бачите, яким чітким і логічним стає План.
— Мушу визнати, ви мене переконали, — сказав Бельбо. — Але де саме на Балканах очікували попелікани?
— Про мене, природними спадкоємцями павликіан були болгарські богомили, але тамплієри з Провена не могли ще знати, що через кілька років Болгарію захоплять турки і вона залишиться під їхнім пануванням протягом п'яти століть.
— Отже, можна вважати, що План зупинився на відтинку між німцями та болгарами. Коли ж це могло статися?
— 1824 року, — сказав Діоталлеві.
— Даруй, чому?
Діоталлеві швидко накреслив схему.
— 1344 року перші великі магістри кожної групи осідають у шести приписаних місцях. Протягом ста двадцяти років у кожній групі почергово змінюється шість великих магістрів, і 1464 року шостий магістр Томара зустрічається з шостим магістром англійської групи. 1584 року дванадцятий англійський магістр зустрічається з дванадцятим французьким магістром. Цей ланцюг продовжується в такому ж ритмі, і якщо зустріч з павликіанами провалюється, це має статися 1824 року.
— Припустімо, вона провалилася, — мовив я. — Але я не розумію, чому такі кмітливі хлопці, як вони, мавши в руках чотири шостих усього послання, не можуть відтворити його повністю? Або чому, якщо не відбулася зустріч із болгарами, чому вони не вступили в контакт із наступною групою?
— Казобоне, — сказав Бельбо, — чи ви справді гадаєте, що законодавці з Провена були бовдурами? Якщо вони хотіли, щоб ця інформація залишалася неприступною протягом шестисот років, вони напевно вжили всіх заходів остороги. Кожен магістр осередку знав, де знайти магістра наступного осередку, але не знав, де знайти інших, і ніхто з них не знав, де шукати магістрів попередніх осередків. Досить було, щоб німці загубили болгар, аби болгари ніколи не дізналися, де шукати єрусалимців, і водночас єрусалимці не знатимуть, де шукати всіх інших. А щодо відтворення послання з неповних фрагментів, то все залежить від того, як були поділені ці фрагменти. Звичайно ж, не в логічній послідовності. Досить, аби бракувало одного-однісінького елемента, і послання буде незрозумілим, а той, у кого є фрагмент, якого бракує, не знатиме, що з ним робити.
— Подумайте тільки, — сказав Діоталлеві, — якщо зустріч не відбулася, то сьогодні Європа є ареною таємного балету між групами, що шукають одна одну і не можуть знайти, і це тоді, коли кожен знає, що йому бракує лише дещиці, аби стати господарем світу. Як звати того набивача опудал, про якого ви нам розповідали, Казобоне? Можливо, змова справді є, а історія — це лише плід цієї битви за відтворення втраченого послання. Ми їх не бачимо, а вони, невидимі, діють навколо нас.
Така сама думка спала на гадку також Бельбо й мені, і ми заговорили навперебій. Та щоб знайти належні пов'язання, потрібно було небагато. Ми навіть виявили, що принаймні два вирази у посланні з Провена — згадка про тридцять шість невидимих, поділених на шість груп, і період у сто двадцять років — з'являються також у ході дискусії про розенкройцерів.
— Зрештою, вони були німці, — сказав я. — Треба перечитати розенкройцерські маніфести.
— Таж ви казали, що вони фальшиві, — зауважив Бельбо.
— То й що? Ми теж створюємо фальшиву історію.
— Справді, — мовив він. — Я й забув.
69
Elles deviennent le Diable; débiles, timorées, vaillantes a des heures exceptionnelles, sanglantes sans cesse, lacrymantes, caressantes, avec des bras qui ignorent les lois... Fi! Fi! Elles ne valent rien, elles sont faites d'un cité, d'un os courbe, d'une dissimulation rentrée... Elles baisent le serpent...
Jules Bois. Le satanisme et la magie,
Paris, Chailley, 1895, p. 12
Він таки забув, тепер я це знаю. І, безперечно, саме в той час був написаний цей файл, короткий і приголомшливий.
FILENAME: Еннойя
Ти цілком несподівано прийшла до мене додому. Ти принесла травичку. Я не хотів, адже не можу дозволити, щоб якась рослинна субстанція втручалась у роботу мого мозку (але я брешу, адже я палю тютюн і п'ю дистиляти з зерна). Зрештою тих кілька разів на початку шістдесятих, коли хтось примушував мене брати участь у груповому курінні самокрутки, загорнутої у поганий липкий, заслинений папір — остання затяжка робилася за допомогою шпильки — мене душив сміх.
Але вчора її запропонувала ти, і я подумав, що таким чином ти, мабуть, пропонуєш себе, і з вірою закурив. Ми танцювали, пригорнувшись одне до одного, як уже ніхто не танцює роками, до того ж — який сором — під "Четверту" Малера.