Він був п'яний і не дуже твердо тримався на ногах.
На відстані кількох кроків позаду Евтібіди та Аія Стендідія йшли два велетні каппадокійці, раби Марка Красса. Обидва були в повному озброєнні.
Поки вони йдуть до храму Геркулеса Оліварія, загляньмо на часинку до Темеси. Вже три дні стояла напоготові численна флотилія Спартака, і тепер він чекав лише темної ночі, щоб переправити перших п'ятнадцять тисяч гладіаторів. Більше людей човни взяти ніяк не могли.
Цього дня небо було все затягнуте сірими й чорними хмарами, і як тільки затьмарене ними сонце зайшло за обрій, Спартак наказав знятися трьом легіонам, що стояли на узбережжі, і сісти в човни. Потім дав Гранікові всі необхідні поради і о годині першого смолоскипа звелів відпливати.
Гладіаторська флотилія повернула у відкрите море і в глибокій тиші вийшла з Темеси.
Але від берегів Африки віяв дужий вітер — сірокко — і, незважаючи на геркулесівські зусилля гладіаторів, заважав їм пливти до Сіцілії, відносячи до берега бруттів.
Шалено працюючи веслами, гладіатори до часу, коли співають півні, просунулися лише на кілька миль уперед. Вітер міцнішав, і легкій флотилії почала загрожувати загибель. Тому за порадою мореплавців і рибалок з Темеси, які вели деякі кораблі, а також гладіаторів, які розумілися на морській справі, Гранік пристав до пустельного берега біля Нікотери і звелів усім гладіаторам висадитися. Звідти він негайно вивів їх у сусідні гори, вирядивши до Спартака на легенькому човні декуріона з кількома гладіаторами, щоб сповістити, що сталося.
В цей час жрець і Евтібіда підійшли до храму і залишили двох каппадокійців у дубовому гаю біля шляху, що вів з міста до храму. На відстані півтора постріли з самостріла від гаю стояла вілла, в якій розмістилися гладіаторські дозорці. Незважаючи на їхню обережність, пориви вітру час од часу доносили до каппадокійців шум їхніх кроків і тиху розмову.
— Ну то що ж, Ерцідане, ми мусимо будь-що взяти молоду амазонку живцем, — прошепотів на своїй мові один раб другому.
— І ми це зробимо, Аскубар, — відповів Ерцідан. — Якщо зможемо…
— Я також сказав би… якщо зможемо.
— Скажу тобі просто, тільки побачу, що вона борониться мечем або кинджалом, я вб'ю її двома ударами. Бо якщо нам чути звідси тиху розмову гладіаторів, то вони, певно, почують лемент цієї пискухи.
— Звичайно, почують, вмить прибіжать сюди, і тоді кінець нам…
— Твоя правда, присягаюсь Юпітером!.. Тут є над чим подумати.
Обидва каппадокійці замовкли, охоплені важкими думками.
Раптом крізь шелест листя вони ясно почули кроки в кущах.
— Хто там? — приглушеним голосом окликнув Аскубар, витягаючи меч з піхов.
— Хто там? — повторив Ерцідан.
— Мовчіть! — озвався жіночий голос. — Це я… Евтібіда… Я оглядаю місцевість… А вам нічого наслухати позаду себе, стежте за дорогою.
Все це вона сказала пошепки, підійшовши до них, потім зникла в кущах, і знову каппадокійці чули тільки шелест вітру.
Аскубар й Ерцідан довго мовчали. Нарешті перший прошепотів другому:
— Ерцідане!
— Ну?
— Знаєш, що я думаю?
— Що ця справа складніша, ніж здавалося спочатку?
— Я про це вже думав, а тепер міркую, як нам з честю вийти сухими з води.
— Оце діло! Ну і придумав?
— Здається, придумав.
— Що ж ти придумав?
— Коли маленька амазонка наблизиться, ми тихенько візьмемося за луки і з одинадцяти-дванадцяти кроків пустимо
Б неї дві добрі стріли, одну в шию, другу в серце… Думаю, що й не скрикне. Що скажеш на це?
— Молодець, Аскубар!.. Непогано.
— А тій скажемо, що вона боронилася.
— Гаразд! Так і зробимо.
І обидва каппадокійці наготували луки і завмерли, прислухаючись.
Тим часом Евтібіда тривожно блукала навколо і нетерпляче чекала світанку. Години здавалися їй вічністю. Не раз виходила вона на узлісся, мало не до гладіаторської сторожі, і поверталася назад. Нарешті помітила, що сірокко, який бушував усю ніч, майже вщух. Евтібіда подивилася на обрій, на вершини Апеннін Г побачила, що хмари там ледве взялися блідими жовтогарячими підпалинами. Задоволено зітхнувши при цих ознаках світанку, вона ще раз вийшла на дорогу до вілли і обережно пішла до сторожі. Та не пройшла вона і двохсот кроків, як тихий голос загрозливо окликнув її:
— Хто йде?
Це були гладіаторські дозори, які перед світанком вийшли поглянути навколо.
Евтібіда нічого не відповіла, швидко повернулась і якнайтихіше подалася до гаю.
Дозорець, не діставши відповіді, побіг за нею.
Невдовзі гречанка і гладіатори наблизилися до узлісся, де з натягнутими луками причаїлися каппадокійці.
— Чуєш кроки? — спитав Аскубар в Ерцідана.
— Чую.
— Готуйсь!
Перші проблиски світанку почали розсіювати нічну темряву, і раби помітили невеличкого воїна, який швидко наближався до них. Проте розгледіти його обличчя не можна було.
— Це вона… — ледве чутно прошепотів Аскубар своєму товаришеві.
— Так… На ній панцирна туніка… шолом… і така маленька, безперечно — жінка.
Обидва каппадокійці націлились і разом спустили тятиву. Дві стріли полетіли з свистом: одна впилася в шию, друга — крізь срібну кольчугу — в груди… Евтібіди. Пролунав довгий пронизливий крик. Аскубар й Ерцідан враз почули тупіт багатьох ніг і сильний голос:
— До зброї!
Каппадокійці кинулися навтіки у напрямі римського табору, а біля тіла Евтібіди спинився декуріон з чотирма гладіаторами. Вона глухо стогнала, болісно хрипіла, але не могла вимовити й слова.
Розвиднілося. Гладіатори поклали поранену край шляху, притулили спиною до дуба, зняли шолом. Вони побачили, як по плечах розсипалося густе руде волосся, і в один голос скрикнули:
— Жінка!
Нахилилися, щоб роздивитися обличчя, вже покрите смертельною блідістю, і, одразу впізнавши, скрикнули в один голос:
— Евтібіда!
В цей час до дуба підійшла маніпула гладіаторів і обступила поранену.
— Якщо вона поранена, то хтось мусив її поранити, — сказав центуріон. — Ану, хай півсотні бійців спіймають убивць, боеони ще не встигли далеко втекти.
Півсотні гладіаторів побігли до храму Геркулеса Оліварія. Інші стояли навколо вмираючої, похмуро, в глибокому мовчанні дивлячись, як конає та, що заподіяла їм стільки лиха.
— Евтібідо! Тричі проклята зраднице! — суворо вигукнув центуріон. — Що ти тут робила в цей час?.. Хто тебе поранив? Нічого не розумію… Але гадаю, що це був якийсь новий злочинний задум… і його жертвою впала ти сама.
З посинілих уст вирвався болісний стогін, і вона зробила гладіаторам знак рукою, щоб її облишили.
— Ні! — крикнув центуріон і жестом прокляття простер над нею свою правицю. — Через твою зраду загинуло сорок тисяч наших братів… і ми тепер нагадуємо тобі про твої злочини, конай ще тяжче, і хай заспокояться їхні невідомщені тіні.
Евтібіда звісила голову на груди, немов сконала, і тільки тяжкі уривчасті зойки свідчили, що вона ще жива.
В цей час півсотні гладіаторів, посланих навздогін за каппадокійцями, повернулися назад і привели пораненого стрілою Ерцідана.
Він розповів усе, що йому було відомо, і гладіатори зрозуміли все.
— Що тут сталося? — почувся жіночий голос.
Це була Мірца. Озброєна, ішла вона в супроводі Цетул до храму Геркулеса.
— Стріли, які мерзенна Евтібіда наготувала, щоб вразити тебе, пронизали, хвала Геркулесові, зрадницю, — відповів центуріон, пропускаючи Мірцу в коло гладіаторів.
Почувши голос Мірци, Евтібіда підвела голову і втупила в неї палаючий ненавистю і розпукою погляд. Вона скривила губи, силкуючись щось сказати, простягла до Мірци руки з розчепіреними пальцями, немов жадала схопити її. Останнім зусиллям Евтібіда шарпонулася вперед, ще раз зойкнула, заплющила очі і впала мертвою, вдарившись головою об стовбур дерева.
— Цього разу птахолов сам попався в сильце, — вигукнув центуріон.
Покликавши Мірцу і всіх інших, він мовчки пішов від огидного трупа.
Розділ XXII
ОСТАННІ БИТВИ. — ПОРАЗКА БІЛЯ БРАДАНУ. — СМЕРТЬ
В той час, коли Евтібіда вмирала на очах Мірци, розплачуючись за свої злочини, до Темеси приплив човник, з яким Гранік послав Спартакові звістку про себе.
Спартак був дуже спантеличений звісткою про висадку Граніка на берегах Бруттії і довго розмірковував, що йому робити. Нарешті, звертаючись до Арторікса, сказав:
— Ну що ж… Коли вже Гранік з п'ятнадцятьма тисячами наших у Нікотері… переправимо туди морем усе військо і там розпочнемо ще завзятішу війну.
Він послав човен назад до Граніка з наказом уночі повернути флот назад до Темеси. Протягом восьми ночей фракієць переправив усе військо до Нікотери і всі ці ночі, крім останньої, посилав чотири легіони за місто, щоб відвертати увагу римлян на суходіл. Останньої ночі він відплив сам з усією кіннотою.
Тільки-но флот, що віз Спартака, Мамілія і кінноту, відплив кілька миль од берега, темесинці сповістили Красса про те, що сталося.
Римський полководець мало не сказився. Він осипав темесинців прокльонами за те, що вони побоялись його попередити раніше про втечу Спартака. Тепер, вирвавшись на простір, гладіатори розпочнуть ще запеклішу війну, яку він сам вважав закінченою і примусив Рим у це повірити.
Обклавши городян величезним податком за їхнє боягузтво, Красс наступного дня наказав військові знятися і повів його до Нікотери.
Але Спартак на світанку того ж дня, як приплив до Нікотери, вирушив з усім військом у путь і спинився тільки через двадцять годин біля Сцілли.
Другого дня він перейшов до Регія і скрізь на своїй путі закликав рабів до зброї. Там він став на зручному місці, наказавши гладіаторам за три дні викопати рів і зробити частокіл, щоб зробити табір неприступним для ворога.
Тоді Красс вирішив примусити Спартака прийняти бій або здатися через голод. І він збудував таку колосальну, справді римську споруду, яка, коли б не було одностайного свідчення про неї Плутарха, Аппіана і Флора, здавалася б неймовірною.
Прийшовши туди, Красс побачив, що сама природа місцевості підказує йому, як треба діяти. І він спішно почав будувати стіну через перешийок. Тим самим він не давав своїм бійцям байдикувати, а противника позбавив можливості діставати продовольство. За короткий час він викопав рів від одного моря до другого завдовжки триста стадій, завглибшки і завширшки п'ятнадцять футів. Уздовж рову спорудив такої ж висоти надзвичайно міцну стіну.
Поки сто тисяч римлян невтомно працювали над цією титанічною спорудою, Спартак створював ще два нових легіони з одинадцяти тисяч рабів, які збіглися до нього у Бруттії і навчав їх військової справи.