Він сам же й зізнається, що це пояснення незавдовільне.
====
Якщо дотеп необхідно вписується в символічний обмін, то це тому що він пов'язаний з символічним (а не економічним) способом утіхи. Якби ця втіха залежала від "психічного ощаджування", то було б незрозуміло, чому від цієї "вивільненої" психічної потуги ніхто не повинен сміятися поодинці, або ж першим. А отже, діють в цій площині не економічні механізми, а щось інше, й тут потрібна обопільність. Оце "щось" якраз і є символічним знищенням цінности. Адже в поезії й дотепі елементи символічно обмінюються, себто обертаються й взаємно анулюються в процесі тої ж самої операції, а значить, в них установлюється й соціяльне відношення того самого типу. Лише суб'єкти, що позбулися своєї ідентичности як і слова, вливаються у соціяльну обопільність сміху і втіхи.
АНТИМАТЕРІЯЛІСТИЧНА ТЕОРІЯ МОВИ
Як бачимо, в аналітичному тлумаченні марення, дотепу, неврозу і, до певної міри, поезії вимальовуються контури "матеріялістичної" теорії мови. Робота первинних процесів можлива через те, що підсвідоме трактує слова, як речі. Позначник, покинувши площину і цільову настановленість значеника, знову обертається в чистий матеріял, що надається до іншої роботи, — в "елементарний" матеріял, придатний для бганок, зсувів і взаємопроникнень первинного процесу. Звукова субстанція мови набуває іманентности матеріяльного предмета, випадає (якщо подібні формулювання взагалі мають якийсь сенс) поза межі першого членування (смислові одиниці) й, можливо, навіть поза межі другого (одиниці розрізнення смислів). Звуки (чи навіть літери) мисляться в цьому випадку як атоми субстанції, що нічим не відрізняються від атомів тіла.
Може здаватися, що більшої радикальности в підході до мови й бути не може. Трактувати слова "як речі" начебто є принципом глибинних операцій із мовою, оскільки здається, ніби з відкриттям "матеріялістичного" базису мови все вже й сказано. Однак з матеріялізмом тут виходить так само, як і скрізь. Лиха доля цієї філософської теорії полягає в тому, що вона оперує ідеалізмом, поставивши його з ніг на голову, а тому й не здужала подолати його нескінченну спекуляцію, більше того, виступає простою грою чергувань із цим же ідеалізмом. Саме завдяки цьому такі концепти, як "речі" й "матерія", котрі ідеалізм неґативно витворив як своє пекло, як свій неґативний фантазм, спокійнісінько перейшли на стадію позитивної реальности, навіть революційного принципу пояснення, нітрохи не позбувшись тієї абстрактности, що притаманна була їм одвіку. У процесі витіснення ідеалізмові примарилася "матерія", й ця от матерія, обтяжена усіма стиґматами ідеалістичного витіснення, і постає тепер наново в матеріялізмі. Не зайве було б поглянути на такий концепт, як "річ", адже його намагаються окреслити як щось непідвладне репрезентації. З усуненням будь-якої трансцедентности залишається лише груба, непрозора, "об'єктивна" матерія, субстантивний витвір, молярний (*) або ж молекулярний підмурок із каміння та слів. Та хіба ж не видно, що це просто остатній, найбільш витончений з усіх вивертів ідеалізму, і полягає він у відокремленні в цій неподатливій субстанційності всього, що його заперечувало, а відтак і в узаконенні його як свого референтного суперника, як алібі шляхом закріплення в "ефекті" реальности, що є найкращою підпорою для ідеалістичної думки. "Річ", "субстанція", "інфраструктура" і "матерія" ніколи не мали іншого смислу. І "матеріялістична" теорія мови потрапила в ту саму пастку контрзалежности від ідеалізму. Неправда, що слова, виходячи за межі репрезентації, гублячи знакову обумовленість, обертаються на "речі", втілюючи в собі більш фундаментальний статус об'єктивности, більше реальности, і повертаються на стадію останньої інстанції. Гіршої нісенітниці й бути не може.
==========
*В ориґіналі "molaire" — корінний — прим. пер.
==========
Трактувати слова "як речі"... щоб виразити РІЧ — Підсвідоме, щоб матеріялізувати латентну потугу. Оце вона і є, пастка виразу, тільки тут у вигляді референції позитивізується те, що витіснилося, не висловилося, може, навіть і те, що не можна висловити, — однак за певного моменту воно прибрало силу інстанції чи навіть субстанції. Західна думка не зносить, і по суті, ніколи не зносила, порожнечі значення, не-місця і не цінности. Їй потрібна топіка й економіка. Якщо в поезії відбувається радикальне поглинення знака (а це, без сумніву, відбувається і в дотепі), то потрібно, щоб воно зробилося знаком, що підлягає дешифруванню, знаком чогось не-сказаного, такого, що ніколи не розкриє нам таїну свого шифру, але завдяки цьому й тим паче цінного для нас. Я цілком згоден, що психоаналіз — це не "вульґарна" герменевтика: це ще тонша герменевтика, бо за операціями зі знаковим матеріялом завжди стоїть щось інше, інший світ, інша сцена, і їхні виверти може осягнути лише спеціяльний дискурс. Втіха тут випливає не з простого, звичайного споживання. Вона завжди метаболізується в цій операції з лібідо, вона є тим, що "мовиться"в глибині фантазмів, тим, що звільняється від афектів. Одне слово, ввесь цей мовний матеріял вже від початку спрямований на позитивну трансформацію (в цьому випадку, на транскрипцію), він од початку підлягає інтерпретації, котра огортає його своїм аналітичним розумом (*). "Річ" ховається і ховає щось інше. Шукайте силу, шукайте значеника.
====
* Будь-яка матерія — це сировина. Себто її концепт постає лише залежно від порядку виробництва. Про це повинні пам'ятати всі, хто вважає себе "матеріялістом" (науковим, семіотичним, історичним, діялектичним тощо). Навіть сенсуалістичний матеріялізм ХУІІІ сторіччя був першим кроком до "звільнення" тіла згідно з функцією/задоволенням, як сировини для виробництва задоволення.
Матерія завжди була не більше, ніж виробничою силою. Але у виробництві немає нічого "матеріялістичного", — так само, як ідеалістичного. Це порядок та код, і на цьому все. Так само з наукою: це порядок і код, вона не більш і не менш "матеріялістична", ніж маґія або щось іще.
====
*
Глибинна мотивація знака/симптома, єдиносутність слова і речі, приділення речі й приділення потягу, фіґури і сили. Лібідова економіка, принципом якої завжди є метафоризація (чи метонімізація) підсвідомого, тіла, лібідо, фантазму в мовний безлад. За лінґвістичної мотивації довільність знака поступається перед позитивною аналоґією поміж позначником і тою річчю, що він позначає. За психоаналітичної мотивації обернена необхідність пов'язує деконструйований позначник із первинним енерґетичним потенціялом. Мотивація постає тут як трансґресія форми бунтівним змістом. Сліпа над-реальність лібідо роздирає принцип реальности і прозорости мови. Саме таким чином, у кращому разі, тлумачать поезію — як життєвий шум Лучано Беріо, театр жорстокости Арто, хрипіння, крик, сапання, вторгнення тіла в репресивний інтеріоризований простір мови. Вторгнення часткових потягів, що знову спливають на поверхню як часткові, як об'єкти репресії, трансґресивні/репресивні водночас, тому що звільняється тут саме той зміст, що зазнав витіснення, позначання як такий геґемонією форми.
Це ліпше, ніж "вітер" у Суїнберна, однак це знову ж таки мотивація й метафора. Театр жорстокости є одною з цих метафор, — віталістською, енерґетичною, корпореїстичною. З цього випливає, що врешті він є і фіналістською метафорою, навіть якщо йдеться про дику фінальність. Маґія "вивільнення" первісної потуги (всі знають, наскільки витончено, — часом аж зі скабрезною витонченістю, — підходить Арто до маґії й екзорцизму, навіть орґіястичного містицизму ("Геліоґабал"). Метафізика завжди бродить поруч, як і в економічній/енерґетичній візії на підсвідомі процеси (себто взагалі на концепт підсвідомого): метафізична спроба субстанціялізації ПСВ як тіла, а отже, і звільнення його як мети. Сучасна ілюзія витіснення, котра описує підсвідоме як зміст, як силу. Тріумф форми, котрий полягає в фіксації того, що вона заперечує як зміст, в запровадженні його у замкнене коло шляхом зведення його мети до вираження змісту чи воскресіння сил.
В цьому аспекті немає особливої різниці поміж лінґвістикою та психоаналізом: в обох випадках спостерігається та сама спроба обгрунтувати поетичне суприродністю дискурсу і його об'єкта: "Відстань від слів до речей міняється завдяки використанню "речовинности", що існує в слові, коли плоть слів і відлуння, котре вона викликає у порожнині нашої чуттєвости, передає гомін, що його породжують у нашому єстві речі" (Lyotard, Discours, Figure, p. 77). Отак і лінґвісти намагаються в кращому разі порятувати "символічну" цінність звучання від тези про довільність знака. Трохи далі читаємо: "Річ не "запроваджується в" мову, а устрій цієї мови сприяє появі в словах та відношеннях між ними таких ритмів, котрі звучать у такт із ритмами, що їх викликає у нашому тілі "річ", про яку йдеться у дискурсі". Яким же дивом "річ" і слово можуть зробитися співзвучні через тіло? Завдяки ритмові? Та ні, метафорі. Насправді тут ідеться про позитивну економіку метафори — ідею замирення поміж "річчю" і словом у його матеріяльності. Однак це неправильно. Хоча лоґічний дискурс і справді заперечує речовинність слова (Wortkorper), все ж поезія аж ніяк не може бути, завдяки звичайній інверсії, воскресінням слова як речі. Вона не лише не сприяє появі речовинности, але й усіма силами змагає до знищення самої мови як речі. Поезія і є вивітренням статусу речі й дискурсу по відношенню одне до одного. Себто вона змагає до виполонення мови як дискурсу, але і як матеріяльности, — не через витіснення, як чинить це дискурс, а а працюючи з нею до тих пір, поки вона не щезне.
*
Так само і Крістева, відштовхуючись від Лукреція та Геракліта, висуває матеріялістичну теорію позначника: слова не виражають реальність (рухливу), а самі є нею. Не за посередністю ідей, а завдяки єдиносутності (котра більша, ніж "відповідність") поміж матеріяльною річчю та звуковою субстанцією мови. Гомолоґія психоаналізові: якщо підсвідоме виявляє себе в мові, то це не тому, що вона його виражає, а завдяки однаковій структурі їх обох, завдяки тому, що обоє однаково артикулюються і виголошуються.