Щось здорове й бурхливе прокинулося в ньому. Коли добрі думки силоміць вдираються, то це нагадує поворот додому людини, що загубила свій ключ і примушена ламати власні двері. Це — насильне вдирання, проте вдирання добра. Це — ламання, проте ламання зла.
— Дея! Дея! Дея! — твердив він.
Він хотів зміцнити в собі своє власне серце.
1 Нехай буде світло.
І він голосно поставив таке питання:
— Де ти?
Він був майже здивований, що йому не відповідають.
Він повторював, дивлячись на стелю й на стіни, і позирав наче людина, що приходить до пам'яти:
— Де ти? Де я?
І в цій кімнаті, в цій клітці, він знов починав ходити, як замкнений дикий звір.
— Де я? у Віндзорі. А ти? в Савтворку. Ох, боже мій! Це вперше, що ми на такій відстані одно від одного. Хто ж це так роз'єднав нас? Я тут, а ти там! Ох, це неможливо! Цього не буде. Що ж вони зробили зі мною?
Він спинився. і
— Хто це казав мені про королеву? А хіба ж я знаю. Змінився! Я змінився! Чому? Тому, що я — лорд. А знаєш ти, Дея, що сталося? Ти — леді. Дивні діла бувають на світі. Так! Справа в тім, щоб знайти дорогу додому. Чи не занапастили вони мене? Тут була якась темна людина. Я пригадую слова, що вона з ними звернулася до мене: "Мілорде, коли відчиняються одні двері, то вони ж зачиняють другі. Що залишилося позад вас, те більш не існує для вас". Інакше сказати: ви — підлий! Ця людина — поганець! Він говорив це мені тоді, коли я ще не очуняв. Він зловжив першим моментом мого здивовання. Я став наче жертвою. Де він, щоб мені помститися на ньому за образу! Він говорив до мене з якоюсь єхидною посмішкою, що я бачу її наче уві сні. Ах, от я знову стаю собою! Гаразд. Помиляються, коли думають, що з лорда Кленчерлї можна зробити все, що вони хотять. Пер англійський, так, тільки з дружиною пера — Деєю. Умови! А чи я погожуся на них? Королева? Що для мене королева? Я ніколи не бачив її. Я не для того становлюся лордом, щоб бути рабом. Я вільно приймаю владу. Невже ж вони уявляють собі, що зняли з мене ланцюги так, ні для чого? Зняли з мене намордника, от і все. Деє! Урсус! Ми вкупі. Я був тим, чим були й ви. Ви будете тим, чим я став тепер. Ідіть до мене! Ні. Я йду до вас. Зараз. Зараз же. Я й так надто довго забарився. Що вони повинні думати, бачачи, що я не повертаюся? А ті гроші! Тільки поду" мати, що я послав їм грошей! їм потрібний був я. Я пригадую, що та людина, вона сказала мені, що мені не можна вийти звідціля. Побачимо. Ей, карету! карету! нехай запрягають! Я поїду ' шукати їх. Де слуги? Повинні ж бути в мене слуги, бо я тут державець. Я тут господар. Це мій будинок. Я скручу засови, я зламаю замки, я розіб'ю двері ногами. А тому, хто насмілиться загородити мені дорогу, я проткну тіло наскрізь шпагою, бо в мене тепер є шпага. Хотів би я побачити, хто встане проти мене. В мене є дружина — Дея. В мене є батько — Урсус. Мій будинок — палац, і я віддаю його Урсусові. Моє ім'я — корона, і я віддаю її Деї. Скоріше! Зараз! Деє, ось я! О, я скоро пробіжу просторінь між нами, — ось дивіться!
І, піднявши першу порт'єру, що трапилася, він прожогом вийшов з кімнати.
Він опинився в коридорі.
Він пішов уперед.
Перед ним був другий коридор.
Всі двері були відчинені.
Він почав іти навгадь, з кімнати в кімнату, з коридора в коридор, шукаючи вихода.
II
ПАЛАЦ ПОДІБНИЙ ДО ЛІСУ
В палацах, що їх будували за італійським стилем, — а Корлеон-лодж належав до них, — було дуже мало дверейВсе були завіси, порт'єри, килими.
За тієї епохи не було такого палацу, що не мав би в середині якоїсь особливої маси кімнат і коридорів, що відзначалися незвичайними розкошами: позолота, мармур, різьба, східні шовки, затишні закутки, tq темні, то висвітлені. Тут були багаті й веселі світлиці — затишки, лаковані, глянсуваті, обкладені голяндським фаянсом або португальською глиною, амбразури високих вікон, зрізані в лутках, і цілком скляні кабінети — наче прекрасні житлові ліхтарі. В товстих стінах були видовбані такі ніші, що в них можна було мешкати. Тут і там убиральні подібні до бонбоньєрок. Все це називали "маленькими апартаментами". Тут саме й заподіювали різні злочини.
Коли треба було вбити герцоґа Ґіза, або збезчестити гарненьку дружину президента Сільвекано, або, пізніше, заглушити крики дівчаток, що їх приводив Лебель, тут було зручно. Нова людина не могла розібратися в цих заплутаних кімнатах. Злодійське місце, невідома глибина, де остаточно зникали. В цих ' елеґантних печерах принци й вельможі складали свою здобич.
Граф Шароле ховав там мадам Куршан, дружину рекетмайстера, де-Монтюле — дочку Годрі, фермера де ля Круа Сен-Ленфруа, принц Конті — двох красунь булошниць із Ліль-Адама, герцоґ Букінґем — бідну Пенівель і т. д. Те, що тут творилося, належало до тих вчинків, що їх римський закон зазначає словами: vi, clam et precario, тобто силоміць, потихеньку й не надовго. Хто потрапляв туди, той залишався там стільки часу, скільки бажав господар. Це були позолочені підземельні в'язниці. Вони були подібні до манастиря й до сераля. Східці повертали, підіймалися, спускалися. Спіраль кімнат, що ви переходили через них, приводила вас на те саме місце, звідкіля ви вийшли. Ґалерія закінчувалася божницею. Сповідальня межувала з альковом. Розгалуження коралів і переходи в губках мабуть правили за моделі для архітекторів, що будували "малі апартаменти" королів і вельмож. Розтоки були безвихідні. Портрети поверталися на відтулинах і за ними були потайні входи й виходи. На кожному кроці різні механізми. Та так і треба було, — тут саме виконувано страшні драми. Поверхи цього вулика йшли від сутеренів до мансарди. Такі чудні, інкрустовані, зірчасті корали були в усіх палацах, починаючи від Версаля, — вони були наче оселі піґмеїв серед житла титанів. Коридори, будуари, гнізда, комірки, потайники. Усякі дірки, де ховалася підлота високопоставлених.
Гуїнплен був у "малих апартаментах" Корлеон-лоджа.
У нього було гарячкове бажання вийти, залишити палац і знов побачити Дею. Але ці заплутані коридори й клітки, потайні двері, непередбачені двері й порт'єри затримували й загаювали його. Йому хотілося бігти, а він примушений був блукати. Він думав, що йому треба штовхнути тільки* одні двері, а тут доводиться розплутувати цілий міток.
За однією кімнатою — друга, потім перехрестя заль.
І ніде він не стрічав нікого живого. Він прислухався. Ніякого руху.
Іноді йому здавалося, що він повертається туди, де вже проходив.
Часом йому вважалося, що хтось іде назустріч йому. Але не було нікого. То був він сам у люстрі, в одягу лорда.
То був він, — неймовірно. Він пізнавав себе, проте не відразу.
Він ішов навгадь у різних напрямках, що траплялися йому.
Він забирався в усі закрути інтимної архітектури: там кабінет з кокетливими малюнками й різьбою, трохи непристойний і дуже затишний; там підозрена капличка, вся вистелена перломутером і емаллю, з такими прикрасами з слонової кості, що їх треба розглядати в люпу і які бувають на табакерках; там один з тих чарівних фльорентинських закутків, що їх вигадано для жіночої гіпохондрії й що відтоді їх звуть будуарами. Скрізь, на стелях, ' на стінах, навіть на підлозі були оксамитні або метальові образи птиць і дерев, дивовижних рослин, перевитих перлинами, виступи з позументами, бурштинові шпалери, вояки, королеви, жінки-тритони в кирасах з животами гідри. Погранований кришталь відбивав світло і переломлював проміння, як у призмі. Скло грало, як дорогоцінне каміння. Видно було, як виблискували темні шафи в кутках. Ніхто не міг би сказати, що то були за світлі площини, на яких смарагдове скло змішувалося з золотом сонця, що сходило, і на яких плавали переливи шийки горлиці, — чи то були мікроскопічні люстречка, чи величезні аквамарини. Розкіш одночасно тонка й надмірна. Це був найулюбленіший з палаців, якщо не найколосальніша скринька з дорогоцінностями. Будинок для Маб або скарб для Жео. Ґуїнплен шукав вихода.
Він не знаходив його. Не можна було орієнтуватися. Ніщо не п'янить так, як розкоші, коли бачите їх уперше. Та крім того, Це був лабіринт. На кожному кроці пишнота ставала йому на перешкоді. Здавалося, що все опирається проти того, щоб він вийшов. Наче не хотіло випустити його. Він ніби прилипнув до чогось чудесного. Він почував, що його схсшило й держить.
— Який страшний палац! — подумав він.
Він і далі блукав в лабіринті, збентежений, і питав сам себе, що все це визначає, чи це не в'язниця; він сердився, бажаючи вийти на вільне повітря. Він повторював: "Дея! Дея!"— — наче держався за нитку, що її не слід рвати й що повинна була вивести його.
Іноді він гукав:
— Гей, хто там!
Ніхто не відповідав йому.
Кімнатам не було кінця. Це була пустеля, мовчазна, розкішна, лиховісна.
От такими уявляють собі зачаровані замки.
Заховані груби піддержували в цих коридорах і кімнатах літню температуру. Здавалося, що якийсь чарівник піймав місяць червень і запер його в цьому лабіринті. Іноді почувалося щось запашне. Розносилися хвилі пахощів, наче тут десь були невидимі квіти. Було душно. Скрізь килими. Можна було гуляти голим.
Ґуїнплен дивився у вікна. Картини змінювалися. Він бачив то сади, повні весінньої свіжости й ранку, то нові фасади все з іншими статуями, то еспанські патіо — чотирикутні маленькі двори між великими будівлями, забруковані мармуровими плитами, вогкі й холодні; іноді він бачив річку — то була Темза, іноді — велику башту — то був Вінздор.
На вулиці в такий ранній час ще не було перехожих.
Він спинявся. Він прислухався.
— О, я вийду звідціля, — казав він. — Я повернуся до Деї. Мене силком не задержать. Лихо тому, хто захоче не пускати мене! Що це за велика башта? Якщо тут велетень, пекельний собака або дракон, що загороджують двері в цей зачарований замок, я знищу їх. Я поглину цілу армію. Дея! Дея!
Враз він почув легкий шум, дуже тихий. Наче десь текла вода.
Він був у вузькому темному коридорі; в декількох кроках перед ним він закінчувався спущеною порт'єрою.
Він пішов до тієї порт'єри, розсунув її, увійшов.
Він побачив щось цілком несподіване.
Ill
Є В A
Восьмикутна заля, з дуговим склепінням, без вікон, — вона освітлювалася вдень зверху. Стіни, склепіння й підлога були викладені мармуром персикового кольору.