Я запропонував тост за здоров'я Стірфорса. Я заявив, що він – мій наймиліший друг, опікун мого дитинства, товариш моєї юності. Я сказав, що маю величезну втіху проголосити тост за його здоров'я. Я сказав, що навряд чи будь-коли зможу відплатити йому за його доброзичливість і що навряд чи зможу я висловити належним чином любов свою до нього.
Закінчив я так:
– За Стірфорса! Благослови його боже! Ура!
Тричі по три рази гукнули ми "ура", і ще раз, і ще – на завершення.
Я розбив бокал, просуваючись навколо столу, щоб потиснути руку Стірфорсові, і сказав у двох словах:
– Стірфорсе, тикерівназорямогожиття!
Далі я раптом почув, що хтось давно вже співає. То співав Маркгем: "Коли серце чоловіка оповила туга". Проспівавши, він запропонував тост "За жінку!". Я мав заперечення і не міг погодитися з цим. Я заявив, що такий тост буде неввічливим, що ніколи не дозволю я проголошувати тост у моєму домі інакше, як "За дам!". Я палко зчепився з ним, переважно тому, що Стірфорс і Грейнджер сміялися з мене або з нього, або з нас обох. Він сказав, що не можна наказувати чоловікові. Я сказав, що можна чоловікові наказувати. Він сказав, що не можна ображати чоловіка. Я відповів, що в цьому він має рацію – цього ніколи не буде під моїм дахом, де Лари священні[17] та панують закони гостинності. Він сказав, що для гідності чоловіка цілком пристойно визнати, що я – диявольськи добрий хлопець. Я негайно запропонував тост за його здоров'я.
Хтось курив. Ми всі курили. Я теж курив, намагаючись не здригатися. Стірфорс виголосив на мою честь промову, яка зворушила мене майже до сліз. Я відповів подякою і висловив сподівання, що це товариство обідатиме зі мною і завтра, і післязавтра... щодня о п'ятій годині, щоб ми могли дружньо розмовляти цілий вечір. Я відчув потребу запропонувати тост за певну особу. Я випив за мою бабусю. За міс Бетсі Тротвуд, найкращу з жінок!
Хтось висовувався з вікна моєї спальні, охолоджуючи лоб на кам'яному карнизі і підставляючи обличчя під вітер. То був я. Я звертався до себе самого:
– Копперфілде! Навіщо ти курив? Тобі слід було знати, що цього робити не треба!
Потім хтось непевно спостерігав свої риси в дзеркалі. То був теж я. Обличчя моє було в дзеркалі дуже бліде, очі блукали; а волосся – тільки волосся, ніщо інше – здавалося п'яним.
Хтось сказав мені:
– Ходімо до театру, Копперфілде!
I ось уже переді мною не спальня, а знову стіл напідпитку, вкритий танцюючими бокалами; лампа; Грейнджер праворуч від мене, Маркгем ліворуч, а Стірфорс напроти; всі сиділи в якомусь тумані, на великій віддалі. Театр? Авжеж! Найслушніше діло! Рушаймо! Але вони мусять пробачити мені, якщо я попрошу всіх вийти раніше і загашу лампу – щоб не сталося пожежі.
Через якісь пертурбації в темряві двері зникли. Я намагався знайти їх серед віконних завіс, коли Стірфорс, сміючись, взяв мене під руку і вийшов звідти. Ми пішли сходами вниз, один за одним. З середньої площадки хтось упав і покотився вниз. Хтось інший сказав, що то – Копперфілд. Мене розгнівала ця брехлива заява, але усвідомивши, що я лежу горілиць у коридорі, я почав думати, що певні підстави для такого твердження таки були.
Дуже туманна ніч, величезні кільця навколо ліхтарів на вулицях. Були невиразні балачки, що ніч ніби вогка. Та мені вона здавалася морозною. Стірфорс почистив мене під ліхтарем і насунув мені на голову капелюха, що його хтось незвичайним способом витяг звідкись, бо раніше його на мені не було. Потім Стірфорс спитав:
– Як почуваєшся, Копперфілде, добре чи ні?
Я відповів:
– Якеможж… крр…ще!
Якийсь чоловік, що сидів у голубнику, висунув голову в туман і взяв гроші від когось, запитуючи, чи я теж один із тих джентльменів, за яких платять. У невеличкому проблиску свідомості я помітив, що він трохи ніби вагався, чи слід брати за мене гроші. Невдовзі після цього ми опинилися дуже високо, в дуже теплому театрі; дивилися ми углиб величезного казана, з якого, здавалося мені, йшов пар; той казан був повен невиразних людських облич. Була там також велика сцена, дуже чиста й охайна після вулиць; і люди на сцені говорили одне одному щось не дуже розбірливе. Було там забагато блискучого світла, музики і дам у ложах, і ще хтозна чого. Мені здавалося, що вся будівля вчиться плавати, і ніяк не щастило мені змусити театр стати на місце.
Хтось висловив думку, що слід піти вниз, до урочистих лож, де сидять дами. Перед очима моїми промайнув якийсь джентльмен, що сидів з біноклем у руці на канапі, а поруч з ним відбилась у дзеркалі моя постать у повний зріст. Потім мене запхали в одну з цих лож. Я щось казав, коли сідав, люди навколо мене засичали комусь: "Тихо!", гнівно глянули на мене, і – не може бути! – я побачив Агнес, що сиділа на стільці переді мною в тій самій ложі, поруч з невідомими мені дамою і джентльменом. Я й тепер – мабуть, краще, ніж тоді, – бачу її обличчя, той незабутній погляд сорому і здивування, спрямований на мене.
– Агг...несс... – пробурмотів я. – Божжемій, Аггнес...
– Тсс! Благаю вас! – чомусь відповіла вона. – Ви заважаєте людям. Дивіться на сцену.
За її вказівками я спробував зосередити свою увагу на сцені і почути щось з того, що відбувалося там, але даремно. Раз у раз поглядав я на неї і помітив, що вона зіщулилась у кутку, приклавши одягнену в рукавичку руку до лоба.
– Агг-нес, – сказав я. – Боюсявамзле.
– Так, так! Не зважайте на мене, Тротвуде, – відказала вона. – Слухайте! Чи скоро ви підете звідси?
– Чискорояпідузвідси? – перепитав я.
– Так!
У мене був дурний намір відповісти, що я збираюся чекати і проводжати її під руку по сходах. Очевидно, я це якось висловив, бо ще хвилинку вона пильно дивилася на мене, а тоді, неначе щось зрозумівши, стиха відповіла:
– Я знаю, що ви зробите так, як я попрошу вас, і я прошу цілком серйозно. Йдіть негайно, заради мене, і попросіть ваших друзів відвести вас додому.
Присутність її вже так заспокійливо вплинула на мене, що хоч я й гнівався на неї, але засоромився і з коротким "дорроч" (що, на мою думку, мало означати "доброї ночі") підвівся і вийшов. Мої супутники пішли слідом за мною, і просто з дверей я ступив до моєї спальні, де тільки Стірфорс був зі мною, допомагаючи мені роздягтись, і де я з кожним рухом розповідав йому, що Агнес – моя сестра, і просив його принести штопор, щоб відкрити ще одну пляшку вина.
Хтось лежав у моєму ліжку, говорив і виробляв усе це цілу ніч у гарячковому забутті. Ліжко стало бурхливим морем. І цей невідомий у ліжку поволі ставав мною. Я почав палати, поверхня моєї шкіри стала твердою дошкою, язик мій – дном порожнього котла, вкритого накипом і розпеченого на слабкому вогні; долоні – гарячими пластинками металу, що їх не зміг би охолодити ніякий лід.
Але все це дурниці в порівнянні з душевними муками, каяттям і соромом, що їх відчув я наступного дня, очунявши. Жах перед тисячею вчинених мною образ, про які я забув і які ніколи і нічим я неспроможний був спокутувати... Той незабутній погляд Агнес... Болісна неможливість написати їй, бо я, тварина, не знав навіть, яким чином опинилася вона в Лондоні і де зупинилася... Ненависть навіть до самого вигляду кімнати, де відбувався бенкет... Голова моя, що готова була луснути від болю... Запах тютюнового диму, незліченні бокали, неможливість ані вийти, ані навіть підвестись. О, що то був за день.
О, що то був за вечір. Сів я перед каміном над мискою жирного баранячого бульйону і подумав, що йду шляхом мого попередника і, мабуть, дістав у спадщину його зловісну долю разом з цим приміщенням. І я мало не вирішив погнати на поштових до Дувра і розкрити все моїй бабусі. Що то був за вечір, коли місіс Креп, увійшовши за мискою, показала мені одну нирку на блюді для сиру – все, що залишилося від учорашнього бенкету. Я був уже справді готовий упасти на її нанкові груди і скрикнути в глибокому каятті:
– О, місіс Креп, місіс Креп, що мені до залишків вечері. Я такий нещасний!
Утримала мене від цього тільки думка, що навряд чи місіс Креп належить до тих жінок, яким довіряють свої нещастя.
VIII. Добрий янгол і злий демон
Коли я виходив зі своїх дверей уранці після цього жалюгідного дня, – після головного болю, хвороби і каяття, – мені здавалося, ніби кілька титанів схопили величезний важіль і відштовхнули день бенкету від позавчора на кілька місяців назад. Раптом побачив я на сходах розсильного з листом у руці. Він не дуже поспішав зі своєю посилкою. Але побачивши, що я дивлюся на нього через поруччя сходів, він побіг риссю і вдерся нагору, захекавшись, немовби всю дорогу мчав до знесилення:
– Т.Копперфілду, есквайру! – сказав розсильний, торкаючись до капелюха своєю паличкою.
Я ледве спромігся заявити, що то моє ім'я: так стурбувала мене певність, що лист прийшов від Агнес! Нарешті я сказав, що це я – Т.Копперфілд, есквайр; він повірив мені і віддав листа, кажучи, що чекатиме на відповідь. Я залишив його чекати на сходах і повернувся до свого приміщення в такому нервовому стані, що мусив спочатку покласти листа на стіл і трохи призвичаїтися до нього, доки наважився розкрити конверт.
Усередині конверта знайшов я дуже милу записку, в якій не було жодних натяків на мою поведінку в театрі. У листі написано було тільки:
"Мій любий Тротвуде! Я зупинилась у будинку агента мого батька, містера Уотербрука, на майдані Елі в Голборні. Чи не прийдете ви побачитися зі мною сьогодні? Час призначте самі.
Завжди щиро віддана вам, Агнес".
Багато часу треба було мені, щоб скласти відповідь, яка б могла мене задовольнити. Не знаю вже, що думав розсильний, чекаючи на мене; очевидно, він вирішив, що я тільки вчуся писати. Я написав щонайменше двадцять варіантів відповіді. Я почав був: "Чи можу я будь-коли сподіватися, моя люба Агнес, стерти з вашої пам'яті огидне враження..." Це мені не сподобалось, і я розірвав записку. Другий варіант починався так: "Шекспір сказав, моя люба Агнес: як це дивно, що чоловік кладе ворога в свої вуста", – але це нагадало мені про Маркгема, і я кинув писати далі. Спробував я навіть вдатися до поезії. Одну записку почав я хореєм: "О, моя жахлива зрада". Але це римувалося тільки з "двадцять п'яте листопада" і звучало дуже незграбно. Після багатьох спроб я нарешті написав: "Моя люба Агнес, у вашому листі впізнаю вас, і не може бути вам кращої хвали, ніж це.