В чому ж тоді моя честолюбність?
— У вашому серці, дочко моя. Але честолюбність ця не гріховна. Вона не від світу цього. Хіба ви не прагнули б навернути короля на шлях добра?
— Я віддала б життя за це.
— От у цьому й є ваша честолюбність. Ах, хіба я не читаю у вашій благородній душі? Хіба ви не мрієте побачити церкву, чисту й спокійну, піднесеною над усім королівством, не бажаєте дати притулок злидарям, допомогти нужденним, направити нечестивих на шлях істини, а короля бачити на чолі всього благородного й доброго? Хіба ви не хотіли б цього, дочко моя?
Щоки мадам де Ментенон спалахнули, а очі заблищали, коли вона, глянувши на сіре обличчя єзуїта, уявила собі намальовану ним картину.
— О, яка б це була радість! — скрикнула вона.
— І ще більша — чути не з уст людських, а від голосу вашого власного серця, в тиші цієї кімнати, що ви — єдина причина всього посланого небом щастя, що ваш. вплив так спасенно подіяв на короля і на країну.
— Я готова вмерти за це.
— Ми бажаємо, може, ще важчого. Ми хочемо, щоб ви жили для цього.
— А! — вона запитливо глянула на обох.
— Дочко моя, — урочисто промовив Боссюет, простягаючи свою широку білу руку з виблискуючим на ній пурпурним стіконським перснем, — час говорити одверто. Того вимагають інтереси церкви. Ніхто не чує і ніколи не довідається про те, що відбудеться тут між нами. Коли хочете, вважайте нас за двох сповідників, які нерушимо бережуть вашу таємницю. Я кажу — таємницю, хоч це надто явно для нас, бо наш сан приписує нам читати бажання людини в її серці. Ви кохаєте короля.
— Ваша милість!
Вона здригнулась; яскравий рум'янець вкрив її бліді щоки й розлився навіть по мармуровому лобі й гарній шиї.
— Ви кохаєте короля.
— Ваша милість… отче мій!
Вона збентежено зверталась то до одного, то до другого з її співбесідників.
— Кохати зовсім не соромно, дочко моя. Соромно тільки піддаватися коханню. Повторюю, ви кохаєте короля.
— Але ніколи не казала йому про це, — пробурмотіла вона.
— І ніколи не скажете?
— Хай спершу відсохне мені язик!
— Але подумайте, дочко моя. Таке кохання в душі, як ваша — дар неба, посланий з якоюсь мудрою метою. Людське кохання надто часто буває бураном, що псує грунт, де він росте, але тут це прекрасна квітка, вся пахнуча смиренством і доброчесністю.
— Ах! Я намагалась вирвати його з мого серця.
— Ні, навпаки, старайтесь зміцнювати коріння квітки у вашому серці. Якби король знайшов у вас трохи ніжності, якусь ознаку того, що його прив'язаність має відгук у вашій душі, може, вам удалося б здійснити честолюбні мрії, і Людовік, підтриманий близькістю до вашої благородної натури, міг би жити в дусі церкви, а не тільки формально вважатися в її рядах. Усе це могло б вирости з кохання, яке ви ховаєте, мов воно носить на собі печать ганьби.
Мадам де Ментенон навіть трохи підвелась зі свого місця і дивилася то на прелата, то на сповідника очима, в глибині яких виднівся затаєних жах.
— Чи може бути, що я зрозуміла вас!'— задихаючись, промовила вона. — Який зміст криється за цими словами? Не можете ж ви радити мені…
Єзуїт устав, випроставшись перед нею на весь зріст.
— Дочко моя, ми ніколи не даємо поради, негідної нашого сану. Ми маємо на увазі інтереси святої церкви, а вони потребують вашого одруження з королем.
— Одружитися з королем! — Усе в кімнаті закрутилось перед її розширеними жахом очима. — Одружитися з королем!
— Це найкраща надія на майбутнє. Ми бачимо у вас другу Жанну д'Арк, рятівницю Франції й її короля.
Мадам де Ментенон кілька хвилин сиділа мовчки. Обличчя її набрало звичайного спокійного вигляду, а очі неуважно дивилися на вишивання, тимчасом як вона обмірковувала в думці все сказане.
— Але справді ж… справді ж цього не може бути, — нарешті промовила вона. — Нащо вигадувати плани, які ніколи не можуть здійснитися?
— Чому?
— Хто з королів Франції був одружений із своєю підданою? Дивіться: кожна з європейських принцес простягає йому руку. Королева Франції повинна бути особою царської крові, як і остання покійна королева.
— Все це можна перемогти.
— А потім інтереси держави. Якщо король має намір одружитися, то він повинен зробити це заради могутнього союзу, підтримання дружби з сусідньою нацією або, нарешті, щоб придбати як придане за нареченою якусь провінцію.
— Вашим приданим, дочко моя, були б ті дари духу й плоті, якими обдарувало вас небо. У короля досить і грошей і володінь. Що ж до держави, то чим можна краще прислужитися державі, як не певністю, що в майбутньому король буде звільнений від тих сцен, які бувають тепер у цьому палаці?
— О, якби це справді було так! Але подумайте, отче мій, про тих, що оточують його: про дофіна, брата, міністрів. Ви знаєте, як це не сподобається їм і як їм легко примусити короля змінити його наміри. Ні, ні, це мрія, отче мій; цього ніколи не може бути.
Обличчя духовних осіб, які досі відкидали її слова усмішкою й заперечливим жестом, тепер затуманились, наче де Ментенон дійсно згадала про справжню перешкоду.
— Дочко моя, — серйозно промовив єзуїт, — в цьому ви повинні покладатися на церкву. Можливо, і ми маємо деякий вплив на короля-і можемо навернути його на шлях істинний, навіть всупереч, коли треба буде, бажанню його рідних. Тільки майбутнє може показати, на чиєму боці сила. Але ви? Кохання й обов'язок ведуть вас на один і той же шлях, і церква може цілком покладатися на вас?
— До останнього подиху, отче мій.
— А ви можете покладатися-на церкву. Вона послужать вам, якщо й ви послужите їй.
— У мене не може бути бажань, вищих за ці.
— Ви будете нашою дичкою, нашою владаркою, нашою заступницею, і ви загоїте рани страждущої церкви.
— Ах, якби я могла зробити це!
— Так, ви можете. Доки єресь існує в країні, для істинно віруючих не може бути ні миру, ні спокою; це та плямочка цвілі, яка в майбутньому може зіпсувати весь плід, коли своєчасно не звернути на неї уваги.
— Чого ж ви бажаєте, отче мій?
— Гугенотів не повинно бути у Франції. Їх треба вигнати. Козлища хай відокремляться від овець. Король уже вагається. Лувуа тепер наш друг. Якщо й ви будете з нами, все буде гаразд.
— Але, отче мій, уявіть, як багато їх!
— Тим більше необхідно їх вигнати.
— І подумайте про страждання, які доведеться їм перетерпіти у вигнанні.
— Сцілення в їхніх руках.
— Це правда. Але все ж мені шкода цих людей.
Отец Лашез і єпископ похитали головами.
— Так ви заступалися б за ворогів бога?
— Ні, ні; якщо вони справді вороги його.
— Чи можете ви ще сумніватися у цьому? Чи можливо, щоб ваше серце ще схилялося до єресі ваших юних років?
— Ні, ні, отче мій; але жорстоко й протиприродно забути, що мій батько й дід…
— Ну, вони самі дали відповідь перед богом за свої гріхи… Чи можливо ж, що церква помиляється у вас? Ви відмовляєте їй у першій її просьбі, зверненій до вас? Ви ладні прийняти нашу допомогу і разом з тим не хочете допомогти нам.
Мадам де Ментенон підвелася з виглядом, який свідчив, що вона остаточно вирішила щось.
— Ви мудріші за мене, — промовила вона, — і вам вручені інтереси церкви. Я виконаю ваш наказ.
— Ви обіцяєте?
— Так.
Обидва її співбесідники підняли руки вгору.
— Сьогодні благословенний день, — сказали вони, — і покоління, ще не народжені, вважатимуть його благословенним.
Мадам де Ментенон сиділа вражена перспективою, яка відкривалась перед нею. Як сказав єзуїт, вона завжди була честолюбною. І почасти їй уже вдавалось задовольнити свою честолюбність, бо не раз вона схиляла короля і його державу туди, куди хотіла. Але одружитися з королем, людиною, заради якої вона охоче життя своє віддала б, яку любила в глибині душі найчистішою, найвищою любов'ю, на яку тільки здатна жінка, — це перевищувало навіть її мрії. Так, вона буде не слабодухою Марією-Терезією, а, як висловився єзуїт, новою Жанною д'Арк, яка з'явилась, щоб направити на кращий шлях дорогу Францію і обожнюваного короля Франції. І коли для досягнення цієї мети їй доведеться зробити своє серце жорстоким проти гугенотів, то провина — якщо це дійсно провина — буде швидше тих, хто поставив цю умову, ніж її особисто. Дружина короля! Серце жінки і душа ентузіастки затріпотіли від самої думки про це.
Але за радістю раптом охопив сумнів і смуток. Адже ця чарівна перспектива не більше як божевільна мрія! І як могли ці люди бути такими певними, що держать у руках короля!
Єзуїт прочитав страх, що потьмарив ясність її погляду, і відповів на її думки перше, ніж вона висловила їх словами.
— Церква швидко виконує свої обіцянки, — промовив він вкрадливо. — І ви, дочко моя, повинні бути готові так само негайно діяти, коли настане ваш час.
— Я дала обіцянку, отче мій.
— Ну, так ми почнемо. Сьогодні ви лишитесь увесь вечір у себе в кімнаті.
— Так, отче мій.
— Король іще вагається. Я розмовляв з ним сьогодні. Серце його вже повно мороку й розпачу. Його краще "я" з огидою одвертається від своїх гріхів, і саме тепер, в момент першого гарячого пориву каяття, його можна схилити до виконання наміченої нами мети. Мені треба йти до нього і поговорити ще раз, і я піду просто звідси. А коли я поговорю з ним, він зараз же з'явиться до вас — або я даремне вивчав його серце протягом двадцяти років. Ми залишаємо вас і скоро не побачимось, але ви відчуєте результати нашої роботи і згадаєте дану церкві обіцянку.
Вони низько вклонилися і вийшли з кімнати, залишивши мадам де Ментенон в глибокому роздумі.
Минула година, потім друга, а вона все ще сиділа в кріслі перед п'яльцями, безпорадно опустивши руки й дожидаючи вирішення своєї долі. Вирішалось її майбутнє, а вона нічого не могла зробити. Денне світло змінилося на сірий присмерк, присмерк на пітьму, а вона все сиділа й ждала. Часом у коридорі лунали кроки; вона тривожно поглядала на двері, і очі її спалахували радістю, яка швидко змінювалась на гірке розчарування. Нарешті, почулася тверда, упевнена, владна хода. Вона схопилася на ноги з палаючими щоками й тріпочучим серцем. Двері відчинились, і в присмерку коридора вималювалась пряма, граціозна постать короля.
— Ваша величність?! Одну мить… мадмуазель зараз засвітить лампу.
— Не кличте її! — Він увійшов і зачинив за собою двері. — Франсуаза, темрява приємна мені, бо вона рятує мене від докорів, які можуть проглянути з ваших очей, якщо навіть ви будете такі ласкаві, що не висловите їх словами.
— Докори, ваша величність! Боронь боже, щоб я дозволила собі вимовити їх.
— Коли я востаннє пішов од вас, Франсуаза, я був повен добрих намірів.