Коли невідомі причини дії, то здається, що не було й самої дії. Тут була суттєва прогалина. Тепер цю прогалину заповнив лист Рантена. Лист розкрив причину вчинків Клюбена. Украдено сімдесят п'ять тисяч франків — ото й причина.
Рантен виступив у ролі бога з античної трагедії. Він зійшов із хмари зі смолоскипом у руці.
Його лист пролив остаточне світло на справу.
Він пояснював усе і на додачу виставляв свідка в особі Айє Тостевена. Він же рішуче вказував на призначення револьвера.
Рантенові, без сумніву, все було достеменно відомо. Його лист ніби давав можливість усе помацати пальцями.
Не лишалося ніяких обставин, які виправдовували б лихий вчинок Клюбена. Він наперед задумав корабельну катастрофу і доказом цього є речі й провізія, приховані ним у будинку, навідуваному нечистою силою. І навіть якщо припустити, що катастрофа була ненавмисною, то чи ж не повинен був він в останній момент, зважившись пожертвувати собою, лишитися на розбитому кораблі, передати сімдесят п'ять тисяч франків месу Летьєрі через людей, які врятувалися на шлюпці? Все стало ясним, як божий день. Але що ж трапилося з самим Клюбеном? Очевидно, він став жертвою власного промаху. Він, напевно, загинув на Дуврському рифі. Всі ці припущення, що, як бачить читач, відповідали дійсності, декілька днів роїлися в голові меса Летьєрі. Лист Рантена виявив йому послугу, спонукавши до думки. Спочатку Летьєрі був уражений несподіванкою, а потім зробив над собою зусилля і став розмірковувати. Тоді він учинив ще більше зусилля — став наводити довідки. Йому доводилося вести розмови з людьми і навіть шукати такої можливості. Через тиждень до нього певною мірою повернувся здоровий глузд, його міркування знову набули послідовності, він майже вилікувався. Летьєрі вийшов зі свого сутінкового стану.
Якщо допустити, що меса Летьєрі не полишала надія коли-небудь одержати свої гроші, то лист Рантена остаточно розвіяв цю надію.
До катастрофи Дюранди лист додавав нове нещастя — втрату сімдесяти п'яти тисяч франків. Лист знову зробив його власником цих грошей тільки для того, щоб він сильніше відчув їх втрату. Лист примусив Летьєрі збагнути всю повноту його розорення.
Звідси нова мука, і то дуже пекуча, про що ми тільки-но говорили. Вперше він почав займатися в думках тим, що випало з його поля зору за останні два з половиною місяці — своїм будинком, тим, що чекає його попереду і що треба буде змінити колишній спосіб життя. Дрібні турботи, які колють безліччю шипів, мабуть, гірші, ніж безнадія. Переносити лихо в його буденних проявах, оспорювати крок за кроком у доконаного факту завойовану ним територію — нестерпно. Можна вистояти перед обваленою брилою нещастя, але не перед пилом, який при цьому піднявся. Нещастя у всій своїй сукупності пригнічує, а часткові його прояви терзають душу. Тільки-но катастрофа вразила вас ударом, а тепер вона збиткується над вами.
Таке приниження робить її удар ще страшнішим. Це друга поразка на додачу до першої, до того ж ганебна. Людина опускається іще на один ступінь у небуття. Після савана — лахміття.
Думати про своє падіння! Нема печальніших дум на світі.
Бути розореним — хіба є щось простіше? Блискавичний удар, брутальність долі, непоправна катастрофа. Хай буде так. Треба змиритися. Усьому кінець. Людина розорена. Нічого не вдієш, вона мертва. Але ж ні! Вона жива! Другого ж дня вона починає це розуміти. За якими ознаками? За уколами шпильки. Хтось, проходячи повз вас, не привітався; лавиною посунули рахунки з крамниць; ось один із ваших ворогів
посміхається. Може, він сміється через останній каламбур Арналя, але це все одно: той каламбур не видався б йому таким дотепним, якби ви не розорились. Ви вичитуєте своє власне приниження навіть у кинутих на вас байдужих поглядах; люди, які у вас обідали, вважають, що три страви на вашому столі — це забагато, ваші вади тепер впадають всім у вічі; невдячні людці, яким уже нічого від вас сподіватися, набирають бундючного вигляду; дурні, виявляється, передбачили все, що з вами сталося; вас паплюжать; вас жаліють ті, хто нещасливіший від вас. А до того ж — сотні дратівливих дрібниць. Вони викликають уже не сльози, а огиду. Ви пили вино, а тепер п'єте сидр. Дві служниці? Вам забагато й одної. Доведеться другу розрахувати, а на першу звалити всю роботу. У вашому городі забагато квітів, краще засадити його картоплею. Ви роздавали фрукти друзям, тепер доведеться продавати їх на ринку. Про бідних годі й думати: хіба ви самі не стали бідняком? А вбрання — ось болісне питання. Що за мука відмовляти жінці в якійсь там стрічці! Тій, яка обдаровує вас красою, шкодувати прикрасу! Стати скнарою! Вона може вам сказати: "Як, ви позабирали квіти з мого саду, а тепер висмикуєте їх з мого капелюшка?" Гай-гай! Прирікти її носити вилинялі сукні! За родинним столом усі як води в рот понабирали. Вам здається, що всі тут проти вас. Дорогі вам обличчя стурбовані. Ось що таке поступовий занепад. Кожен день гірший за смерть. Упасти — це ще півбіди, це значить миттєво згоріти в розжареній печі. Опускатись усе нижче й нижче — означає горіти на повільному вогні.
Катастрофа — це Ватерлоо; поступове знищення — острів Святої Єлени. Доля, втілена у Веллінгтоні, зберігає ще якусь дещицю гідності, але якою огидною стає вона тоді, коли перетворюється в Гудсона Лоу. Така доля жалюгідна. Людина, яка призвела до миру в Кампоформіо, свариться через пару шовкових панчіх. Приниження Напо-леона принижує Англію.
Через ці дві фази — Ватерлоо і острів Святої Єлени, звичайно ж, зменшені відповідно до масштабу життя буржуа, проходить кожна розорена людина. Того вечора, про який ми говорили, — одного з перших травневих вечорів, — Летьєрі, не заважаючи Дерюшетті блукати по саду під сяйвом місяця, ліг спати ще в похмурішому настрої, ніж будь-коли.
Усі ці набридливі й прикрі дрібниці, які спочатку тільки навівають нудьгу, а потім наводять жах, пропливали в його свідомості. Тоскне нагромадження житейських дрібниць. Мес Летьєрі відчував невідворотність свого падіння. Що робити? Куди дітись? На які жертви приректи Дерю-шетту? Кого розрахувати — Дус чи Грас? Чи не продати "Оселі відважних"? Чи не покинути острова? Стати нікчемою там, де ти був всемогутнім? О, яке б це було нестерпне приниження!
І тільки подумати, що всьому кінець! Згадувати про рейси, які з'єднували Францію з архіпелагом, вівторки — дні відправлення пароплава, п'ятниці — дні його повернення, юрбу на набережній, величезні вантажі, нечуваний оборот, справжнє процвітання, чудовий прямий шлях сполучення, машину, яка скоряється людській волі, могутній казан, дим труби — всю оцю зниклу реальність! Пароплав — вдосконалений компас; компас показує прямий шлях, пара йде за ним. Один вказує, друга виконує. Де вона тепер, його Дюранда, його чудова й велична Дюранда, володарка моря, королева, яка зробила і його королем? Прославитись у своєму краї людиною передових ідей, втіленням успіху, прогресу й відмовитись, відступитись від усього. Стати не знати чим, якимсь посміховиськом! Перетворитися в порожній міх, в якому щось колись було. Стати реліктом минулого після того, як був символом майбутнього! Опуститись до того, що тебе зверхньо жалітимуть ідіоти! Дивитись, як тріумфує косність, безголов'я, егоїзм, невігластво, як відновилась безглузда шамотанина старих від-жилих вітрильників, як вони шкутильгають то сюди, то туди! Дивитись, як молодиться цей мотлох. Втратити в своєму житті все! Бути світочем і згаснути! Ах! Якою гарною була на воді велична труба, цей чудовий циліндр, стовп з димовою капітеллю, колона величніша, ніж Вандомська, бо остання служить п'єдесталом тільки одній людині, тоді як перша — прогресу! Вона приборкувала океан. Вона вселяла почуття певності посеред відкритого моря! Це диво бачили на цьому острівці, в цьому маленькому порту, в цьому мізерному Сен-Сансоні! Авжеж, її бачили! Гай-гай! Її бачили всі і вже більше не побачать!
Усі ці скорботні думки терзали душу Летьєрі. Іноді душа начеб перебувала в риданнях. Мабуть, ніколи він так гостро не відчував гіркоти своєї втрати. Але за болючим нападом горя прийшло отупіння. Коли таким чином його туга трохи затихла, він задрімав.
Близько двох годин він пролежав із зімкнутими повіками, перебуваючи в стані якогось гарячкового збудження, він майже не спав і багато про що передумав. Це заціпеніння ховало в собі дуже виснажливу роботу мозку. Десь посеред ночі, опівночі, може, раніше, а може, трохи пізніше, він струснув з себе цю дрімоту.
Прокинувся, розплющив очі. Просто перед ним, у вікні, виникло дивовижне видовище.
За вікном щось чорніло. Щось надприродне. Труба парової машини!
Мес Летьєрі миттю підвівся і сів на своєму ложі. Підвісний тапчан загойдався, ніби під час бурі судно. Летьєрі придивився. У вікно зазирав привид. Залитий місячним сяйвом, порт був наче вставлений в раму вікна, і в цьому сяйві просто перед будинком вимальовувався прямий, круглий, чорний і водночас величний силует.
То була залізна труба пароплава.
Летьєрі блискавично зіскочив з лежака, підбіг до вікна, підняв раму, перехилився через підвіконня і впізнав її. Так, перед ним була труба Дюранди. Вона стояла на своєму давньому місці.
Чотирма ланцюгами вона була прикріплена до борту судна. Під нею виднілись обриси якоїсь темної маси.
Летьєрі позадкував, повернувся спиною до вікна і опустився на свій тапчан.
Обернувшись, він знову побачив привид.
Він кинувся до дверей і вже за хвилину був на набережній із засвіченим ліхтарем у руках.
До старого кільця причалу Дюранди був прив'язаний баркас, у якого ближче до корми, просто перед вікном "Оселі відважних", бовваніла якась брила, над нею височіла пряма труба. Ніс баркаса стояв урівень з набережною, трохи виступаючи за ріг кам'яної стіни.
Тільки один такий човен і був на Гернсеї, всі знали його прикмети. То був голландський бот.
Летьєрі стрибнув у човен і підбіг до темної брили, яка стояла за щоглою. То була машина.
Вона тут, уся, як є, ціла й непошкоджена, міцно сидить на квадратній чавунній плиті. Перегородки в казані на місці, колінчатий вал, сторчма прив'язаний до казана, нагнітальна помпа на своєму місці. Не бракувало нічого.
Летьєрі уважно оглянув машину.
Ліхтар і місяць, допомагаючи один одному, присвічували йому.
Летьєрі провів огляд усього механізму.
Він побачив дві скрині й перевів погляд на колінчатий вал.
Потім увійшов у каюту.