Багато будівель — підприємств, установ, клубів, житлових — звелись при ньому, в значній мірі його зусиллями. Він пам'ятав, наприклад, як на засіданні президії міської Ради запланували цей сквер, і Йван Федорович сам наглядав, як його розмічають, садять кущі. Скільки зусиль він сам поклав на впорядкування рідного міста, і все-таки в міськкомі завжди сварилися, що в дворах і на вулицях у них не досить чисто, і це була правда.
Тепер частина будівель загинула під бомбуванням,— в запалі оборони в око не так впадало, як це спотворило місто. Але річ була й не в цьому: місто за кілька тижнів так занехаяли, що, здавалось, нові хазяї й самі не вірять у те, що оселилися в ньому навіки. Вулиці не поливано, не метено, квіти по скверах зів'яли, бур'ян глушив газони, папірці, недокурки вихором крутилися в густій рудющій куряві.
Це була одна із столиць вугілля. Сюди привозили колись більше товарів, ніж у багато інших районів країни,— натовп на вулицях був барвистий, гарно вбраний. Відчувалося, що це південне місто: завжди було багато фруктів, квітів, голубів. Тепер юрба порідшала, стала непомітною, сірою, люди були одягнені з недбалою одноманітністю, немов навмисне опустились, складалось враження, що вони й не миються. А зовнішнього колориту вулицям надавали мундири, погони та бляшки солдатів і офіцерів ворога — найбільше німців, італійців, але також румунів та угорців,— тільки їхню говірку було чути, тільки їхні машини, виспівуючи клаксонами, мчали по вулицях, здіймаючи смерчі куряви. Ще ніколи в житті не відчував Іван Федорович такого кревного, особистого жалю й любові до міста і його людей.
Було таке почуття, що ось він мав дім, і його вигнали з цього дому, і він, нишком прокравшись у рідний дім, бачить, що нові хазяї грабують його майно, закаляли нечистими руками все дороге йому, принижують його рідних, а він може тільки бачити це й безсилий вдіяти що-небудь проти цього.
І на подрузі його жінки лежала ця ж загальна печать пригніченості й занехаяності: вона була в поношеному темному платті, русяве волосся недбало закручене вузлом; на ногах, давно не митих, капці, і видно було, що вона так і спить з немитими ногами.
— Машо, хіба ж можна так занепадати! — не витримав Іван Федорович.
Вона байдуже оглянула себе й сказала:
— Справді? Я й не помічаю. Всі так живуть, та ось так і вигідніше: не чіпляються... А втім, і води ж у городі нема...
Вона замовкла, і Йван Федорович уперше помітив, як вона змарніла і як порожньо, незатишно у неї в кімнаті. Він подумав, що вона, мабуть, голодує і давно спродала все, що мала.
— Ну, от що, поснідаймо... Мені тут одна жінка наготувала всячини,— така розумнісінька жінка! — збентежено озвався він, заметушившись над своєю торбою.
— Боже мій, хіба в цім річ! — Вона затулила лице руками.— Візьміть мене з собою! — раптом промовила вона пристрасно.— Візьміть мене до Каті, я готова служити вам усім, чим зможу!.. Я готова бути вашою служницею, аби тільки не це щоденне підле приниження, не це повільне вмирання без роботи, без мети в житті!
Як завжди, вона казала йому "ви", хоч знала його з днів одруження Каті, з якою приятелювала з дитинства. Він і раніше здогадувався, що не звертається вона до нього на "ти", не можучи позбутись усвідомлення відстані, яка відділяла її, звичайну креслярку, від нього, значного працівника.
Важка поперечна зморшка лягла на відкритім лобі Йвана Федоровича, і його живі сині очі набрали суворого, заклопотаного виразу.
— Я з тобою розмовляти буду прямо, може, грубо, — сказав він, не дивлячись на неї.— Машо! Коли б мова йшла про тебе, про мене, я б міг забрати тебе до Каті й сховати вас обох і сам сховатися,— сказав він з недоброю гіркою усмішкою.— Але ж я слуга держави, і я хочу, щоб і ти найкраще послужила нашій державі: я не тільки не заберу тебе звідси, я хочу тут кинути тебе в саме пекло. Скажи мені прямо: згодна? Маєш на те силу?
— Я згодна на все, аби тільки не жити отим життям, яким живу! — відповіла вона.
— Ні, то не відповідь! — суворо мовив Іван Федорович.— Я пропоную тобі вихід не для спасіння душі,— я питаю: чи згодна ти служити народові й державі?
— Я згодна,— тихо кивнула вона.
Він хутко схилився до неї через ріжок столу і взяв її за РУКУ-
— Мені треба встановити зв'язок із нашими людьми ось тут, у місті, але тут були провали, і я не певен, на яку явку можна звіритись. Ти повинна знайти в собі мужність і хитрість, як у самого диявола,— перевірити явки, що я дам тобі. Підеш на це?
— Піду,— сказала вона.
— Провалишся, катуватимуть на повільному вогні. Не викажеш?
Вона помовчала, ніби звіряючися з власною душею.
— Не викажу,— промовила вона.
— Так слухай же...
І він при тьмянім-тьмянім світлі каганця, ще ближче схилившись до неї, так, що вона побачила свіжий рубець на залисині біля скроні, дав їй явку тут же, на Кам'яному Броді, яка, йому здавалося, була надійніша від інших. Ця явка була особливо потрібна, бо через неї він міг зв'язатися з Українським партизанським штабом і дізнатися, що діється не в одній області, а й на радянській стороні, й повсюди.
Маша ладна була зразу ж туди бігти, і це поєднання наївної жертовності з недосвідченістю так і пройняло серце Івана Федоровича. Лукава іскорка на одній ніжці застрибала з одного ока в друге.
— Хіба ж так можна! — сказав він з веселим і добрим докором.— Це ж потребує витонченої роботи, як у модному магазині. Пройдеш вільно, серед білого дня, я тебе навчу, як і що... Мені ж треба ще й із тилу себе забезпечити! В кого ти живеш?
Маша наймала кімнату в будиночку, який належав старому робітникові паровозобудівного заводу. Будинок був мурований і розділений наскрізним коридором з двома виходами — на вулицю й на подвір'я, обмежене низькою кам'яною огорожею,— розділений на дві половини: в одній половині були кімнати й кухня, в другій — дві маленькі кімнатки, одну з яких наймала Маша. Старий мав дітей багато, але всі вони давно вже відділились: сини були хто в армії, хто в евакуації, дочки — замужем в інших містах. За словами Маші, хазяїн квартири був чоловік статечний, трохи, правда, відлюдько, книжник, але чесний.
— Я скажу, що ви — мій дядько з села, материн брат,— мати моя теж була українка. Скажу, що сама я написала, щоб ви приїхали, а то, мовляв, трудно жити.
— Ти одведи свого дядька до хазяїна, побачимо, який він там відлюдько! — сказав, усміхнувшись, Іван Федорович.
— А яка вже там робота, де ж працювати? — понуро бубонів "відлюдько", зрідка блимаючи великими витрішкуватими очима на бороду Йвана Федоровича й на рубець на правій залисині.— Двічі ми самі устаткування з заводу вивозили, та німці бомбили нас кілька разів... Будували паровози, будували танки й гармати, а нині лагодимо примуси й запальнички... Деякі коробки цехів, правда, залишились, і, якщо понишпорити, багато ще устаткування є по заводу — то там, то тут, але ж це, як сказати, потребує справжнього господаря. А нинішні...— він махнув зашкарублим невеличким кулаком.— Несерйозний народ!.. Плавають мілко і — злодії. Повіриш, приїхало на один завод зразу три хазяїни: Крупп,— раніш завод був гартманівський, так його акції колись Крупп скупив,— управління залізниць і електрична компанія — тій ТЕЦ дісталась, її, правда, наші перед відходом висадили в повітря... Ходили німці, ходили по заводу і давай ділити його на три частини. І сміх і гріх: зруйнований завод, а вони його стовпами перегородили, як селяни при царі свої нивки, навіть поперек доріг, що зв'язують завод, ями порили, як свині. Поділили, стовпів наставили, і кожен рештки устаткування повіз до себе в Німеччину. А тим, що дрібніше та гірше, тим вони торгують наліво й направо, як спекулянти на товчку. Наші робітники кепкують: "Ну, дав бог хазяїв!.." Наш брат за ці роки звик, сам знаєш, до якого розмаху, а на цих йому не те що працювати, а й дивитись гидко. Ну, а взагалі сміх виходить крізь сльози...
Вони сиділи при світлі каганця, Іван Федорович, з довгою своєю бородою, принишкла Маша, скоцюрблена бабуся та "відлюдько",— їх страшні тіні сходились, розходились, розпливались по стінах, по стелі; всі вони, хто сидів тут, схожі були на печерних жителів. "Відлюдькові" зайшло років під сімдесят, він був маленький на зріст, охлялий, а голова велика, йому трудно було тримати її, говорив він понуро, однотонно, все зливалось в одне "бу-бу-бу-бу". Але Йван Федорович залюбки його слухав не тільки тому, що старий говорив розумно і казав правду, а й тому, що йому подобалось: от робоча людина так грунтовно, докладно знайомить з промисловими ділами при німцях його, селянина, який випадково зайшов.
Іван Федорович все-таки не витримав і виклав свої міркування:
— Ми на селі в себе ось як думаєм: йому в нас на Україні промисловість розвивати нема ніякого рощоту, промисловість у нього вся в Німеччині, а від нас йому потрібні хліб та вугілля. Україна йому — наче колонія, а ми йому — негри...— Іванові Федоровичу здалося, що "відлюдько" глипнув на нього з подивом, він усміхнувся й сказав: — В тому, що наші селяни так міркують, нічого дивного нема, народ сильно виріс.
— Так-то воно так...— сказав "відлюдько", нітрохи не здивувавшися з міркувань Івана Федоровича.— Ну, добре,— колонія. Виходить, вони хазяйство на селі посунули вперед, чи що?
Іван Федорович тихо засміявся.
— Озимину сіємо по просапних та по стерні озимого та ярового, а землю обробляємо сапачками. Сам розумієш, скільки насіємо!
— Отож-бо й є! — сказав "відлюдько", не здивувавшися й тут.— Не вміють вони господарювати... Звикли зривати з чужих, як шахраї, з того й живуть, і думають з такою, прости господи, культурою підкорити весь світ — дурні звірі,— беззлобно сказав він.
"Еге, діду, та ти такому хліборобові, як я, сто очок даси вперед!" — вдоволено подумав Іван Федорович.
— Ви коли до своєї племінниці проходили, чи вас не бачив хто-небудь? — не змінюючи тону, спитав "відлюдько".
— Бачити не бачив, та чого мені боятись? Я при всьому документі.
— Це я розумію,—ухильно сказав "відлюдько",— але ж тут порядок, що я повинен заявити про вас у поліцію, а коли ви ненадовго, то краще так обійтись. Тому я скажу вам прямо, Йване Федоровичу, що я вас одразу впізнав, адже ви в нас скільки на заводі бували, не приведи господи, впізнає вас і лиха людина...
Ні, жінка правильно завжди казала Йванові Федоровичу, що він народився в сорочці.
Рано-вранці другого дня Маша, сходивши на явку, привела до Йвана Федоровича незнайомого чоловіка, який, на превеликий подив Івана Федоровича й Маші, привітав "відлюдька" так, немовби вони тільки вчора бачились.