Бідолашна компаньйонка терпіла всі ті напади лагідно, з боягузливою покорою, наполовину великодушною, а наполовину лицемірною,— одне слово, з рабською покорою, яку змушені виявляти жінки з її натурою і в, її становищі. Кому не доводилося бачити, як жінка мучить жінку? Хіба муки, що випадають па долю чоловіка, можна порівняти з тими щоденними шпильками, зневажливими й жорстокими, якими бідних жінок дошкуляють тирани їхньої ж статі? Нещасні жертви! Та ми почали з того, що міс Кроулі завжди ставала особливо дратівлива й жорстока, коли одужувала після хвороби: рани, як то кажуть, найдужче сверблять, коли гояться.
Під час одужання, як ми й сподівалися, єдиною жертвою, допущеною до хворої, була міс Брігс; проте рідня міс Кроулі, що залишалася віддалік, не забувала своєї любої родички і постійною увагою, подарунками, милими, сповненими любові записками намагалася підтримувати в неї пам'ять про себе.
Найперше згадаймо її небожа Родона Кроулі. Через кілька тижнів після славетної битви під Ватерлоо і після того, як "Газета" сповістила про підвищення й про геройство цього сміливого офіцера, поштове судно привезло в Брайтон міс Кроулі пакунок з подарунками й шанобливого листа від її пебожа-полковника. В пакунку були французькі еполети, хрест Почесного легіону і руків'я шаблі — реліквії з поля битви, а в листі небіж дуже дотепно розповідав, що те руків'я належало одному офіцерові гвардії, який присягався, що "гвардія помирає, але не здається", і якого через хвилину взяв у полон простий солдат, зламавши прикладом свого мушкета французові шаблю, після чого нею заволодів Родон. Щодо хреста й еполетів, то їх він здобув у полковника французької кавалерії, який загинув у бою від його руки. І Родон Кроулі не міг знайти кращого застосування цим трофеям, як послати їх своїй найласкавішій і найулюбленішій давній приятельці.
Чи можна посилати їй листи з Парижа, куди прямує армія? Він міг би описувати їй цікаві столичні новини й відомості про її друзів емігрантів, яким міс Кроулі зробила стільки добра, коли вони були в біді.
Стара панна звеліла Брігс відповісти полковникові ласкавим листом, привітати його з підвищенням і заохотити до дальшого листування. Мовляв, його перший лист був такий жвавий і смішний, що вона з задоволенням чекатиме подальших.
Я, звичайно, знаю,— пояснила вона компаньйонці,— що Родон нездатний написати такого гарного листа, як і ти теж, бідолахо, і що кожне слово в ньому продиктувала та розумна негідниця Ребека. Але чому б моєму небожеві не розважити мене трохи? І цим я йому натякну, що в мене чудовий настрій.
Цікаво, чи знала вона, що Бекі не тільки писала всі ті листи, а й зібрала та послала трофеї, купивши їх за кілька франків в одного з численних мандрівних торговців, які почали жваво продавати реліквії війни? Романіст, якому відомо все, знає і про це. Та хай там що, а ласкава відповідь міс Кроулі дуже підбадьорила наших молодих друзів, Родона та його дружину: тітка явно подобрішала, отже, можна сподіватися на краще. Вони розважали її чудовими листами з Парижа, куди, як повідомляв Родон, їм випало щастя добратися в лавах переможної армії.
До дружини пастора, яка повернулася в пасторський дім Королевиного Кроулі лікувати чоловікові зламану ключицю, стара панна була далеко не така ласкава.
Місіс Б'ют, жвава, спритна, енергійна і владна жіночка, допустилася найфатальнішої з усіх помилок у стосунках зі своєю зовицею. Вона не тільки пригнічувала міс Кроулі та її челядь, але й страшенно набридла старій. І якби бідолашна Брігс мала хоч трохи характеру, то зраділа б листові, який господиня звеліла їй написати місіс Б'ют: повідомити, що здоров'я міс Кроулі дуже покращало, відколи місіс Б'ют поїхала, й попросити, щоб та ні в якому разі не завдавала собі клопоту й не покидала задля неї родини. Така перемога над дамою, що ставилася до міс Брігс дуже зарозуміло й жорстоко, втішила б більшість жінок; але треба визнати, що Брігс зовсім не мала характеру і від тієї хвилини, коли її ворог зазнавав поразки, починала його жаліти.
"Яка я була дурепа,— міркувала місіс Б'ют, і цілком слушно,— що натякнула про свій приїзд у тому дурному листі, якого послала міс Кроулі разом з цесарками! Треба було без попередження приїхати до бідолашної Матильди, що втратила на старість глузд, і вирвати її з рук пришелепуватої Брігс та гарпії femme de chambre. Ох, Б'юте, Б'юте, і надало ж тобі зламати ключицю!"-Отож-бо, надало! Ми бачили, що місіс Б'ют, маючи в руках добрі карти, справді зіграла ними аж надто гарно. Вона заволоділа в домі міс Кроулі геть усім, але й геть, усе втратила, коли її рабам випала нагода збунтуватися. Проте сама місіс Б'ют, її чоловік та діти вважали, що вона стала жертвою страхітливого егоїзму і зради; що за її самовіддану турботу про міс Кроулі відплачено жорстокою невдячністю. Те, що Родонові підвищено звання й що його похвалено в "Газеті", теж стривожило цю добру християнку. Чи, бува, не подобрішає до нього тітка, коли він став полковником і кавалером ордена Лазні? І чи не доскочить знов у неї ласки та ненависна Ребека? Пасторова дружина навіть написала проповідь для свого чоловіка про марноту воєнної слави й процвітання зла, яку шановний пастор прочитав схвильованим голосом, ні слова в ній не зрозумівши. Одним із його слухачів був містер Пітт Кроулі, що прийшов зі своїми сестрами по батькові до церкви, куди тепер старого баронета не можна було заманити жодним способом.
Після від'їзду Бекі Шарп цей старий гріховода цілком віддався своїм поганим звичкам, чим обурював усе графство й наганяв мовчазний жах на свого сина.
Стрічки міс Горокс стали ще розкішніші, ніж були досі. Пристойні родини уникали замку і його господаря. Сер Пітт заходив випити чарку до своїх орендарів і дудлив ром із фермерами на ярмарку в Грязьбері та в сусідніх містечках. Він їздив у Саутгемптон четвериком у родинній кареті і кожного тижня жителі графства чекали, що в міській газеті з'явиться оголошення про баронетів шлюб з тією особою. Така можливість безмежно лякала його сина. Містерові Кроулі справді-таки випало нести тяжкий хрест. Його красномовство на місіонерських зборах та на всіх інших релігійних сходинах у сусідстві, де він звичайно головував і говорив цілими годинами, було тепер паралізоване, бо, починаючи промову, він читав у очах слухачів: "Це сип старого розпусника сера Пітта, який тепер десь пиячить у шинку". А одного разу, коли він говорив про загрузлого в мороці неуцтва короля Тімбукту та його численних, таких самих темних, жінок, якийсь клятий недовірок запитав з юрми: "А скільки жінок у Королевиному Кроулі, шановний святеннику?" — приголомшивши слухачів і зіпсувавши містерові Пітту промову. Баронетові дочки зовсім здичавіли б (бо сер Пітт заприсягнувся, що жодна гувернантка більше не переступить його порога), якби містер Пітт погрозами не змусив старого джентльмена послати їх до школи.
Та хоч які розбіжності існували між усіма цими родичами, небожі й небоги міс Кроулі, як ми вже казали, одностайно любили свою тітку й намагалися показати їй свою відданість. Місіс Б'ют послала старій леді цесарок, чудової кучерявої капусти, гарненький гаманець та подушечку для шпильок роботи своїх любих донечок, які просили тітку зберегти для них хоч невеличке місце в своїй пам'яті, а містер Пітт послав їй персиків, винограду і оленини з маєтку. Ці ознаки любові звичайно міс Кроулі доставляла в Брайтон саутгемптонська карета; часом вона привозила туди й самого містера Кроулі, бо через суперечки з батьком він тепер часто не бував удома, а крім того, в Брайтон його вабила ще й Джейн, про заручини якої з містером Кроулі ми вже згадували в своїй повісті. Ця леді та її сестра жили в Брайтоні з матір'ю, графинею Саутдаун, вольовою жінкою, яку шанували поважні люди.
Треба сказати кілька слів про міледі та її шляхетну родину, яка перебувала і перебуватиме надалі в тісних зв'язках з домом Кроулі. Про голову родини , Клемента Вільяма, четвертого графа Саутдауна, мало що можна розповісти, хіба те, що мілорд увійшов уже в парламент (як лорд Вулзі) за протекцією містера Вілберфорса і якийсь час виправдував рекомендацію свого політичного опікуна. Всі вважали його за тямущого хлопця. Та немає слів, щоб передати почуття його чудової матусі, коли вона зразу після смерті свого шляхетного чоловіка дізналася, що її син став членом кількох світських клубів і багато програв у Вотьєра та в "Кокосовій пальмі", що він позичав гроші під майбутній спадок і вже обтяжив великими боргами родинний маєток, що він їздить четвериком і вчащає на кінні перегони, що він мав ложу в опері, куди запрошує дуже сумнівне чоловіче товариство. Тепер, коли його ім'я згадували в товаристві вдови-графині, вона лише тяжко зітхала.
Леді Емілі була на багато років старша за свого брата й посідала значне місце у світі розумних людей як авторка кількох чудових книжечок, уже згадуваних вище, багатьох гімнів і духовних творів. Поважного віку панна, що мала тільки невиразне уявлення про заміжжя, вона всю свою любов і почуття віддавала чорношкірим. Я думаю, що це їй ми завдячуємо прекрасну поему:-Десь далеко в сивім морі Мріє острів в сяйві сонця, Чорний люд там плаче в горі, Бо не має оборонця і т. д.
Вона листувалася з духовними особами в більшості наших ост
і вест-індських володінь і тайкома була закохана в превелебного Сайласа Горнблоуера, якого дикуни на Полінезійських островах прикрасили татуюванням.
Щодо леді Джейн, яку — ми вже згадували про це — вшановував ніжними почуттями містер Кроулі, то вона була мила, сором'язлива, несмілива й мовчазна дівчина.
Хоч її брат пустився берега, вона все ще оплакувала його м соромилась, що й далі його любить. Навіть тепер вона посилала йому листи — писала їх квапливо, щоб ніхто не бачив, і нишком носила на пошту. Єдиний, таємний гріх, який обтяжував їй сумління, полягав у тому, що вона разом зі старою ключницею крадькома відвідала брата в його парубоцькій квартирі в Олбені, де застала його любого, пропащого вітрогона — з сигарою в роті і пляшкою кюрасо. Вона захоплювалася своєю сестрою, обожнювала матір, вважала містера Кроулі найделікатнішим і найкращим чоловіком після Саутдауна, того провинного ангела.
Мати й сестра — жінки, яких мало на світі,— керували нею і ставилися до неї з тим ласкавим співчуттям, на яке завжди бувають дуже щедрі так звані видатні жінки.