На щастя, Шарлеві були знайомі секрети спілкування з мешканцями рільничих сіл. Він сильно копнув селянина в задницю, а коли той раптово випростався, заїхав кулаком по шиї. Подіяло моментально.
— …не винуваті, ми не винуваті! — мова плоскостопого стала схожою на людську. — Не ми їх побили, schwore bei Gott[153], не ми… Вони си так помежи собов різали, помежи собов! Ми йно з побитих убрання поздоймали… Коні-смо полапали і взєли… Um Gottes Willen[154]! Паночку добрий… Таж і в нас тамтої неділи взєли, усе рітери взєли… Ні їдної курки не зоставили… Свята Геновефо… То як ми-смо тамті трупи найшли…
— Трупи? Де? Відведи нас.
* * *
За лісом розкинувся переліг, порослий чагарником і покритий снігом. Сніг був зритий підковами і червоний від крові, на ньому чорніли трупи. На око — з двадцять тіл.
Селяни не встигли обдерти навіть половини вбитих, тому ідентифікація останків не становила труднощів. Щонайменше четверо з убитих носили чорні плащі, чорні панцирі і чорні гундсгугелі, які всім запам'яталися як одяг і розпізнавальний знак Чорних Вершників Біркарта Грелленорта. Решта скидалися на найманців.
Рікса була єдиною, яка в'їхала на червоний сніг і об'їхала побоїще навколо, пильно розглядаючи всі тіла, сліди та подробиці.
— Билися вчора, — сказала вона, повернувшись. — Найманців було п'ятнадцятеро, полягли всі. Вершників Грелленорта було менше, загинули троє. З них двох добито, заколото мізерикордіями. Грелленорт, видно, спішив.
— Куди? — запитав Шарлей. — Кудою він поїхав?
— На південь. На наше щастя, а то ми б на нього нарвалися.
— Що він, — Рейневан заспокоїв коня, який неспокійно перебирав ногами, — тут робить? Чого шукає?
— Нас, — сухо відповів Самсон. — Не маймо ілюзій.
— Господи… — Рейневан зблід. — Приїхав зі сходу… Ютта…
— Ні, — відрізала Рікса. — Напевне ні. Їдьмо звідси.
Вони рушили. Самсон і Рейневан — на нових вороних конях, побагатшавши на двох нових запасних. Рікса ще раз оглянулася.
— Одного з тих добитих я впізнала, — вона скривилася. — Він служив у Вроцлаві у Гайна фон Чірне. Бандюга, убивця, до того ж полюбляв маленьких дівчаток. Цим підтверджується, що Грелленорт у відчаї збирає і вербує всіх, кого тільки вдасться, — мерзотників, виродків та останню сволоту.
— І ще одне підтверджується, — додала вона. — Чутка про знищення Інквізицією їхнього легендарного замку, того Сенсенберга. У Грелленорта вже нема ні штаб-квартири, ні асасинських наркотиків для тих, кого він там собі виплекав.
Рікса сплюнула.
— Колись — нічні страхіття. Рота Смерті, Демони полуденної пори, котрі викликали забобонний жах. А тепер — зграя збочених шибеників, які зазнають втрат у першій-ліпшій сутичці. І добивають власних поранених. Як на мене, це занепад.
— Падші ангели, — озвався Самсон, — анітрохи не є менш небезпечними.
— Ти говориш, як дибук, дибуку.
— Правильно говорить, — відрізав Шарлей. — Хоч як би низько Грелленорт не впав, я волів би з ним не зустрічатися. Ні з ним, ні з його Вершниками. Я вже мав неприємність.
— А хто не мав? — фиркнула Рікса. — Ходу!
* * *
Лицар, до якого їх привели, саме голився перед біло-блакитним наметом з грубої брезентової тканини. Загледівши їх, гордовито випростався, витер лице. Ніс, як помітив Рейневан, у нього був спухлий, а ціле ліве око ховалося під великим синцем.
— Я Герс фон Штрейтхаген, — кисло повідомив він. — Пан на бургу Драхенштейн. Тутешній пфлегер.{47} Стою тут на варті. Гуситів, коли надійдуть від Фрейталя, за ріку не пущу, єретики на мені поламають зуби. Може, не вірите?
— Віримо, — запевнив Шарлей. — Мусимо вірити.
— Ви хто такі?
— Подорожні.
— Плата за проїзд мостом становить три гроші з коня.{48}
— Оплатимо, — заспокоїла Рікса розлюченого здирництвом Шарлея. — Оплатимо, шляхетний пане.
— Спершу, — втрутився Рейневан, — хочемо дещо запитати. Це єдиний у цих місцях міст, кожен, хто прямує до Хемніца і Bia Регія, не має вибору, мусить їхати сюдою. Чи не проїжджали тут дві молоді жінки? Верхи і самі?
Лицар зблід, зате його синець набрав темніших тонів. Це не пройшло повз увагу Шарлея.
— А ці молодички, — процідив з-за затиснутих раптом зубів Герс фон Штрейтхаген, — вам хто такі? Подружки? Родички? Може, полюбовниці?
— Аж ніяк, — із суворим виразом на обличчі заперечив демерит. — Ми женемося за ними, щоб їх покарати. За розпорядженням пробоща зі Святого Миколая в Єні. Це розпусниці, які обікрали превелебного під час надання послуг. Отже, скажіть, будь ласка, їхали вони сюдою чи ні?
— Їхали. Але… Повернулися.
— Як це так? — вибухнув Рейневан. — Як це так — повернулися? Чому повернулися? Говоріть-но, пане лицарю, трохи більше до ладу!
— А ви що, наказувати мені будете? — Герс фон Штрейтхаген взявся в боки. — Мені, шляхтичеві? Надто нахабно, паночку, надто нахабно! Про панн ви брешете, я вас розкусив, ви з ними у змові. Та й на гуситських шпигунів скидаєтеся! А то чого б це вам на схід їхати? У бік Фрейталя і Марієнберга, де гусити палять і руйнують копальні, звідки сунуть біженці? І ті ваші дівки теж не інакше як шпигунки, теж на схід їхали, перш ніж до Плауена втекли. Я пфлегер, бороню людей від єретиків…
— Аякже. Збираючи від них по три гроші з коня.
— Я вас заарештую! — Герс фон Штрейтхаген зблід ще сильніше. — Я вас заарештую, псявіри. Оце зараз накажу вас припекти, миттю розповісте мені правду. Гей, люди, до мене! Хапайте їх!
Шарлей потягнувся під плащ по зрадницьку рушницю. Рікса виявилася швидшою. Ступила крок уперед. Скривилася. Захрипіла, закашляла, засвистіла, захарчала. А тоді плюнула, кашлянула і шмаркнула, сіючи дощ крові та слизу. Прямо в лице лицаря. На його супровід. І на алебардників, які позбігалися.
— Heilige Maria, Mutter Gottes[155]! — завив один з прибічних пфлегера, стираючи з лиця криваві соплі. — Це зараза! Морови-и-иця-а-а!
— Рятуй, святий Роху!
Усі як один кинулися втікати. Міст застугонів від тупоту їхніх ніг.
Залишився тільки пфлегер Герс фон Штрейтхаген, заціпенілий, дивлячись із недовірою. Шарлей прискочив, копнув його під коліно. Пфлегер гримонувся навколішки, а демерит ударом кулака перебив йому спухлого носа.
— Гайда! — Рікса скочила в сідло. — Ходу, товариство! Невдовзі вони мчали галопом по гостинцю. На захід. Назад — у напрямку, звідки приїхали.
* * *
— Перед нами якесь збіговисько, — попередила Вероніка. — Прикрий лице.
Як і Ютта, вона носила калот[156], шапочку, яка ховала волосся. Тепер вона натягла ще й каптур. І нахилила голову. Досі переодягання спрацьовувало, ніхто не впізнавав у них дівчат, ніхто не нав'язувався, ніхто не чіплявся. Ніхто не розпитував і навіть особливо не цікавився. Вони без ніяких клопотів подорожували вже декілька днів, при тому що дороги аж ніяк не були порожніми, ба навіть зовсім навпаки, часами вони бували просто-таки напхом напхані. Як оце тепер, поблизу Цвіккау.
У долині вилася ріка, дорога вела на міст, заблокований чергою возів, що очікували перевірки. Віднедавна на гостинці рішуче переважав рух зі сходу на захід. Дівчата знали, чому. Їм про це сказав розносний торговець з-під Аннаберга, привітний чоловік непримітної дружини і батько незліченної кількості дітей, з яким вони зустрілися попереднього дня. На розносного торговця їхній камуфляж не подіяв; титулуючи їх "зацними панянками", він пояснив, що екзодус[157] зі сходу — наслідок гуситського рейду, а також розповідей про звірства гуситів, від яких волосся стає сторч. "Головні сили гуситів, — витлумачив їм розносний торговець, — сунуть на Мейсен та Ошац. Але за Фрейбергом гуляють банди, які палять і руйнують копальні та гути, ото вони чогось на копальні та гути особливо напосілись, нечестивці. Спалили Гермсдорф, Марієнберг, Ленгефельд, Гласхутте і Фрейталь…"
— З чого вони пошили цей намет, — пирснула Вероніка. — З бумазеї для ковдр?
Намет, що стояв неподалік мосту та будки митника, був зроблений з грубої тканини в біло-блакитну смужку, яка й справді нагадувала матеріал для пошиття постільної білизни. На встромленій у землю жердині сумно звисав мокрий від снігу прапорець. Поруч крутилися озброєні люди, стояли, мов манекени, алебардники.
Вони під'їхали до мосту, на якому саме тривав різкий обмін думками. Біля мосту, як з'ясувалося, дислокувався озброєний загін, який правом кулака стягував з подорожніх плату за проїзд. Падав сніг, було холодно, тож більшість біженців покірливо платили, але час від часу траплявся хтось сміливіший, який ставив під сумнів легальність мита. Саме так і було зараз. Утікач репетував і нарікав. Діти плакали. Озброєні матюкалися і погрожували кулаками.
Ютта і Вероніка в'їхали на передмостів'я, схиливши голови в каптурах, стараючись привертати якомога менше уваги. На жаль, у східному напрямку їхали тільки нечисленні подорожні. І всі на них звертали увагу. Їм раптом перегородив дорогу великий бойовий кінь, гнідий списничий декстрарій. На ньому сидів лицар у бобровій шапці і шубі, накинутій на акетон.
— Стояти. Хто такі? Зняти каптури!
Не було виходу.
— Клянуся головою святого Панкратія! — лицар вишкірив зуби, гримнув кулаком по луці. — Та се ж юнки!
Не було сенсу заперечувати.
— Я Герс фон Штрейтхаген, — повідомив лицар. — Пан на бургу Драхенштейн. Тутешній пфлегер. Стою тут на варті. Гуситів, коли надійдуть, за ріку не пущу, єретики на мені поламають зуби. А ви хто такі, панночки? І чому переодягнені?
— Не кожен, хто зустрічається, — покірно бовкнула Ютта, — є шляхетним лицарем, шляхетний лицарю. Є такі, що не зглянуться на слабку стать…
— А нам із сестрою спішно, — додала прохальним тоном Вероніка. — Шляхетний пане, дозвольте нам…
— Спішно? Певно, до ваших любих, га? Певно, чекають з нетерпінням? Спраглі поцілунків?
— Нам спішно до мами і тата… Додому…
Він глянув на них з висоти списничого сідла, на його губи виповзла огидна усмішечка.
— Попрошу панянок за мною. До мого намету. Випишу перепустку. Здасться, якби хто запитував.
Усередині біло-блакитного намету, крім повного медіоланського обладунку на стояку, містився стіл, складаний стілець і польове ліжко. Пан на бургу Драхенштейн без вступу перейшов до суті.
— Час заплатити за проїзд, дівчатка, — він хтиво скривив губи, показуючи на ліжко. — Ти перша. Ну ж бо, роздівайся. Здоймай шмаття.
— Шляхетний пане…
— Мені закликати кнехтів, аби помогли?
Вероніка благально подивилася на Ютту.