Штерн навіть не помітив цього. Він уже вкотре перевіряв свої візи й папери.
— Ніщо не здається таким жалюгідним, як меблі надворі,— зауважив Морозов.
Речі Вагнерів теж були вже принесені. Кілька стільців, ліжко, що під голим небом здавалося непристойним і якимось сумним. Дві валізи з наліпками "Гранд-готель Гардоне, Віареджо" і "Адлон, Берлін". Рухоме дзеркало в позолоченій рамі, в якому відбивалася вулиця. Кухонне начиння. Важко було збагнути, навіщо люди беруть усе це з собою до Америки.
— Це родичі,— пояснювала Леоні Вагнер. — Усе влаштували родичі з Чікаго. Прислали нам грошей і візу. Тільки туристську. Потім нам доведеться виїхати до Мексіки. Все родичі… Наші родичі…
Їй було ніяково. Під поглядами тих, що залишалися, вона почувала себе дезертиркою і хотіла якнайшвидше поїхати, тому сама допомагала вантажити свої меблі. Аби тільки сховатися за найближчим рогом, тоді можна буде відітхнути. Але почнуться нові тривоги. Чи пароплав справді буде? Чи їм дозволять зійти на берег? Чи не відправлять назад до Європи? Одна тривога приходила на зміну іншій. І так уже стільки років…
Штольц, рудий, згорблений, мовчазний чоловік, майже нічого не мав, крім книжок. Валіза з одягом і бібліотека: першодруки, давні видання, нові книжки.
Поступово перед дверима й на вулиці зібралося чимало емігрантів, що не мали змоги нікуди виїхати. Вони нічого не казали, тільки дивилися на меблі й на фургон.
— Що ж, до побачення, — знервованим голосом мовила Леоні Вагнер, коли останні речі опинилися у фургоні.— Чи гуд бай. — Вона розгублено засміялася. — Чи адью. Тепер уже й не знаєш, як сказати.
Вона почала тиснути руку своїм колишнім сусідам.
— У нас там родичі,— провадила вона далі.— Родичі. Ми самі, звичайно б, не…
Враз вона замовкла. Ернст Зейденбаум поплескав її по плечі.
— Нічого. Хто має щастя, а хто ні.
— Більшість не має,— додав Візенгоф. — Не зважайте на це. Щасливої дороги.
Йозеф Штерн попрощався з Равіком, Морозовим і ще кількома емігрантами. Він винувато всміхався, наче його спіймали на фальшуванні банківського чека.
— Хтозна, як воно буде. Може, нам ще закортить назад в "Ентернасіональ".
Зельма Штерн уже сиділа у фургоні. Штольц ні з ким не прощався. Він не їхав до Америки. В нього були папери тільки до Португалії. Він вважав, що задля цього не варто так урочисто прощатися. Аж як машина рушила, він ледь помахав рукою.
Ті, що лишилися, скидались на зграйку змоклих під дощем курей.
— Ходімо, — сказав Морозов. — У "катакомбу", мерщій! Треба негайно випити кальвадосу.
Не встигли вони сісти, як прийшли й решта — ніби зірване листя, що його загнав туди вітер. Два блідих рабини, в яких трусилися бороди, Візенгоф, Рут Гольдберг, шахіст-автомат Фінкенштейн, фаталіст Зейденбаум, кілька подружніх пар, із півдесятка дітей, власник картин імпресіоністів Розенфельд, якому так і не пощастило виїхати, двоє підлітків та ще кілька дуже старих людей.
Вечеряти ще було рано, але, мабуть, ніхто не хотів вертатись у свій самітній номер. Усі зійшлися у "катакомбі", принишклі, майже упокорені. Вони вже зазнали стільки лиха, що збайдужіли до свого майбутнього.
— Аристократія виїхала, — сказав Зейденбаум. — Тепер тут залишилися тільки роковані на довічне ув'язнення або на смерть. Обраний народ. Улюбленці Єгови! Спеціально призначені для погромів. Хай живе життя!
— Ще є Іспанія, — сказав Фінкенштейн. На столі перед ним лежала шахова дошка й газета "Матен" із шаховою задачею.
— Іспанія? АякжеІ Фашисти кинуться цілувати євреїв, тільки-но вони перейдуть кордон.
Огрядна, проте жвава офіціантка принесла кальвадос. Зейденбаум начепив пенсне.
— Більшість нас не здатні навіть упитися як слід, — сказав він. — Хоч на одну ніч забути про все. Навіть цього ми не вміємо. Нащадки Агасфера. Якби той вічний мандрівник дожив до наших днів, то й він би впав у розпач. Без паперів і йому було б непереливки.
— Випийте з нами, — запропонував Морозов. — Кальвадос добрий. Хвалити бога, що господиня не знає цього, а то б підвищила на нього ціну.
Зейденбаум похитав головою.
— Я не п'ю.
Равік помітив якогось давно неголеного чоловіка, що раз по раз розглядав себе в люстерко, яке діставав з кишені.
— Хто це? — спитав він Зейденбаума. — Я його тут ще не бачив.
Зейденбаум скривився.
— Це новий Арон Гольдберг.
— Як? Невже його дружина так швидко вийшла заміж?
— Ні. Вона просто продала паспорт свого чоловіка. За дві тисячі франків. Старий Гольдберг мав сиву бороду, тому цей новий і відпускає її, щоб бути схожим на фотографію в паспорті. Бачите, як він її раз у раз смикає. Боїться користуватися паспортом, поки не виросте борода. Біжить наввипередки з часом.
Равік приглянувся до чоловіка, що нервово смикав себе за щетину й порівнював її з паспортом.
— У крайньому разі, він може сказати, що борода в нього обгоріла.
— Непогана думка. Треба йому підказати. — Зейденбаум скинув пенсне й почав розгойдувати його на ланцюжку. — Моторошна ситуація, — усміхнувся він. — Два тижні тому це була просто комерційна угода. Тепер Візенгоф уже ревнує, і сама Рут Гольдберг трохи збентежена. Демонічна сила документа. Адже за паспортом він її чоловік.
Зейденбаум підвівся й пішов до нового Арона Гольдберга.
— Демонічна сила документа! Гарно сказано. — Морозов обернувся до Равіка. — Що ти сьогодні робитимеш?
— Кет Гегстрем відпливає ввечері на пароплаві "Нормандія". Я відвезу її в Шербур. У неї є машина. Потім прижену машину назад до гаража. Кет продала її господареві гаража.
— А їй можна їхати?
— Звичайно. Тепер уже байдуже, що вона робитиме. На пароплаві є добрий лікар. А в Нью-Йорку… — Равік стисі нув плечима й допив свій кальвадос.
Повітря в "катакомбі" було парке й застояне. В ній не було вікон. Під припорошеною, ніби штучною пальмою сиділо старе подружжя. І чоловік, і жінка цілком занурились у свій смуток, що оточив їх непробивним муром. Вони непорушно сиділи, тримаючись за руки, і, здавалося, ніколи вже не зможуть підвестися.
Равікові раптом здалося, наче в цій підземній залі, до якої ніколи не заглядало сонце, скупчилось усе лихо світу. Електричні лампи, що висіли попід стінами, сіяли жовте, мертвотне світло, і від того зала здавалася ще похмурішою. Мовчанка, шепіт, шелест паперів і грошей, які всоте переглядали й перелічували, тупе сидіння на одному місці, безпорадне чекання кінця, крихта судомної мужності, тисячу разів принижуване, а тепер остаточно загнане в глухий кут життя, опановане страхом і відчаєм… Равік усе це раптом відчув, відчув на запах, то був запах страху, останнього, безмежного, мовчазного страху, він знав, де вже раніше відчував його — в концентраційному таборі, коли людей хапали на вулиці, стягали вночі з ліжок, і, зігнані в бараки, вони чекали, що з ними буде.
Поряд за столиком сиділо двоє людей: гладенько зачесана на проділ жінка та її чоловік. Перед ними стояв хлопчик років восьми. Він щойно ходив поміж столиками, прислухаючись до розмов, а тепер вернувся до батьків.
— Чого ми євреї? — спитав він матір.
Вона нічого не відповіла.
Равік глянув на Морозова.
— Мені треба йти, — мовив він. — У клініку.
— І мені також.
Вони піднялися сходами нагору.
— Що занадто, те занадто, — зауважив Морозов. — Я кажу тобі це як колишній антисеміт.
Після "катакомби" й клініка здавалась приємним місцем. І тут були муки, хвороби й горе, але все це принаймні мало свою логіку й сенс. Було відомо, де вони взялися, що треба робити й чого не треба. Це були факти; ти їх бачив і намагався шукати проти них якоїсь ради.
Вебер сидів у приймальні й читав газету. Равік зазирнув у неї через його плече.
— Щось цікаве, га? — спитав він.
Вебер шпурнув газету додолу.
— Продажна банда! П'ятдесят відсотків наших політиків треба перевішати.
— Дев'яносто, — поправив його Равік. — Ви не чули, що там з тією жінкою, яка лежить у Дюрановій клініці?
— З нею все гаразд. — Вебер знервовано взяв сигарету. — Для вас усе просто, Равіку. А я — француз.
— А я взагалі ніхто. Але я хотів би, щоб влада в Німеччині була тільки продажна, як у Франції.
Вебер ніяково глянув на нього.
— Я бовкнув дурницю, вибачте. — Він забув запалити сигарету. — Війни не може бути, Равіку! Просто не може бути! Це тільки лайка й погрози! Останньої миті має щось статися! — Вебер хвилину помовчав. Від його колишньої самовпевненості не лишилося й сліду. — Зрештою, в нас є лінія Мажіно, — майже благально додав він.
— Звичайно, — відповів Равік не дуже переконано. Він чув уже про неї тисячу разів. Майже всі розмови з французами закінчувалися згадкою про лінію Мажіно.
Вебер витер лоба.
— Дюран перевів свій капітал до Америки. Так мені сказала його секретарка.
— Якраз по-дюранівському.
Вебер глянув на нього зацькованим поглядом.
— І не тільки він. Мій зять поміняв французькі акції на американські. Ґастон Нере поміняв французькі гроші на долари й тримає їх у сейфі. А Дюпон, кажуть, закопав у своєму садку два мішки з золотом. — Він схвильовано підвівся. — Мені важко про це говорити. Не хочу вірити в це. Не може цього бути, щоб Францію зрадили й продали. Коли виникне небезпека, всі згуртуються. Всі!
— Всі,— невесело сказав Равік. — Навіть промисловці й політики, що вже й тепер укладають угоди з Німеччиною.
Вебер насилу опанував себе.
— Равіку… порозмовляймо про щось інше.
— Гаразд. Я маю відвезти Кет Гегстрем до Шербура. Опівночі повернуся назад.
— Добре. — Вебер ніяк не міг заспокоїтись. — А ви… що ви робитимете, Равіку?
— Нічого. Опинюся у французькому концтаборі. Все-таки краще, ніж у німецькому.
— Про це не може бути й мови. Франція не інтернуватиме втікачів.
— Чому ж? Звичайна річ, нічого не заперечиш.
— Равіку…
— Гаразд. Побачимо. Дай боже, щоб була ваша правда.
Ви чули, що Лувр евакуюють? Найкращі картини вивозять до Середньої Франції.
— Ні, не чув. А ви звідки знаєте?
— Я там був сьогодні після обіду. Блакитні вітражі Шар* трського собору також запаковані. Туди я заходив учора. Сентиментальна забаганка. Хотів ще раз подивитися на них. Але спізнився. їх уже вивезли. Надто близько аеродром. Уже вставлене нове скло. Так, як торік під час Мюнхенської конференції.
— От бачите! — Вебер відразу вхопився за його слова. — Торік також нічого не сталося. Зчинили гвалт, а тоді приїхав Чемберлен із парасолькою миру.
— Так.