Але стривай-но, в цій катівні ти не того ще зазнаєш, як припалять свічками, підвісять на дибу, заб'ють цвяхи під нігті на руках і ногах. Хай-но тебе посадять на домовину з гострим як лезо віком, тоді ти признаєшся, що зовсім не божевільна, а гидка відьма, якій наказав сам сатана коїти лихо благородним людям. Пити!
— Гансе, мій милий, — говорила Катліна, — не гнівайся на свою рабиню! Я витерплю тисячі мук заради тебе, мого пана. Пожалійте його, панове судді, дайте йому повний кухоль, а мені залиште хоч краплиночку. Гансе, чи не пора кричати орланом?
Суддя знову спитав Йооса Даммана:
— За що ж ви посварилися з Гільбертом і чого ти його вбив?
— Це сталося через одну дівчину в Гейсті, яку ми обидва хотіли мати.
— Через дівчину з Гейста?! — скрикнула Катліна, з усіх сил намагаючися встати з лави. — То ти мене обманював з іншою, чортів зраднику? А чи знаєш ти, що я сиділа за греблею і чула, як ти казав, що хочеш забрати всі Клаасові гроші? То ти їх, напевне, хотів загарбати, щоб пити на них із нею та гуляти? О, горе мені! А я ж віддала б йому свою кров, якби він міг перетворити її в золото! А ти — все для іншої! О, будь ти проклятий!
Тут вона раптом заплакала, засовалась на лаві і заговорила знову:
— Ні, Гансе, скажи, що ти кохатимеш свою рабиню, і я землю гребтиму своїми руками, а добуду тобі скарб. Я знаю, де він закопаний. Я ходитиму з ліщиновим прутиком[219], який нахиляється там, де є метал. Я знайду його і принесу тобі. Поцілуй мене, коханий, і ти будеш багатий. І ми щодня будемо їсти м'ясо й пити пиво; так, так, он ті, що там сидять, п'ють також пиво, холодне пиво, пінисте. О! Панове, дайте мені хоч краплиночку, я в вогні. Гансе, я добре знаю, де росте ліщина, тільки треба дочекатися весни.
— Замовкни, відьмо, — крикнув Йоос Дамман, — я тебе зовсім не знаю! Тобі здається, що я Гільберт. Це він ходив до тебе на побачення, а ти, зла падлюко, звала його Гансом. Знай же, що мене звуть зовсім не Ганс, а Йоос. Ми були однакові на зріст, Гільберт і я. Я тебе зовсім не знаю. Це, напевно, Гільберт украв твої сімсот каролю. Пити! Мій батько заплатить вам сто флоринів за кухоль води. Я зовсім не знаю цієї жінки.
— Вельможні панове судді! — вигукнула Катліна. — Він каже, що зовсім не знає мене, але я ж його добре знаю і знаю навіть, що в нього на спині є брунатна, волохата родимка завбільшки з квасолину. Ах! Ти кохав дівку з Гейста! Хіба той, хто по-справжньому кохає, соромиться своєї милої? Гансе, хіба ж я вже зовсім споганіла?
— Красуня! — обурився він. — Пика в тебе — як у свині в дощ, а тіло — як суха ломака. Гляньте на цю паскуду, що лізе в коханки до дворянина! Пити!
— Ти зовсім не те говорив, Гансе, мій солодкий володарю, коли я була на шістнадцять років молодша, — промовила Катліна, б'ючи себе в груди й по голові. — Це вогонь, що ось тут, висушив мені лице й серце. Не докоряй мені. Пам'ятаєш, як ми з тобою їли солоне, щоб більше випити, як ти казав, а зараз сіль у нашому нутрі, а пан суддя п'є бургундське. Нам не треба вина, дайте нам води. Ось біжить струмочок у траві, чисте джерельце. Яка ж то там добра, холодна вода! Ні, вона кипить. Це пекельна вода. — Катліна заплакала і крізь плач говорила: — Я не зробила нікому зла, а всі кидають мене у вогонь. Ой, пити! Адже ж і собакам бродячим дають воду. А я ж християнка, дайте води! Я нікому не зробила зла. Пити!
Тут один старшина зауважив:
— Ця відьма виявляє божевілля, коли йдеться тільки про вогонь, що палить їй голову, як вона каже, що ж до всього іншого, то вона цілком здорова, бо хіба ж не вона допомогла нам знайти вбитого, виявивши при цьому цілком ясний розум? Коли виявиться, що на спині у Йооса Даммана є волохата родимка, то це буде достатнім доказом того, що Йоос Дамман і є той диявол, через якого Катліна збожеволіла. Кате, ану покажи нам його спину.
Кат оголив йому шию і плечі і показав усім брунатну, волохату родимку.
— Ах, яка в тебе біла шкіра! А плечі, як у дівчини. Ти гарний, Гансе, мій коханий. Пити!
Потім кат увіткнув у родимку довгу голку, але кров не виступила.
Старшини зашепотілися поміж собою:
— Це диявол! Він убив Йооса Даммана і взяв на себе його подобу, щоб певніше дурити бідних людей!
Суддя і старшини перелякалися.
— Це диявол, його тіло зачароване.
А Йоос Дамман сказав:
— Але ж ви добре знаєте, що ніякі це не чари, що на тілі бувають нарости, які можна колоти, а кров не буде йти. Якщо Гільберт і брав гроші у цієї відьми, а вона таки справжня відьма, коли сама каже, що спала з дияволом, то він брав їх з доброї волі цієї паскуди, це була йому, дворянинові, винагорода за його любов. Повії завжди так роблять. А хіба ж нема на світі і розпусних молодиків, що їм, як і повіям, жінки платять за їхню силу і красу?
Старшини тим часом знову заговорили між собою:
— Чи бачили ви таку диявольську самовпевненість? З родимки в нього кров не виступила. Він убивця, диявол, чаклун, а хоче видати себе за простого дуелянта і звалити інші злочини на свого приятеля, такого самого диявола, тіло якого він убив, але не душу… Погляньте, яке в нього бліде обличчя, достоту як у дияволів, — червоне в пеклі, бліде на землі, бо вони ж зовсім не мають життєвого вогню, який червонить обличчя, а всередині в них самий попіл. Його треба знову посадити на вогнище, щоб він почервонів і згорів.
Тоді озвалась Катліна:
— Так, так, він диявол, проте диявол добрий, диявол ніжний. І святий Яків, його покровитель, дозволив йому вийти з пекла. І кожного дня молиться за нього Ісусу Христу. Він має бути в чистилищі тільки сім тисяч років: так хоче Свята Діва, але сатана цьому противиться. А проте Свята Діва зробить по-своєму. Хіба ж ви підете проти неї? Ось гляньте на нього: що в ньому є від диявола? Хіба тільки холодне тіло та лице, що блищить, як влітку морська хвиля під час грози.
Йоос Дамман крикнув:
— Мовчи, відьмо, через тебе ще спалять мене! — Потім, звернувшись до судді та старшин, сказав: — Подивіться на мене, хіба ж я диявол? Моє тіло, як і у всіх, з м'яса, кісток, крові й води. Я п'ю і їм, перетравлюю їжу і вивергаю, як і ви. Моя шкіра така, як і ваша, такі самі й ноги. Кате, роззуй мене, бо я не можу ворухнути зв'язаними ногами.
Кат трохи боязко роззув його.
— Дивіться, — мовив Йоос Дамман, показуючи свої білі ноги, — хіба це диявольські роздвоєні копита! А що я блідий, то хіба ж серед вас нема таких блідих, як я? Ось я вже бачу трьох таких. Коли хто й грішить, то не я, а он та підла відьма та її клята донька-наклепниця. Звідки у неї могли бути гроші, які вона віддала Гільбертові, звідки ці флорини? Чи не від самого диявола, який заплатив їй, щоб вона звела наклеп і допровадила до смерті благородного, ні в чому не винного чоловіка? Це їх обох треба спитати, хто задавив у дворі собаку, хто відкопав схованку і спорожнив її, а потім утік, напевне, щоб заховати пограбований скарб десь-інде. Вдова Сооткін не звірялась мені, бо зовсім і не знала мене, а їм вона вірила і бачилася з ними щодня. Це вони обидві вкрали гроші, які належали імператорові.
Писар записував, а суддя звернувся до Катліни:
— Жінко, що ти скажеш на своє виправдання?
Катліна, закохано втупившись у Йооса Даммана, промовила:
— Настав час кричати орлану, мій коханий Гансе, в мене є Гільбертова рука. Вони кажуть, що ти віддаси сімсот каролю. Заберіть вогонь! Заберіть вогонь! — раптом закричала вона. — Пити! Пити! Голова горить! Бог і янголи їдять яблука на небі.
І вона зомліла.
— Розв'яжіть її, — сказав суддя.
Кат і його помічники розв'язали її. І всі побачили, що вона не встоїть на своїх набряклих ногах, бо кат надто міцно стягнув їх мотузком.
— Дайте їй пити, — сказав суддя.
Їй дали кухоль свіжої води, яку вона пожадливо стала пити, схопивши кухоль зубами, наче собака кістку, і довго не випускала його. Потім їй дали ще води, і вона хотіла напоїти Йооса Даммана, але кат вирвав кухоль у неї з рук. Вона впала і вмить заснула як мертва.
Йоос Дамман закричав тоді, як шалений:.
— Я також хочу пити й спати! Чому ви даєте їй пити? Чому дозволяєте спати?
— Бо вона жінка, квола й божевільна, — відповів суддя.
— Вона вдає божевільну, — скрикнув Йоос Дамман, — вона відьма. Я хочу пити, я хочу спати!
І він заплющив очі, але помічники ката стали бити його по обличчю.
— Дайте мені ножа, — кричав він, — я посічу на шматки цих мужлаїв. Я дворянин, і мене ніколи не били по обличчю. Води! Спати! Я не винний. Я не брав цих семисот каролю — це Гільберт. Пити! Я ніколи не чаклував, не чарував. Я не винний, пустіть мене. Пити!
Тоді суддя запитав:
— А що ти робив з того часу, як покинув Катліну?
— Я не знаю ніякої Катліни, я не кидав її, — сказав він. — Ви питаєте мене про речі, що не стосуються до діла. Я не буду вам відповідати. Пити! Дайте мені поспати! Я вам сказав, що Гільберт винний у всьому.
— Розв'яжіть його, — сказав суддя. — Одведіть у в'язницю. Але щоб не їв і не спав, поки не признається у ворожбитстві і чаклуванні.
Це завдавало Дамману жорстоких страждань. Він так голосно кричав у в'язниці: "Пити! Пити!" — що всі люди чули, та жалю до нього не мали. Коли ж він засинав, а тюремники били його по обличчю, він схоплювався лютий, як тигр, і кричав:
— Я — дворянин, я вас усіх переб'ю, мужлаї прокляті! Я піду до короля, нашого володаря! Пити!
Але він не зізнавався, і його мучили далі.
6
Був травень, липа справедливості стояла зелена, зеленіли й дернові лави, на яких сиділи судді. Неле викликали свідчити. Цього дня повинні були оголосити вирок.
Навколо тиснувся народ — чоловіки, жінки, ремісники, міщани. Ясно світило сонце.
Катліна і Йоос Дамман були теж приведені сюди. Дамман, здавалося, ще більше зблід через тортури, спрагу й безсонні ночі.
Катліна, яка не могла встояти на своїх тремтячих ногах, показуючи на сонце, прохала:
— Заберіть вогонь, голова горить!
І ніжно дивилася на Йооса Даммана.
А він дивився на неї з ненавистю й презирством.
Його друзі дворяни були також тут. Їх викликали в Дамме до суду за свідків. Суддя почав так:
— Дівчина Неле, що так надзвичайно гаряче й мужньо виступала на захист своєї матері, знайшла листа, зашитого в кишені материної святкової сукні, що його підписав Йоос Дамман. А серед речей убитого Гільберта Рейвіша я знайшов сумку, а в ній другого листа від того ж таки Йооса Даммана, що ось стоїть перед нами як обвинувачений.