Два нових вогнища доповнювали стіни розваль і пожарищ, які відмежовували Палатій від міста. Мунд міг тепер обмежитися досить скромною кількістю спостережних постів.
Заліплене кіптявою приміщення сенату перетворилося на казарми. Люди-шакали, шукачі недоїдків війни, засватали готським найманцям трьох майстрів-сріблярі в, які прибули з усім причандаллям свого ремесла: вагами, щипцями, обценьками, переносними кувадлами, тигельками, піддувалами.
Мунд віддав герулам п'ятсот фунтів золота, покаравши Філемута за порожні сагайдаки.
Сам Мунд, який надзвичайно збагатився за двадцять років війн та управління такими провінціями, як Іллірія і Норк, узяв двісті фунтів і віддав їх своїм іпаспистам. Решту було поділено на частки по три фунти. Коштовного каміння не дроблять, його розіграли на жеребки.
Сріблярі спробували організувати скупку під розписку, та готи визнавали тільки кругленькі монети. Невдовзі з'явилися міняйла і скупники — сміливі люди з тих, хто завжди теліпався в обозах ромейських армій. Це була справжня професія, постійна, часом надміру ризикована, та надзвичайно прибуткова, коли таланило. Професіональні мародери довели свою хоробрість, зумівши пробратися через збунтоване місто і вогонь руїн.
Солдати охоче віддавали каміння: брязкальця невідомої ціни, які завтра просто загубиш, якщо не збудеш сьогодні. А торг із золотом затримався. Вмить порозумівшись, міняйла, сріблярі й скупники давали по тридцять п'ять солідів за фунт замість вісімдесяти двох монет. Завбачливі солдати змусили сріблярів виготовляти браслети і намиста, які звичайно не мали нічого спільного з жіночими прикрасами. Браслети робилися у вигляді досить товстих пластинок, які загиналися на руці. Намисто виготовлялося з двох десятків довгих кілець, зігнутих, але, як браслети, не заклепаних,— солдатський спосіб зберігати здобич. Сріблярі брали за виготовлення браслета чотири соліди намиста — п'ять, і кожен солдат намагався випередити товариша. Гурт герулів, які теж хотіли скористатися послугами майстрів, прогнали стусанами. Скривджені повернулися з підкріпленням. Сварка перейшла в бійку, яку ледве спинили начальствуючі. Справа із здобиччю була не жартом, кожної миті труба могла покликати в бій.
Сріблярі смикалися, наче вкушені тарантулом, обпікалися, кривавили собі пальці, обважували, намагалися затиснути в кулак і кинути в кошик з вугіллям закіптюжений шматок золота. На них наступали, штовхали, їм погрожували. Добровільні помічники налягали на піддувала з такою силою, що розпечені жарини вилітали з горна.
Між собою сріблярі перекидалися словечками, не зрозумілими для чужих; це була цехова мова, щоб радитися і перемовлятися при сторонніх. Міняйла грошей, торговці прянощами, рознощики товарів та інші общини-цехи теж мали свої жаргони.
Закон забороняв сріблярам купувати чи переплавляти священне начиння. Майстри змовлялися. Сьогодні вони нечувано поживилися. Чи не втекти до персів, які прихильно приймали візантійських перекинчиків?
Як і решта ремісників, сріблярі складали общину-цех, безжально затиснуту Владою. Префект міста був їхнім богом і господарем, здирник податей — архангелом і катом, їм було заборонено вербуватися у військо, змінювати свою роботу на іншу, виїжджати з міста. Не можна було навіть прийняти чернечу обітницю, хоч як би душа прагла зректися світу. Закони імперії бачили собі державу схожою на ідеальний вулик, де бджоли збирають мед, а самі вдоволь-няються покидьками.
Знаючи, що всі, навіть і префект міста, наживаються на них, сріблярі вдавалися до крутійства, брехали, крали, обдурювали, обважували, домішували в сплави зайву лігатуру. Всі жили випадком, нагодою, невпевнено, без завтрашнього дня. Так вироблявся у вільної людини тип лукавого раба, трудівника безчесного, який думав лише про себе, ворога всіх.
Шанувальники папи Пелагія не спромоглися на кращу для нього похвальбу, не знайшли кращої риси його вдачі і діяльності, за виражену в епітафії, викарбуваній для всезагального споглядання на саркофазі небіжчика:
"Багатьох обдаровуючи священством, він не обдаровував себе вигодами".
Сріблярі, захоплені мрією про втечу, перекидалися словами:
— Ти ж чув про ромеїв, що живуть між гуннами, скіфами та іншими варварами, звідки мені знати якими!
— Вони самі стали варварами.
— Але ж чому? Різні ці гунни страшні для чужих. А в себе вони чинять за справедливістю, податки малі, правителі й судді не беруть хабарів.
— Про це чув і я. Колишні ромеї навіть з варварами нападають на імперію, щоб їх вважали за своїх.
— А вони правильно діють! Вітчизна там, де менше б'ють. Лихо в тому, що до варварів важко пробратися. І як їм поясниш, що хочеш стати теж варваром...
У кутку лежали гора срібла, зірвані із священних книг дошки, застібки, розбиті скриньки, ризи з ікон, поліканди-ла, обличкування билець, двері й дверцята, налої, хрести, чаші, купелі, вівтарі. Срібло коштувало в двадцять разів дешевше від золота. Власники-солдати зараз дивилися на святотатственний лом зневажливо. Майстри розуміли, що коли із золотом буде покінчено, пролунає вигук: "Діли срібло!" Із твердуватим металом важче впоратися, ніж із золотом, але ж знову передбачається зиск, бариші...
Центуріон Арій возсідав у сенаторському кріслі. Ліве око в центуріона було закрите багряною пухлиною, обвислі вуса заліплені кров'ю, вивихнута рука вправлена, але розпухла. Арій то дрімав, то проклинав сріблярів за повільність: ось він накаже посадити когось на кіл для науки!
Наперсний хрест пресвітера Євтихія ховався під залізним нагрудником переможця.
Все було як і завжди після воєнної удачі.
Сотня схоларіїв-слов'ян під орудою Рикіли йшла, щоб зайняти кафізму іподрому. Рядами по три слов'яни вступили в палац Дафне, денне світло змінилося * холодними сутінками високих залів. Звідси дорога на іподром ішла через трикліній Дев'ятнадцяти аккувітів '. Завжди тут базилевс пригощав послів. Посеред палати був дев'ятнадця-тикутний стіл для такої ж кількості співтрапезників.
Скрізь було холодно і тихо. Траплялися по дорозі квапливі слуги із звично замкнутими ротами. Останні ряди сотні бачили,1 як заміталися сліди їхніх ніг,— хоча на кам'яних підлогах нічого не залишалося,— і розкочувалися килими. Скоро тут пройде базилевс.
Темний перехід, скупо освітлений вікнами-бійницями, з'єднував палату Дев'ятнадцяти аккувітів з храмом святого Стефана — первомученика в ім'я Христа.
Залізні двері, які вели в храм, були такі важкі, що воротарі рухали їх за допомогою блоків.
Усі ці кам'яні переходи, клітки, печери були заплутані і тому здавалися ворожими. Не можна було передбачити послідовність поворотів, переходів, кривих шляхів Палатія. В порівнянні з ними пастка лісового павука із знаком візантійської віри на спинці була дуже простою. Лази й перелази Палатія здавалися щільниковими нашаруваннями земляних бджіл.
Двері зачинилися з тяжким зітханням. У святому Стефа-ні зависла сутінь. Хори-катихуменії, звідки сама базилиса іноді вспокоювала душу спогляданням перегонів, затемнювали корабель храму. Візантійські боги любили колір жовтий, як осінній лист. 'Кільканадцять незгасних лампад зловісно підсвічували золото, золото, золото...
Рикіла пішов, а слов'яни розбрелися. Хтось натис на двері вівтаря. Він не думав вламуватися силою, але був не проти заглянути туди, де живе таємниця тутешнього бога. Хтось голосно позіхнув.
Індульф спинився перед настінним живописом. Уміло освітлена, з яскравими, опуклими фарбами, величезна кар-тина-їкона була ніби вікном в інший світ. Середина зображувала мур з двостулковою брамою. Дідуган мірився клю-
А к к у в і т — товариш по застіллю, співтрапезник.
чем у дірку замка, і, хоча його обличчя нічого не виражало, в русі рук, у всій постаті відчувалася влада. Над муром хтось із крилами погрожував списом услід чоловікові й жінці, чиї голі тіла прикривало листя замість одягу. З лівого боку до брами наближалося кілька, старих чоловіків у пишних вбраннях. За муром у глибині сидів хтось похмурий, але в ореолі сяйва, а в повітрі пурхали маленькі птахолюди з квітковими пелюстками замість крил.
За Індульфом зібралося десятків три товаришів. Нікому було пояснити, що так зображувалася вся дорога людства, як розуміла її Церква: вигнання з раю Адама і Єви та повернення в рай їхніх далеких нащадків, чоловіків. А жінка була одна, та й то у вигнанні, грішна, нечиста.
Самим слов'янам неможливо було зрозуміти суть зображень, які вони бачили щодня і скрізь. Так само неможливо, як уловити причини бунту, який кипів уже тиждень. Та спілкування з імперською релігією не миналося безкарно ні для них, ні для багатьох їхніх одноплемінців.
Не вдається спроба уявити д і ю візантійського християнства на свідомість язичників-слов'ян. Та було дещо таке, що залишало східних слов'ян багато віків підряд байдужими і навіть ворожими до державної релігії Візантії.
Далі дорога на кафізму пролягала через довгий покій, стіни якого становили єдине ціле із західною стіною храму. Вражала підлога. На ній набором мозаїки зображувалися цілі сцени. Тут дитя їхало зеленим лугом на упряжці гусей, там тигр розривав оленя, а інші втікали, поклавши роги на спину. Далі — сім піших і кінних мисливців гналися за ведмедями, вовками і барсами, а хижаки, в свою чергу, переслідували ланей та оленів, не помічаючи списів і стріл, що наздоганяли їх самих. Але ж як дивно поводилися хижаки! В своїх лісах слов'яни не зустрічали таких нерозумних звірів. Знову й знову суть вислизала від людей, які вміли бачити тільки реальне життя, не затінене символами.
Звірина зала завершувалася критим виходом на кафізму. Затесані на клин камені творило непорушне склепіння. Броньовані двері розчинялися на широкі сходи. В кінці сходів неохоче розсунулися важкі щелепи дверцят. Після затхлої вільготи закритих переходів холодне повітря невисокої зали дихало свіжістю. Це нижній поверх кафізми, але його підлога була на висоті двадцяти ліктів від арени. Ще троє сходів, завитих, як равлики, привели на верх кафізми, тронний вінець башти базилевса.
Тут людина почувала себе так, наче вона пливла над світом. Все внизу—^і сходи іподрому, і стіна Палатія, що уступами спускалася до моря, і місто з руїнами, які куріли, наче багаття мокрого хмизу.
На сотнях стін візантійських будинків з'явилися аркуші папірусу і пергаменту.