Хай буде, казав Поет, білий гун, який засинає бодай на стільки, скільки потрібно, щоб відмовити отченаш, або ж починає махати руками, мов крилами, це вже мертвий гун, тому все гаразд.
Куттіка трудився з блеміями, навчаючи їх заповзати під коня і розрубувати йому черево ударом сокири, і тренування на ослах виявилося неабияким подвигом. Щодо понціїв, задіяних у службах тилу, то про них турбувалися Борон з Кіотом.
Бавдоліно розповів Дияконові про те, що діється в місті, і юнак немов повернувся до життя. Він звелів себе відвести, з дозволу євнухів, на зовнішні тераси і згори спостерігав за тренуванням загонів. Він сказав, що хотів би навчитися їздити верхи, щоб вести своїх підданців, але відразу по тому зомлів, можливо, від надміру емоцій, і євнухи відвели його назад до трону, де він вернувся у полон звичного смутку.
Саме в ті дні, трохи через цікавість, а трохи з нудьги, Бавдоліно замислився, а де ж можуть жити ті сатири-яких-ніколи-не-видно. Він розпитував усіх, навіть одного з племені понціїв, мову якого вони так і не зуміли зрозуміти. Той відповів: "Пруг фрест фрінсе сорґдманд строхдт дргдс паґ брлеланґ ґравот хавіньї рустг акалгдрцґ", а це мало прояснило що справу. Навіть Ґаваґай висловлювався неясно. Вони там, сказав він, і тицьнув пальцем у ланцюг синявих пагорбів на заході, за якими у далині вимальовувалися гори, але туди ніхто ніколи не ходив, бо сатири не люблять непроханих гостей. "А як думають сатири?" — спитав Бавдоліно, і Ґаиаґай відповів, що думають вони гірше від усіх, бо вважають, що первородного гріха ніколи не було. Люди не стали смертними внаслідок цього гріха, вони були б смертними, навіть якби Адам ніколи не скуштував цього яблука. Отже, потреби у викупленні нема, і кожен може спастися завдяки своїй добрій волі. Уся ця історія з Ісусом потрібна була лиш для того, щоб дати нам добрий взірець чеснотливого життя, ось і все. "Майже як ті єретики-мохамедани, які вважають, нібито Ісус був тільки пророком".
На питання, чому ніхто ніколи не ходив до сатирів, Ґаваґай відповів, що в підніжжі пагорба сатирів є ліс, а в ньому озеро, і всім заборонено туди ходити, бо живе там плем'я негожих жінок-язичниць. Євнухи кажуть, що добрим християнам там нічого робити, бо вони можуть наразитися на якісь чари, тому ніхто туди не ходить. Та лицемір Ґаваґай так добре описав шлях, який провадив туди, що напрошувалася думка, ніби він або якийсь інший одноніг, бігаючи навколо, встромили свого носа й туди.
Цього було досить, щоб заінтригувати Бавдоліна. Він зачекав, аж на нього перестануть звертати увагу, скочив на коня, менш ніж за дві години переїхав через порослу кущами рівнину і дістався до узлісся. Прив'язавши коня до дерева, він вступив у зелень лісу, свіжу й пахучу. Перечіпляючись через коріння, яке виступало із землі на кожному кроці, зашпортуючись об велетенські різнобарвні гриби, він врешті дійшов до берегів озера, по той бік якого піднімалися схили сатирових пагорбів. Сонце хилилося до заходу, напрочуд прозорі води озера темніли, відбиваючи довгі тіні численних кипарисів, якими обріс берег. Повсюди панувала глибока тиша, яку не перебивав навіть спів пташок.
Поки Бавдоліно розмірковував на берегах водойми, він побачив, як з лісу виходить тварина, якої він зроду не бачив, але впізнав непомильно. Звір був білосніжний, схожий на молодого коня, і рухався він зграбно й спритно. На морді гарної форми, на самому чолі, він мав ріг, теж білий, вигнутий спіраллю, який закінчувався гострим кінчиком. Був то одноріг, чи, як казав Бавдоліно в дитинстві, єдноріг, або ж єдиноріг, monoceros його дитячих фантазій. Він милувався ним, затамувавши подих, коли з-за дерев за ним вийшла жіноча постать.
Висока, оповита довгою одежею, на якій виділялися невеличкі настовбурчені груди, постать ця ступала напівсонним кроком верблюдопарда, а одіж її лиш легко торкалася трави, яка прикрашала береги озера, і вона немов пливла над землею. Вона мала довге м'яке біляве волосся, яке доходило їй аж до колін, і надзвичайно чистий профіль, наче вирізаний зі слонової кістки. Колір шкіри у неї був ледь рожевий, й ангельський цей лик був повернутий до озера з виразом німої молитви. Єдиноріг сумирно цокав копитами навколо неї, піднімаючи іноді морду, і невеличкі його ніздрі тремтіли, чекаючи на пестощі.
Бавдоліно зачаровано дивився.
— Тут, мосьпане Никито, ти можеш подумати, що з самого початку подорожі я не бачив жінки, яку можна б назвати жінкою. Не зрозумій мене хибно: мене охопило не жадання, а радше відчуття благоговіння не тільки супроти неї, але й супроти того звіра, спокійного озера, призахідного сяйва того дня. Я почував себе, немов у храмі.
Бавдоліно намагався описати своє видіння словами — а це, звісно, річ цілковито неможлива.
— Бачиш, бувають хвилини, коли досконалість являється тобі в руці чи в обличчі, в якомусь закутку на схилі пагорба чи у відтінку моря, і в ті хвилини тобі здається, ніби серце тобі зупиняється супроти дива краси… Істота ця здавалася мені в ту мить чудовим водним птахом — чи то лелекою, чи лебедем. Я вже казав, що волосся її було біляве, але насправді, коли вона легенько рухала головою, на ньому то виникали блакитні відблиски, то немов пробігав легенький вогонь. Я бачив у профіль її груди, м'які й делікатні, мов груди голубки. Я сам перетворився на погляд. Переді мною було щось дуже стародавнє, бо я знав, що очам моїм явилася не просто красива істота, а сама краса, немов священна мисль Бога. Я збагнув, що досконалість, коли бачиш її один-єдиний раз, це щось легке й приємне. Я споглядав здалеку цю постать, але відчував, що не маю влади над цим образом, як буває в літньому віці, коли тобі здається, що ти розгледів виразні знаки на пергамені, але знаєш, що тільки-но спробуєш піднести пергамен до очей, як вони розпливуться і ти ніколи не зможеш відчитати таємницю, яку обіцяє тобі той аркуш; або ж уві сні, коли тобі являється щось, чого ти прагнеш, ти простягаєш руку, та пальці рухаються в порожнечі, не торкнувшись нічого.
— Заздрю тобі того очарування.
— Щоб не розвіяти його, я застиг, мов стовп.
33. Бавдоліно зустрічає гіпатію
Але очарування це скінчилося. Бувши лісовим створінням, дівчина відчула присутність Бавдоліна й обернулася до нього. Вона не злякалася ні на мить, у погляді її був лиш подив.
Вона сказала грецькою:
— Хто ти такий?
А що він не відповідав, вона сміливо підійшла до нього, щоб придивитись зблизька, без сорому й без зла, а очі її були такої ж мінливої барви, як і її волосся. Єдиноріг вмостився біля неї, схиливши голову, немов виставляючи чудову свою зброю на захист своєї повелительки.
— Ти не з Пндапеціма, — мовила вона знову, — ти не євнух і не потвора, ти… людина! — Видно було, що вона впізнала людину так, як він впізнав був єдинорога, бо чула про неї не раз, але ніколи не бачила. — Ти гарний, людина гарна, можна тебе торкнутися? — Вона простягла руку, тоненькими пальцями погладила його по бороді і торкнулася рубця на лиці, як колись Беатриса. — Тут була рана, ти з тих людей, що воюють? А це що таке?
— Меч, — відповів Бавдоліно, — але я вживаю його для захисту від диких звірів, я не належу до людей, які воюють. Мене звати Бавдоліно, прибув я із земель, де заходить сонце, отам, — і невиразно махнув рукою. Він помітив, що рука йому тремтить. — А ти хто?
— Я — гіпатія, — відказала вона таким тоном, немов таке простодушне запитання розсмішило її, і засміялася, зробившись ще вродливішою. Тоді, згадавши, що розмовляє з чужинцем, додала: — У цьому лісі, за тими деревами живемо лиш ми, гіпатії. Ти не боїшся мене, як мешканці Пндапеціма?
Цього разу усміхнувся Бавдоліно: це вона побоювалася, що він її боїться.
— Ти часто приходиш до цього озера? — спитав він.
— Не дуже, — відповіла гіпатія. — Мати не хоче, щоб ми самі виходили з лісу. Але озеро це таке гарне, й Акакій мене захищає, — і вона вказала на єдинорога. Тоді додала, кинувши стурбований погляд: — Уже пізно. Мені не можна віддалятися на такий довгий час. Мені також треба триматися подалі від мешканців Пндапеціма, якщо вони дійдуть сюди. Але ти не один із них, ти людина, і ніхто мені ніколи не казав, що я маю триматися подалі від людей.
— Завтра я прийду знов, — насмілився сказати Бавдоліно, — але коли сонце буде ще високо в небі. Ти прийдеш?
— Не знаю, — збентежено мовила гіпатія, — може.
І плавно зникла за деревами.
У ту ніч Бавдоліно не спав: він уже бачив сон, казав кін собі, і цього досить, щоб запам'ятати цей сон на ціле життя. Але назавтра, рівно опівдні, він сів на коня і поїхав на озеро.
Чекав він аж до вечора, так нікого й не побачивши. Додому він вернувся невтішний, а на межі міста наштовхнувся на гурт одноногів, які вправлялися в стрільбі з фістули. Побачивши його, Ґаваґай сказав йому:
— Дивіться ти! — Він повернув тростину догори, випустив дротик і пронизав ним пташку, яка впала неподалік. — Я велика воїн, — мовив Ґаваґай, — як прийдуть білий гун, я пронизало його!
Бавдоліно запевнив його, що він молодець, і відразу пішов спати. У ту ніч снилася йому зустріч попереднього дня, а вранці він сказав собі, що один сон — це замало для цілого життя.
Він знову пішов на озеро. Він сів біля води і слухав спів пташок, які славили ранок, а коли настала пора панування біса полуденного, прислухався до скрекоту цикад. Жарко не було, а дерева розливали чудову прохолоду, тому чекати кілька годин було йому неважко. Тоді вона з'явилася знов.
Вона сіла коло нього і сказала, що прийшла, бо хоче більше дізнатися про людей. Бавдоліно не знав, з чого почати, і взявся описувати їй місце, де він народився, свої пригоди при дворі Фрідріха, пояснив, що таке царства та імперії, як полюють із соколом, що таке місто і як його споруджують — те ж саме, що розповідав був Дияконові, але уникаючи історій жорстоких і розпусних, а поки говорив, то усвідомив, що людей навіть можна змалювати привабливими барвами. Вона слухала його, а в очах її виблискували різнобарвні іскорки, залежно від її почуттів.
— Як гарно ти оповідаєш. Всі люди вміють розказувати такі чудові історії, як ти?
Ні, визнав Бавдоліно, він, мабуть, розповідає більше і краще від своїх однородців, але серед них є ще поети, які розповідають ще краще.