Звідний міст, яким проїхала карета, вже підняли, й вибратися з замку не було ніякої можливості, хіба що тільки переплисти по воді. Та й видертись угору по крутих, викладених камінням берегах було дуже трудно. По той бік фоси височіли посаджені алеєю навколо замку вікові дерева, які геть закривали обрій. У вікна видніло тільки переплетене їхнє гілля — навіть голе, без листя, воно затуляло все, що було далі. Не лишалося ніякої надії на втечу або порятунок; пойнята глибокою тривогою, Ізабелла мусила ждати дальших подій, а це, певно, гірше від найстрашнішого лиха.
Тим-то бідолашна дівчина здригалася від будь-якого звуку. Легенько хлюпне вода, повіє вітерець, ледь чутно скрипне дерев'яна мостина, трісне поліно в каміні — на спині у неї виступають краплі холодного поту. Вона весь час ждала, що ось-ось відчиняться двері або відхилиться па-пель, відкриваючи потайний хід, і з темряви вийде хтось — людина чи привид. Можливо навіть, що привид був для неї не такий страшний. Уже сутеніло, і її все більше охоплював жах; увійшов високий лакей, несучи запалений свічник, і вона мало не зомліла.
В той час, коли Ізабелла тремтіла від страху в своїх пустинних покоях, її викрадачі пили-гуляли в одній із нижніх кімнат, бо вони мали зоставатись у замку — бути своєрідною залогою на той випадок, якщо на замок нападе Сігоньяк. Усі вони пили скільки влізе, але один особливо показував свою надзвичайну здатність жлуктити всякі напої. То був чоловік, який привіз Ізабеллу на своєму коні; він уже скинув маску, й тепер кожному було видно його бліде, схоже па голову сиру, обличчя, на якому горів розжарений до червоного ніс. По цьому носу, червоному, як спіла черешня, ви, певно, впізнали його: то був Малартик, Лампурдів друг.
XVI. Валомбрез
Залишившись сама в незнайомій кімнаті, де з хвилини на хвилину перед нею могла появитися в хтозна-якій формі небезпека, Ізабелла відчувала, що серце їй стискається від несказанної тривоги, хоча мандрівне життя і зробило її сміливішою, ніж звичайно бувають жінки. А тим часом саме це місце зовсім не видавалося похмурим у своїй старовинній, але прекрасно збереженій пишноті. Омахи полум'я весело танцювали на величезних полінах у каміні; свічки ясно освітлювали кімнату, відблиски світла проникали в найдальші куточки її, виганяючи звідти і темряву, й химери страху. Приємне тепло лилося довкола, викликаючи почуття блаженного спокою. В освітлених малюваннях на стінах не було нічого таємничого, і чоловік з портрета в багато оздобленій рамі над каміном дивився зовсім не тим пильним поглядом, який так лякає на деяких портретах, бо здається, що вій стежить за вами. Цей чоловік скоріше немовби усміхався доброю, поблажливою усмішкою, схожий на святого, до якого можна звернутися в час небезпеки. А проте ця затишна, гостинна обстановка аж ніяк не заспокоювала Ізабеллу, напружені нерви якої тремтіли, мов струни гітари, коли на ній грають; очі її непомітно окидали все навколо тривожним поглядом, намагаючись і боячись побачити те, що її ждало, а надміру збуджені почуття з жахом розрізняли серед глибокого нічного спокою невловні згуки — голоси тиші. Тільки бог знає, якого грізного значення вона їм надавала! Незабаром її тривога досягла таких розмірів, що Ізабелла надумала покинути цю яскраво освітлену, теплу й затишну кімнату і, ризикуючи натрапити на щось неймовірно страшне, податися по коридорах невідомого замку шукати якогось забутого виходу чи місця, де можна було б сховатися. Впевнившись, що двері кімнати не замкнені, вона взяла з круглого столика на одній ніжці лампу — лакей залишив її на ніч — і, прикривши світло рукою, рушила вперед.
Спочатку дівчина натрапила на сходи з хитромудрими залізними поручнями — тут недавно вона піднімалася в супроводі служника; тепер Ізабелла зійшла по них униз, слушно вважаючи, що виходу, через дкий можна втекти, на другому поверсі бути не може. Унизу, в коридорі біля сходів, побачила широкі двостулкові двері, повернула ручку, і двері розчинилися, тихенько зарипівши завісами,— за якихось три кроки того рипу вже й не почути було, проте Ізабеллі він видався таким гучним, наче то загримів грім. У тьмавому світлі, що сіялося крізь вологе повітря давно закритого приміщення, молода актриса побачила простору кімнату, не занедбану, але з ознаками тої мертвотності, яка буває в помешканнях, де ніхто не живе; широкі дубові лави тягнулись уздовж стін, оббитих шпалерами з зображенням людських постатей; на стінах висіли воєнні трофеї, довгі металеві рукавиці, щити й мечі, на яких спалахували відблиски світла. Посеред кімнати стояв великий стіл з товстими ніжками, й молода жінка мало не наштовхнулась на нього; обійшовши стіл, вона підступила до дверей, що вели в якусь іншу кімнату, і, пойнята жахом, зупинилась: по обидва боки дверей нерухомо стояли на чатах дві озброєні з ніг до голови постаті; їхні руки в металевих рукавицях були схрещені на руків'ях здоровенних мечів, упертих вістрям у підлогу, за-борола шоломів скидалися на голови потворних птахів, отвори для очей — на зіниці, а виступи для носа мали форму дзьоба; на гребені шоломів стирчали металеві пластинки, вирізані наче довгі пера, і здавалося, що то гнівно тріпотять крила; випуклі нагрудники, покарбовані блискітками світла, чудно випиналися, немов здіймались, глибоко дихаючи; від наколінників і налокітників одходили гострі сталеві колючки, загнуті, мов орлині кігті; носки чобіт теж були довгі й загнуті, наче кігті. При миготливому світлі лампи, що тремтіла в руці Ізабелли, ці два залізні привиди таки справді були страшні й могли налякати найбільших сміливців. І серце бідної Ізабелли сильно билося, актриса чула, як воно гупає і колотиться біля самісінького горла. Повірте, вона вже шкодувала, що вийшла з кімнати й подалася на цю повну несподіванок нічну.прогулянку. Але вояки, хоча й мали б помітити її, стояли так само нерухомо і, здавалося, не збирались потрясати мечами й перегороджувати їй дорогу; тоді актриса підступила до одного з них і піднесла світло йому під ніс. Воїна це ніскілечки не збентежило, він стояв собі в тій же позі, геть байдужий і незворушний. Ізабелла посмі-ліла і, вже догадуючись, у чому тут річ, підняла йому забо-роло — там відкрилася темна пороянява. Обидва чатові — то були тільки лицарські обладунки, забавна німецька оправа, надіта на остов манекенів. Помилка, якої припустилася бідолашна полонянка, блукаючи серед ночі в пустельному замку, була цілком простима, бо порожні металеві шкаралупи, зроблені на кшталт людського тіла, застиглістю своїх кутів і вузлуватістю суглобів ще краще відтворювали його форму й дуже скидалися на справжніх озброєних вояків. Побачивши свою помилку, Ізабелла, хоча й була в глибокому смутку, мимоволі всміхнулась і, подібно до героїв лицарських романів, які за допомогою талісмана розвіювали чари, що закривали вхід до заворояеного палацу, хоробро ступила в другу кімнату, зовсім не зважаючи на двох тепер уже не страшних, безпорадних чатових.
То була простора їдальня, про це свідчили високі дубові різьблені буфети, в яккх тьмаво поблискував золотий і срібний посуд: глечики для води, солянки, перечниці, чаші, пузаті вази, здоровенні срібні або позолочені тарелі, схожі на щити чи, може, на колеса від воза, а також тонкі, вишуканої форми вироби з богемського та венеційського кришталю, що яскріли при світлі зеленими, червоними і голубими блискітками. Розставлені круг столу стільці з прямокутними спипками немовби ждали, хоча й марно, гостей, уночі ж на них могли сидіти, бенкетуючи, привиди. Стара кордовська шкіра з золотим тисненням і квітчастими візерунками, якою були обтягнуті понад дубовою обшивкою стіни, місцями спалахувала від світла рудуватими відблисками, надаючи темряві теплих і м'яких тонів. Ізабелла мимохідь глянула па цю старовинну пишноту й поспішила до третіх дверей.
Нова кімната, схожа на парадну вітальню, була ще більша, ніж попередні. Кволе світло лампи не досягало її глибини, воно сочилося жовтавими ниточками й за кілька кроків зникало, мов промені зірки в тумані. Але й цього слабенького світла було достатньо, щоб з мороку виринули тіні, заворушилися, прибираючи жаских, потворних форм, невиразні обриси яких домальовував страх. Привиди ховалися між складками штор, сиділи, здавалось, у кріслах, бридкі потвори тулилися по темних кутках, скорчившись або вчепившись кігтями, мов ті кажани.
Трохи вгамувавши свої химерні страхи, Ізабелла рушила далі і в глибині кімнати побачила розкішний балдахін, прикрашений угорі перами, з гербом, на якому вже трудно було розібрати геральдичні знаки; під балдахіном, на підвищенні, вкритому килимом, стояло, наче трон, велике крісло, до якого вели три сходинки. Все це — погасле, невиразне, вихоплене з мороку лиш кількома відблисками світла,— набувало в своїй таємничості суворої і грізної величі. Здавалося, ніби то престол для повелителя духів, і не треба було великих зусиль уяви, щоб побачити янгола тьми, який сидить на ньому поміж двома своїми довгими чорними крилами.
Ізабелла пішла швидше, і, хоч як легко вона ступала, рипіння її черевичків лунало в цій тиші страшенно гучно. У четвертій кімнаті була спальня, там стояло здоровенне ліжко, запнуте важкою завісою з темно-червоного індійського шовку. Між ліжком і стіною була зроблена з чорного дерева лавочка для моління, над нею висіло, поблискуючи, срібне розп'яття. Ліжко, закрите запоною, навіть удень навіює якийсь неспокій. Мимоволі думаєш про те, що криється там, за тією завісою. А вночі, в порожній кімнаті таке ліжко просто жахає. В ньому може бути і людина, яка спить собі, і мертвяк, і живий зловмисник, який пантрує на тебе. Ізабеллі здалося, ніби з-за тої завіси чути глибоке уривчасте сонне дихання; почулося чи таки й справді хтось там дихав? Вона не наважилась відхилити край червоної матерії і присвітити лампою, щоб упевнитися.
За спальнею містилася бібліотека; погруддя поетів, філософів та істориків, стоячи на шафах, великими білими очима дивилися на Ізабеллу, а в шафах видніло багато сяктак розставлених книжок, і їхні корінці з золотими цифрами та назвами неначе оживали, мимохідь освітлені лампою. Далі будинок повертав під прямим кутом, і з того боку, що виходив на подвір'я, тягнулася довга галерея.