А коли ні, то вовка схоплять, одведуть у поліцію й уб'ють. "
Урсус подумав: продовження убивств. Проте він не сказав ні слова, а тільки затрясся всім тілом.
— Ви чуєте? — сказав знов пристав.
Урсус ствердив, нахиливши голову.
Пристав повторив:
— Уб'ють.
Настало мовчання.
— Задавлять або втоплять.
Пристав подивився на Урсуса.
— А вас у в'язницю.
Урсус пробурчав:
— Пане суддя...
— Ви повинні виїхати до завтрого. А коли ні, такий наказ.
— Пане суддя...
А що?
— Треба покинути Англію — мені й йому?
— Так.
— Сьогодні?
— Сьогодні.
— Як же це зробити?
Добродій Ніклес був щасливий. Цей судовий урядовець, що він так боявся його, став йому на допомогу. Поліція стала на допомогу йому, Ніклесові. Вона визволить його від "таких людей". Вона давала йому той засіб, що він його шукав. Він хотів випровадити Урсуса, а поліція виганяла його. Незалежні обставини — ніяк неможливо опиратися. Він був радий. Він втрутився в розмову:
— Ваша честь, цей чоловік...
Він показав пальцем на Урсуса.
— ... Цей чоловік питає, як зробити так, щоб сьогодні покинути Англію. Немає нічого простішого. Кожного дня й кожної ночі на пристанях Темзи, по той і по цей бік Лондонського мосту стоять кораблі, що відпливають у різні краї. Йдуть із Англії в Данію, в Голяндію, в Еспанію, тільки не в Францію — з причини війни, а в усі інші країни. Наступної ночі відпливе декілька кораблів, коло години ранку, підчас припливу. Між іншими "Воґраат" із Ротердама.
Судовий пристав зробив рух плечем на бік Урсуса.
— Добре. Від'їжджайте хоч яким судном. Можна й на "Воґрааті".
— Пане суддя... — почав Урсус.
— Ну?
— Пане суддя, якби в мене був тільки маленький балаган на колесах, як раніше, то це можна було б. Його можна було б поставити на судно. А... *
А що?
— А тепер у мене Зелений Ящик, громадище з двома кіньми, і хоч який би був великий корабель, він не поміститься на ньому.
— А мені що за діло? Уб'ють вовка.
Урсус, тремтючи, почував, що його наче стискає крижана рука. Потвори, — подумав він. — Убивати людей. От їхня професія.
Ніклес посміхнувся й звернувся до Урсуса:
— Добродію Урсусе, ви можете продати Зелений Ящик.
Урсус подивився на Ніклеса.
Добродію Урсусе, вам зроблено пропо?ицію.
— Від кого?
— Пропозицію щодо екипажа. Пропозицію щодо коней. Пропозицію щодо циганок. Пропозицію...
— Від кого? — повторив Урсус.
— Від господаря сусіднього цирку
— Це правда.
Урсус пригадав.
Добродій Ніклес звернувся до судового пристава:
— Ваша честь, умову можнаскласти сьогодні. Господар сусіднього цирку бажає купити балаган і двох коней.
— Господар цирку має резони, — сказав судовий пристав, — бо все це буде потрібне йому. Повозка й коні — це буде корисне йому. Він так само виїде сьогодні. Превелебні панотці савтворкських парафій скаржаться на безсоромний галас Торінцового поля. Шериф ужив заходів. Від цього вечора на цій площі не буде ні одного балагана блазнів. Кінець скандалам. Поважний джентлмен, що вшанував нас своєю присутністю...
Судовий пристав перервав свою промову поклоном Баркілфедрові, на що Баркілфедро відповів йому.
— ... Поважний джентлмен, що вшанував нас своєю присутністю, прибув цієї ночі з Віндзора. Він привіз розпорядження, її величність сказала: треба вичистити поле.
Урсус підчас довгих міркувань цієї ночі поставив собі декілька питань. По всьому він бачив тільки труну. Чи можна було напевне сказати, що там був Ґуїнплен? Могли ж бути на світі й інші мерці крім Ґуїнплена. Труна, що її пронесли, не мала ймення мерця. По арешті Ґуїнплена відбулися похорони. Це нічого не доводить. Post hoc, non propter hoc[51]. Урсус почав вагатися. Сподіванка палає й блищить над тугою, як нафта на воді. Це полум'я, піднявшися, вічно носиться над людськими скорботами. Урсус кінчив на тім, що сказав собі: можливо, що поховали Ґуїнплена, але це не певне. Хто знає? Може, Ґуїнплен ще живий.
Урсус уклонився перед приставом.
— Поважний суддя, я виїду. Ми виїдемо. Виїдуть. На "Воґрааті". В Ротердам. Я корюся. Я продам Зелений Ящик, коней, єгиптянок. Але зо мною товариш, — я не можу покинути його. Ґуїнплен...
— Ґуїнплен помер, — сказав голос.
— У Урсуса було вражіння, наче холодна гадюка прослизнула по його кожі. То почав говорити Баркілфедро.
Останній промінь надії пропав. Більш не могло бути сумніву. Ґуїнплен помер.
Ця особа повинна була знати. У неї був досить лиховісний вигляд для цього. Урсус уклонився.
Добродій Ніклес був дуже добра людина, коли не лякався. А переляканий, він ставав жорстоким.
Найвища лютість — це жах.
Він промурмотів:
— Це спрощує справу.
Він потирав собі руки за спиною Урсуса, як це властивовсім егоїстам, що визначало: "Ну, от я й позбувся".
Урсус безнадійно схилив голову. Присуд над Ґуїнпленом виконано, — він помер; а щодо нього, Урсуса, то присуд над ним визначав, що його посилають у вигнання. Залишалося тільки скоритися. Він замислився.
Він відчув, що хтось доторкнувся до його ліктя. Це був той другий персонаж, супутник судового пристава. Урсус затрясся.
Голос, що сказав: "Ґуїнплен помер", прошепотів йому на вухо:
— Ось десять фунтів стерлінгів; їх посилає вам хтось, що бажає вам добра.
І Баркілфедро поклав на стіл перед Урсусом невеличкий гаманець-
Згадайте про шкатулку, що її взяв з собою Баркілфедро.
Десять Гіней з двох тисяч — це все, що міг уділити Баркілфедро. Якщо казати щиро, то цього було досить. Коли б він дав більше, то він зазнав би втрати. Він завдав собі праці розшукати лорда, він почав експлуатувати його, і цілком справедливо, що перша здобич із копальні належала йому. Хто вбачав би в цьому вчинку низькість, той мав би право на це, але дивуватися цьому було б даремно. Баркілфедро любив гроші, особливо крадені. Заздрість містить у собі користолюбство. Баркілфедро був не без хиб. Здібний на великі злочини, він мав і дрібні вади. І в тигрів бувають воші.
Баркілфедро повернувся до судового пристава й сказав йому:
— Будь ласка, пане, закінчуйте справу. Я дуже кваплюсь. Мене жде карета, що в неї запряжено власних коней її величности. Мені треба їхати якнайскорше до Віндзору, за дві години я мушу бути там. Я маю дати звіт і дістати розпорядження.
Судовий пристав підвівся.
Він підійшов до дверей, що їх було замкнено тільки на защіпку, відчинив їх, подивився, не сказавши ні слова, на загін поліцаїв і пальцем владно показав, що їм треба було робити. Увесь загін увійшов з таким мовчанням, з якого можна було вбачати, що наближається щось серйозне.
Добродій Ніклес, задоволений з такого швидкого закінчення, що начисто обрубало будь-які ускладнення, і зачарований тим, що виплутався з цілого мішка труднощів, однак турбувався, побачивши, як ставав загін поліцаїв, щоб Урсуса не заарештували в його таверні. Два арешти один за одним у його будинку, — арешт Ґуїнплена, а потім і Урсуса, — могли пошкодити таверні. Гулякам не подобається втручання поліції. Це був привід встряти в розмову з пристойним і великодушним проханням. Добродій Ніклес повернув до судового пристава з шанобливою усмішкою своє лице, в якому пошана стримувала самозадоволення:
— Ваша честь, дозвольте зауважити вашій честі, що ці шановні добродії сержанти вже не потрібні в даний момент: винуватого вовка вивезуть із Англії, а так званий Урсус не опирається, і всі розпорядження вашої чести будуть виконані пунктуально. Ваша честь, зверніть увагу на те, що шанобливі діяння поліції, що так потрібні для добробуту держави, шкідливі для моєї установи і що моя таверна безвинна. Коли блазнів Зеленого Ящика, як каже її величність королева, буде вичищено, то я не бачу тут уже більше нікого винуватого, бо я не припускаю, щоб можна було вважати за злочинців сліпу дівчину та двох циганок, і я благаю вашу честь, будь ласка, скоротіть ваше почесне відвідання і відпустіть цих шановних добродіїв, що ввійшли сюди, бо їм нічого вже робити в моєму будинку, а коли ваша честь дозволить мені довести справедливість моїх слів у формі смиренного запитання, то я зробив би очевидним, що шановні добродії даремно присутні тут, спитавши вашу честь: коли так званий Урсус виконує присуд і від'їжджає, то кого ж вони мають тут заарештувати?
— Вас, — сказав пристав.
Не можна сперечатися з ударом шпаги, що проколює вас наскрізь. Вражений добродій Ніклес спустився на перше, що трапилося, на стіл, на ослін.
Пристав підніс голос так, що коли б на площі були люди, то могли б почути його:
— Добродію Ніклес Плюмтр, господаре цієї таверни, залишилося розв'язати останню справу. Цей блазень і цей вовк — бродяги. їх вирішено вигнати. Проте хто більш винний, так це ви. У вас і за вашою згодою порушено закон, і ви, людина, що їй видано патента, що взяли на себе громадську відповідальність ви припустили скандал у вашій таверні. Добродію Ніклес, у вас відбирають дозвіл, ви заплатите штраф і підете у в'язницю.
Поліцаї оточили господаря таверни.
Пристав сказав далі, показуючи на Ґовікума:
— Цей хлопець — ваш спільник, його теж заарештують.
Рука одного з загону схопила Ґовікума за комір, — він із зацікавленням подивився на поліцая. ¡Хлопець не дуже злякався, — він мало розумів; йому доводилося вже бачити усякого, і він питав себе, чи це не продовження комедії.
Судовий пристав надів капелюха на голову, схристив на животі руки, що є верх величчя, й додав:
— Так от, добродію Ніклес, ви підпадаєте ув'язненню, і вас одведуть у тюрму. Вас і цього хлопця. А цей будинок, Тедкастерська таверна, залишиться закритий, зачинений і замкнений. Для прикладу. А тепер ідіть за нами.
КНИГА СЬОМА
ЖІНКА-ТИТАН
І
ПРОБУДЖЕННЯ
— А Дея!
Ґуїнпленові, що дивився з Корлеон-лоджа, як світало, в той саме час, коли всі ці події відбувалися в Тедкастерській таверні, здавалося, що цей покрик прийшов зовні, а цей крик був у ньому.
Кому не доводилося чути голоса, що виривається з глибин душі?
До того ж починався день.
А світова зоря — це голос.
Чому ж і служить сонце, як не тому, щоб будити заснулу темряву — сумління?
Світло й доброчесність одного роду.
Людське серце, цей хаос, чує Fiat lux х.
Ґуїнплен . (ми й далі зватимемо його так; Кленчерлі — лорд, а Ґуїнплен — людина) — Ґуїнплен наче воскрес.
Прийшов час зв'язати артерію.
В ньому чесність зникла.
— А Дея! — сказав він.
І він почув, що в його жилах неначе розлилося щось шляхетне.