А коли знову виходив на світло, очі його зовсім не блискали, а були сповнені ляку і темної хоті... Це, певно, відбирало останні сумніви у Густи. Вона вставала, розпутно погойдуючи стегнами, починала в свою чергу блискати очима і, владно вказуючи ковбаскоподібним пальцем на підлогу, сичала:
— Навколішки, нещасний рабе!
І Дідеріх виконував її вимогу! В нечуваному і безумному перекрученні всіх законів Густа насмілювалася наказувати йому:
— Схились перед моїм чарівним станом! — і потім, лежачи на спині, він дозволяв їй ступати собі на живіт. Щоправда, вона уривала посередині це заняття і раптом, уже без лютого пафосу, дуже діловито питала:
— Чи не досить з тебе?
Дідеріх не ворушився; Густа відразу ж знову брала над ним владу.
— Я володарка, ти підданий, — виразно запевняла вона. — Встати! Марш! — і своїми пухкими, в ямочках, кулаками вона підштовхувала його до подружньої спальні. — Радій! веліла вона, але Дідеріх випручувався й гасив світло. В темряві, із зрадливим калатанням серця, слухав він, як Густа за його спиною називала його найобразливішими іменами, — щоправда, вже знову позіхаючи. Трохи згодом — вона вже, мабуть, спала — Дідеріх, досі ще сподіваючись найстрашнішого, навкарачки заповзав на підвищення коло вікна і ховався за бронзового кайзера...
Постійно, після таких нічних примх, він вимагав уранці книгу витрат, — і було дуже погано, коли Густині рахунки не збігалися. Грізною карою за приявності всієї челяді Дідеріх швидко розбивав її ілюзію влади, в разі, коли вона ще зберігала про неї спогад. Авторитет і доброзвичайність знову торжествували. Взагалі все було завбачено так, щоб подружні стосунки складалися не занадто на Густину користь: кожного другого-третього вечора, а іноді ще частіше, Дідеріх, за його словами, ішов до погрібця, але це не завжди бувало так... У погрібці Дідеріхове місце було під готичною аркою, на якій можна було прочитати: "Чим більше вина, тим гірша жона; чим гірша жона, тим більше вина". Соковиті старовинні вислови на інших арках так само благотворно впливали на настрій, немовби мстилися за поступки, які природа часом змушує робити вдома дружині. "Хто не хоче співати й пити, вічно з жоною приречений жити" або: "Рятуй нас боже від болячок, від злих собак і злих жінок". А той, хто зводив очі до стелі, сидячи між Ядасоном і Гейтейфелем, міг прочитати: "При мирному вогнищі тихий спочин та вірні мечі нам сіяють зі стін. Як справжній німець у давній час, приходь і залий всі турботи враз!" Це й робили всі без різниці віросповідань і партій, тому що і Кон, і Гейтейфель укупі зі своїми друзями й однодумцями через деякий час знову напосіли свої місця, один по одному і без великого галасу, бо не можна було без кінця заперечувати або ігнорувати успіх, що окрилював і підносив дедалі вище націоналістичну ідею. Відносини між Гейтейфелем і Цілліхом по-старому були дуже напружені. Між їхніми світоглядами все ж таки лежала нездоланна безодня, а "в свої релігійні погляди німець не дозволяє втручатися", як визнавали обидві сторони. От у політиці, навпаки, всяка ідеологія шкідлива. Свого часу у франкфуртському парламенті засідали деякі видатні люди, але вони не були реальними політиками, і тому, за Дідеріховим висловом, робили самі лише дурниці. А втім, пом'якшений власними успіхами, він погоджувався, що Німеччина поетів і мислителів, мабуть, також мала своє виправдання.
— Але це був тільки перший щабель, тепер наші духовні досягнення стосуються галузі промисловості і техніки. Доказом цього служить успіх.
Гейтейфель повинен був погодитися з цим. Його зауваження про кайзера, про вплив і значення його величності звучали багато стриманіше, ніж колись; при кожному новому виступі найвищого промовця він нашорошувався, пробував критиканствувати, але все ж таки водночас виразно давав зрозуміти, що він і сам не від того, щоб приєднатися до такого погляду. Рішучий лібералізм — це стало потроху загальновизнаним — тільки виграє, якщо він сповниться ідеї націоналізму, візьме участь у позитивній роботі і, далі високо тримаючи прапор свободи, страхатиме, проте, ворогів, які відмовляють нам у місці під сонцем, невблаганним "Quos ego" [Я вас (лат.)]. Бо не тільки Франція, наш одвічний ворог, знову підносила голову: настав час розквитатися і з нахабними англійцями! Флот, за побудування якого невтомно провадив свою геніальну пропаганду наш геніальний кайзер, був нам украй потрібний, і наше майбутнє справді на морі — ця істина дедалі більше торувала собі дорогу. За столом постійних відвідувачів погрібця ідея флоту міцно засіла в головах і перетворилася в полум'я, яке підтримувалося добрим німецьким вином і яскраво палало на честь свого творця. Флот — ці кораблі, чудові машини, винайдені буржуазною думкою, які, введені в дію, фабрикують світову потугу так само, як у Гаузенфельді певні машини фабрикували певний, відомий під назвою "Світова потуга" папір, — цей флот був Дідеріховому серцю найдорожчий; і Кона, і Гейтейфеля ідея націоналізму завоювала головним чином за допомогою флоту. Під готичним склепінням погрібця ширяла гадка про десант в Англії. Очі блищали, докладно обговорювалося бомбардування Лондона, бомбардування Парижа було супровідним явищем і завершувало плани господа бога щодо Німеччини. Бо "християнські гармати роблять добре діло", як казав пастор Цілліх. Тільки майор Кунце сумнівався в цьому, пророцтва його були дуже невеселі. Відколи його, Кунце, переміг соціал-демократ, Фішер, він вважав за можливу всяку поразку. Але він залишався єдиним критиканом. Хто найбільше радів, так це Кюнхен. Подвиги, вчинені лютим дідком давно ще, у велику війну, тепер, нарешті, за чверть століття, знаходили своє справжнє потвердження в загальному напрямі думок.
— Насіння, — казав він, — яке ми посіяли тоді, сходить тепер. Щоб мої старі очі ще побачили... — і він засинав за третьою пляшкою.
Загалом задовільно складалися і Дідеріхові взаємини з Ядасоном. Колишні суперники, які виросли обоє і висунулися в коло забезпечених буржуа, не заважали один одному ані в політиці, ані за столом постійних відвідувачів погрібця, ані так само на тій тихій віллі, яку Дідеріх відвідував раз на тиждень, у ті вечори, коли він, потай від Густи, не сидів на своєму місці під готичною аркою. Вілла ця стояла за Саксонськими воротами, колись вона належала фон Бріценам, а тепер у ній жила самотня дама, яка зрідка з'являлася на вулиці, і до того лише в кареті, іноді вона, пишно причепурена, сиділа у "Валгаллі", в ложі авансцени, всі дивилися на неї в біноклі, але ніхто з нею не вітався; а вона в свою чергу поводилася, мов королева, яка оберігає своє інкогніто. Звичайно, незважаючи на це пишне оформлення, всі кругом знали, що то Кетхен Цілліх, яка, навчившись у Берліні свого ремесла, з успіхом займалася ним на віллі фон Бріценів. Ніхто також не приховував, що такий стан речей не сприяв піднесенню авторитету пастора Цілліха. Парафіяни почувалися ображеними, про глумільників годі й говорити — вони раділи до нестями. Щоб запобігти катастрофі, пастор звернувся до поліції з проханням усунути це лихо, але зустрів опір, який можна було пояснити лише певними зв'язками між віллою фон Бріценів і найвищою владою міста. Зневірившись не менше в земній справедливості, ніж у небесній, батько поклявся сам справити обов'язки судді. І справді, він, казали, якось після полудня, коли блудна дочка ще лежала в постелі, піддав її жорстокій карі. Тільки матері, як запевняли парафіяни, котра здогадалася про все і пішла слідом за ним, Кетхен завдячувала життям. Взагалі матір обвинувачували в тому, що вона занадто ніжно ставиться до своєї дочки, яка вся загрузла в гріхах. А щодо пастора Цілліха, то він з церковної кафедри оголосив, що Кетхен для нього вмерла і перемінилася на тлін, чим урятував себе від втручання консисторії. Згодом випробування, що випало йому на долю, зміцнило його авторитет... Дідеріх із свого боку офіційно з числа мужчин, які вносили свою частку на утримання Кетхен, знав тільки Ядасона, хоч з усіх Ядасонова частка була найменша; Дідеріх навіть підозрівав, що її зовсім не було. Стосунки Ядасона з Кетхен — ще від минулих часів — становили собою щось на зразок заставного листа, що тяжів над підприємством. Тому Дідеріх не вагався одверто обговорювати з Ядасоном ті клопоти, що їх завдавала йому Кетхен. Обоє присунулись один до одного за столиком у ніші під написом: "Що для мужа люба жінка приготує, те завжди йому смакує", і тихенько, щоб не почув пастор Цілліх, який поблизу від них говорив про християнські гармати, обмірковували все, що стосувалося вілли фон Бріценів. Дідеріх скаржився, що Кетхен висуває ненаситні вимоги на його кишеню, він сподівався від Ядасона доброчинного впливу на неї в цій справі. Але Ядасон лише спитав:
— Для чого ж ви її утримуєте? Повинна ж вона коштувати грошей?
І це була щира правда. По першім короткім задоволенні з того, що він здобув ласку Кетхен, хоча б і таким шляхом, Дідеріх помалу почав дивитись на неї як на статтю, як на дуже значну статтю своїх видатків на рекламу.
— Моє становище, — говорив він Ядасонові, — вимагає широкої репрезентації. Інакше я, щиро кажучи, плюнув би на все це, тому що, між нами, Кетхен дає таки замало.
Тут Ядасон красномовно посміхався, але мовчав.
— Взагалі, — провадив далі Дідеріх, — це той самий жанр, що й моя дружина, але моя дружина, — він підніс руку до рота, — здібніша. Бачте, із сумлінням нічого не вдієш, після кожного візиту на віллу фон Бріценів у мене таке почуття, наче я завинив перед своєю дружиною. Смійтеся, смійтеся! Я після цього справді завжди дарую їй щось. Тільки б це не викликало в неї якої підозри.
Ядасон сміявся з іще більшою підставою, ніж думав Дідеріх, бо він уже давно визнав за свій моральний обов'язок з'ясувати вельмишановній директорші цю обставину.
В політиці перед Дідеріхом і Ядасоном відкрилося таке ж поле для корисного співробітництва, як і на віллі у Кетхен; вони спільно докладали всіх сил, щоб очистити місто від недобромисних елементів, особливо таких, які поширювали пошесть образ на адресу його величності. Дідеріх, завдяки своїм різноманітним зв'язкам вишукував їх, а Ядасон віддавав до рук правосуддя.