На вашому місці я був би задоволений з цього. А на своєму я цілком задоволений. Міс Домбі надто молода та довірлива, — коли це вважати за хибу, — та ще, може, не досить гордовита, як на вашу доньку. Хоча й це не так уже й важливо. Будете звіряти ці баланси зі мною?
Замість похилитися над паперами, містер Домбі відкинувся в кріслі й пильно глянув на управителя. Той, скинувши віями, удавав, ніби заглибився в цифри й чекає, поки звільниться його патрон. І не приховував, що удає, демонструючи цим свою делікатність і намір оберегти батьківські почуття містера Домбі. А містер Домбі, дивлячись на нього, розумів це і здогадувався, що якби не це, то отой довіритель Турбот міг би сказати багато більше, коли б він, містер Домбі, його попросив. Він і в ділових стосунках був отакий. Мало-помалу погляд містера Домбі відтанув, а увага перекинулася на папери; але навіть займаючись паперами, він раз по раз відривався від них, щоб поглянути на містера Турбота. І за кожним разом Турбот, як і раніше, знову демонстрував, який він делікатний, чим робив дедалі глибше враження на свого видатного шефа.
Поки вони отак засідали і в грудях у містера Домбі, вміло культивована його управителем, росла і зріла злість до нещасної Флоренс, витісняючи звідти колишню холодну байдужість, майор Бегсток, пориваючи серця всіх лімінгтонських паній похилого віку і тягнучи за собою тубільця з необхідною кількістю ручного багажу, простував тінистою стороною центральної вулиці, щоб скласти вранішній візит місіс Ск'ютон. Опівдні, коли майор добувся до Клеопатриного гніздечка, він мав щастя застати царицю в її звичайній позі на софі. Цариця розганяла нудьгу чашкою кави, а щоб їй зручніше нудьгувалося, в кімнаті було спущено завіси, так що Візерс, прислуговуючи своїй пані, манячив, наче мара.
— Що то за проява іде сюди? — спитала місіс Ск'ютон. — Я не можу дивитись на неї. Ідіть відсіля, хоч хто б ви були.
— І ви маєте серце, мадам, проганяючи Джея Б.? — з докором мовив майор, спинившися на півдорозі й завдавши ціпок на плече.
— Ах, це ви! Ну то я передумала — можете ввійти, — змилостивилася Клеопатра.
Майор і ввійшов, і підійшов до софи, і підніс її чарівну ручку до губ.
— Сідайте, — сказала Клеопатра, невтомно вимахуючи віялом, — тільки якнайдалі. Не підходьте до мене, бо я сьогодні страшенно ослаблена і вразлива, а від вас тхне сонцем. Ви просто як із тропіків.
— Бог свідок, мадам, — скрикнув майор, — був час, коли Джозеф Бегсток смажився й пікся на сонці. То були часи, мадам, коли він цвів таким пишним цвітом у тепличнім повітрі Вест-Індії, що його називали не інакше, як Квіткою. За тих часів, мадам, ніхто й не чув за Бегстока. Всі чули тільки за Квітку, Квітку нашого полку. Квітка, може, вже й прив'яла, мадам, — сказав майор, сідаючи в крісло, що стояло далеко ближче, ніж указане йому жорстокою богинею, — але ще міцна і незмінна, як вічнозелені рослини.
Тут майор під прикриттям темряви, що огортала кімнату, заплющив одне око, завертів головою, мов блазень, і ще ніколи, мабуть, у приступі самовдоволення, не був так близько від апоплектичного удару, як тепер.
— Де місіс Гренджер? — запитала пажа Клеопатра.
Візерс мав думку, що вона в своїй кімнаті.
— Гаразд, — сказала місіс Ск'ютон. — То йди і закрий двері. Я зайнята.
Коли Візерс вийшов, місіс Ск'ютон мляво повернула голову до майора — все інше залишилося незворушним — і спитала, як його приятель.
— Домбі, мадам, — одповів майор, з грайливим бульканням у горлі, — почуває себе так добре, як може себе почувати чоловік в його стані. А стан його — безнадійний, мадам. Його взяли за живе. Та що там "взяли"! Йому прошили тіло багнетом! — вигукнув майор.
Клеопатра гостро глянула на нього, але всупереч цьому швидкому погляду нарозтяг сказала:
— Я мало знаю світ, майоре Бегсток, — хоч і не шкодую за цим, бо світ фальшивий, в ньому повно нудних умовностей, на природу там майже не зважають, до музики серця, до поривань душі й усякої іншої істинної поезії дослухаються не часто, — проте важко не зрозуміти, до чого ви ведете. Ви натякаєте на Едіт, моє безмежно кохане дитя, — мовила місіс Ск'ютон, вказівним пальцем погладжуючи брови. — Ваші слова зачіпають найтендітніші струни в моєму серці!
— Прямота, мадам, завжди була властива Бегстокам. Ви маєте рацію.
— Натяк цей, — вела далі Клеопатра, — не може не розбудити одного — коли не єдиного — найбільш зворушливого, найбільш хвильного і святого почуття з тих, що притаманні, як я вважаю, нашій грішній природі.
Майор приклав пальці до вуст і послав Клеопатрі поцілунок, що мало б уособлювати згадане почуття.
— Я відчуваю, що я слабка. Відчуваю брак тієї енергії, яка могла б підтримати маму — не кажу вже матір — при такій розмові, — провадила місіс Ск'ютон, торкнувшися губ мережаним краєм носовичка. — Саме тема цієї розмови, надто вже вирішальної для долі моєї коханої Едіт, вправляє мене у млості. А проте, лихий чоловіче, — оскільки ви насмілились зачепити її і це мені заболіло, — тут місіс Ск'ютон торкнулася віялом лівого боку грудей, — то я не відступлю від свого обов'язку.
Майор, що тим часом, невидимий у сутіні, надимався і пух, вертів побагровілим обличчям і моргав своїм рачачим оком, дістав напад ядухи, тож мусив підвестися й походити по кімнаті, чим перебив монолог своєї чарівної приятельки.
— Містер Домбі, — сказала місіс Ск'ютон, коли нарешті дійшла до слова, — кілька тижнів тому зробив нам честь, одвідавши нас — у вашім товаристві, любий майоре. Я визнаю — дозвольте сказати це відверто, — що моя імпульсивність, моя здатність, так би мовити, носити серце на рукаві — це моє слабке місце. Я своє слабке місце знаю прекрасно — краще, ніж мої вороги. Але я не каюся; я не хочу, щоб цей бездушний світ мене заморозив, і радо нестиму своє заслужене тавро.
Місіс Ск'ютон поправила шемізетку, пощипала себе по жилавій шиї, аби надати їй гладкості, і з великим задоволенням попровадила далі:
— Мені — та й моїй коханій Едіт також — було надзвичайно приємно приймати в себе містера Домбі. Природно, що йому — як приятелю вашому, любий майоре, — ми відразу були готові віддати всі свої симпатії, а ще я помітила наче, що містер Домбі не без серця, — це мене вельми втішило.
— Тепер того серця збіса мало лишилося, мадам, — сказав майор.
— Облуднику! — вигукнула місіс Ск'ютон, ліниво поглянувши на нього. — Мовчіть, ради бога.
— Джея Б. заціпило, мадам, — відгукнувся майор.
— Відтоді містер Домбі, — продовжувала Клеопатра, розтираючи рум'янець на щоках, — почав учащати до нас. Можливо, йому припали до вподоби простота та невибагливість наших смаків — природність-бо завжди приваблює — стільки в ній солодкого чару, — і ми бачили його в себе щовечора. Чи думала я про ту страшну відповідальність, яку брала на себе, заохочуючи містера Домбі до… до…
— Того, щоб отаборитись тут? — підказав майор.
— У, брутальне створіння! — вигукнула місіс Ск'ютон. — Ви виразили мою думку, тільки огидними словами.
Тут місіс Ск'ютон обперлася ліктем на столик поруч себе, граціозно, як на її погляд, звісивши руку, і, ліниву милуючись нею та обмахуючись віялом, говорила далі:
— Немає слів, щоб передати ті страшні, пекельні муки яких я зазнала, коли правда поволі стала відкриватися моїм очам. Все життя моє віддане моїй любій Едіт, і дивитись, як вона щодня міняється, — вона, красунечка моя, що, відколи помер той премилий хлопчина, Гренджер, буквально тлумила всі свої поривання, — дивитись на це — найприкріша в світі річ.
Світ місіс Ск'ютон не був надто прикрий, судячи з того, як відбилася на ній ця його найприкріша обставина, — але це так, між іншим.
— Едіт, — манірно усміхнулася місіс Ск'ютон, — ця найкоштовніша перлина мого життя, кажуть, схожа на мене. Та й мені здається, що ми з нею дуже подібні.
— Є у світі один чоловік, який ніколи не погодиться з тим, що хтось може бути подібний до вас, мадам, — сказав майор. — І звати його — старий Джо Бегсток.
Клеопатра зробила рух, ніби хотіла розтрощити йому голову віялом, але стрималася, осміхнулась до нього й провадила далі.
— Коли моя чарівна дівчинка має ті ж добрі риси, що й я, поганюще створіння! — поганющим створінням був майор, — то їй передалася і моя немудра натура. У неї сильний характер, — про мій кажуть, що він незламний, хоч я не вірю, — та коли вже вона чимсь пройметься, то стає без міри чутлива і піддатлива. Уявіть собі мої почуття, коли я дивлюся і бачу, як вона сохне! Мене це добиває.
Виставивши своє подвійне підборіддя і стиснувши сині губи в сердечній гримасці, майор виразив якнайглибшу співучасть.
— Між нами завжди існувало зворушливе довір'я, — сказала місіс Ск'ютон, — вільний розвій духу, щирість почуття. Ми були більше як сестри, а не як мама з дочкою.
— У своєму щирому почутті, — вкинув майор, — Дж. Б. звірявся вже п'ятдесят тисяч разів!
— Не перебивайте мене, грубіяне! — сказала Клеопатра. — Уявіть собі тепер, що я повинна була відчути, побачивши, що є одна тема, якої ми обидві уникаємо! Що між нами лягло… як це називається… провалля! Що моя щиросерда Едіт зі мною уже не та! Гіркоту цих почуттів неможливо описати, звичайно.
Майор полишив свій стілець і пересів на інший, ближче до столика.
— День у день я це бачу, мій дорогий майоре, — вела далі місіс Ск'ютон. — День у день я відчуваю це. Щогодини дорікаю собі за оте нічим не обмежене довір'я, що привело до таких прикрих наслідків, і щохвилини чекаю й сподіваюся, що, може, містер Домбі щось скаже і тим полегшить мені мої нестерпні муки, дорогий мій майоре. Але час минає і… нічого. Мене катує сумління… обережно, — тут чашка, ви такі незграбні!.. моя мила Едіт змінилася невпізнанно, і я просто не знаю, що мені робити і з якою доброю душею порадитись.
Підбадьорений, мабуть, довірливим і лагідним тоном місіс Ск'ютон, на який вона й раніше збивалася кілька разів, а тепер, схоже, перейшла остаточно, майор простяг руку через стіл і сказав з усмішкою:
— Порадьтеся з Джо, мадам.
— Тоді чому ж ви, потворне чудовисько, — сказала місіс Ск'ютон, даючи йому одну руку і вдаривши по його пальцях віялом, яке тримала в другій, — не кажете мені нічого? Ви знаєте, про що йдеться.
Майор реготнув, поцілував даровану йому руку і зайшовся ще більшим реготом.
— Чи дійсно в містера Домбі стільки серця, як я думаю? — розпливлася ніжністю Клеопатра. — Гадаєте, в нього серйозні наміри, любий мій майоре? Як ви порадите: поговорити з ним чи краще дати йому волю? Ну, скажіть-бо, по-родинному, — що ви мені порадите?
— Оженимо його на Едіт Гренджер, мадам? — хрипко гигикнув майор.
— О, загадкове створіння! — місіс Ск'ютон піднесла віяло до майорового носа. — Як ми можемо його оженити?
— Оженимо його на Едіт Гренджер, мадам? — гигикнув майор іще раз.
Місіс Ск'ютон одповіла не словами, а усміхом, таким живим та лукавим, що цей галантний офіцер, розуміючи його як запрошення, от-от був би поцілував її в яскраво квітнучі губи, якби не віяло, що ним вона захистилася з вельми чарівливою, молодечою спритністю, — може, із скромності, а може, щоб не завдати шкоди цьому буйному цвітінню.
— Домбі, мадам, — сказав майор, — чудова здобич.
— О, корисливе створіння! — легенько верескнула Клеопатра. — Ви мене шокуєте.
— І в Домбі, мадам, — майор витягнув шию й примружив очі, — в Домбі серйозні наміри.