Тому бурі завдали загону для худоби зовсім невеликих збитків і вмілий, спритний Айртон, повернувшись туди на кілька днів у другій половині жовтня, швидко все полагодив.
За цілу зиму ніяких таємничих подій на острові не сталося, хоч тепер Пенкроф і Наб схильні були бачити вплив таємничих сил і в найнепомітніших подіях. Навіть Топ і Юп перестали ходити навколо отвору колодязя і не виявляли більше ніяких ознак стурбованості. Ланцюг дивних, незбагненних пригод нібито урвався, хоч мешканці Гранітного палацу часто згадували про них вечорами і не змінили свого наміру обшукати весь острів аж до найнеприступніших його куточків. Але тут сталася така важлива й загрозлива подія, яка на довгий час порушила всі плани Сайреса Сміта і його товаришів.
Трапилося це в жовтні. Весна бурхливо вступала у свої права. Під теплим сонячним промінням відживала вся природа, й на узліссі серед хвойних дерев, уже зазеленіло свіже, ніжне листя каркасів, баксії і деодарів.
Ви пам'ятаєте, що Гедеон Спілет і Герберт безліч разів фотографували острів Лінкольна.
Сімнадцятого жовтня, близько третьої пополудні, приваблений ясним сонячним днем, Герберт вирішив сфотографувати з вікна Гранітного палацу бухту Єднання, що простяглася навпроти Гранітного палацу від мису Щелепи до мису Кіготь.
Обрій вимальовувався надзвичайно чітко, і море, що ледь-ледь погойдувалося під легеньким вітерцем, виблискувало дзеркальною гладінню, на якій то там, то сям зблискували яскраві сполохи сонця.
Герберт поставив фотоапарат на підвіконня в урочистій залі Гранітного палацу, звідки відкривався широкий краєвид на берег і на бухту. Зробивши, як належить, знімок, Герберт за звичкою пішов у темну комірчину Гранітного палацу, аби зразу ж проявити й закріпити його.
Повернувшись до кімнати й подивившись перед світлом на закріплену пластинку, Герберт виявив на склі якусь маленьку цятку, що хтозна-звідки взялася на морському обрії. "Мабуть, попалася зіпсована пластинка", — подумав вік.
Потім хлопцеві з цікавості спало на думку викрутити збільшувальне скло з далекоглядної труби і, скориставшись ним, уважніше розгледіти ту цятку.
Та, ледве глянувши на неї крізь лінзу, хлопець гучно [356] скрикнув і мало не впустив фотопластинку на підлогу.
Кинувшись притьмом з кімнати, Герберт знайшов Сайреса Сміта й мовчки вручив йому фотопластинку і лупу, вказуючи пальцем на маленьку цяточку.
Сайрес Сміт пильно подивився на неї, потім схопився на ноги і кинувся до вікна.
Озброївшись далекоглядною трубою, він повільно провів нею по всьому обрію, знайшов підозрілу цятку, роздивився її, опустив руку й промовив тільки одне слово:
— Корабель!
Справді, на відстані людського погляду від острова Лінкольна плив корабель!
Частина третя
ТАЄМНИЦЯ ОСТРОВА
РОЗДІЛ І
Загибель чи порятунок? — Виклик Айртона.— Важлива нарада.— Це не "Дункан".— Підозрілий корабелі".— Застережні заходи.— Корабель підходить щораз ближче. — Гарматний постріл.— Бриг кидає якір поблизу острова.— Настає ніч.
Минуло два з половиною роки відтоді, як упала повітряна куля, а її викинутим на острів Лінкольна пасажирам жодного разу досі не щастило встановити найменшого зв'язку із світом. Щоправда, журналіст спробував був скористатись послугами птаха, довіривши йому записку, де повідомлялося про таємницю їхнього зникнення й теперішнього перебування на острові, та навряд чи можна було сподіватися, що записка знайде адресата. Тільки Айртон за вже відомих читачам обставин пристав до маленької колонії. І ось 17 жовтня несподівано для всіх на завжди пустельній широчіні моря з'явився корабель!
Не лишалося ніяких сумнівів: на обрії ледь мріло невідоме судно! Але чи піде воно далі у відкрите море чи підійде до острова? На це питання можна буде дати відповідь через кілька годин...
Сайрес Сміт і Герберт покликали Гедеона Спілета, Наба й Пенкрофа й розповіли їм про несподівану новину. Пенкроф схопив далекоглядну трубу, швидко оглянув обрій і став пильно придивлятися до того місця, де на фотопластинці виднілася невеличка цятка.
— Хай йому чорт! Це справді корабель! — вигукнув він без надмірного захоплення.
— Він пливе до острова? — запитав Гедеон Спілет. Поки що важко сказати, — відповів Пенкроф. — Над лінією горизонту виглядають самі щогли, корпусу ще не видно.
— Що ж нам робити? — запитав юнак.
— Чекати, — просто відповів Сайрес Сміт. [358]
І колоністи на кілька хвилин замовкли — кожен поринув у власні думки; судячи з їхнього хвилювання, можна уявити, скільки тривог і надій розбурхала в них неждана подія — більшої на острові Лінкольна ще не траплялося.
Звичайно, нічого й порівнювати теперішніх колоністів із викинутими на пустельний острівець жертвами повітряної катастрофи, що мусили відвойовувати в мачухи-приро-ди навіть право на жалюгідне животіння і рвалися всім єством до будь-якої землі, де живуть люди. Щоправда, Пенкроф і Наб, які на острові Лінкольна почувалися багатими й щасливими, не без жалю розлучилися б з ним. Вони вже звикли до цього острова, у який вклали стільки тяжкої щоденної праці і який зрештою полюбили, певною мірою навіть наблизили до решти обжитого людьми світу. Та корабель — не тільки звістки з материка; це ніби часточка батьківщини, що пливе назустріч! На його борту перебувають такі самі люди, як і вони, отож чи є потреба комусь пояснювати, чому так лунко забилися їхні серця?
Час від часу Пенкроф брав далекоглядну трубу і, підійшовши до вікна, вдивлявся в морський обрій. Напружуючи всю увагу, він вдивлявся в обриси судна, яке тепер перебувало за двадцять миль на схід від острова. Отже, колоністи ще не мали жодної змоги подати йому сигнал: прапора там не помітили б, пострілу не почули б, вогню також не побачили б.
Поза всяким сумнівом, острів, увінчаний високою горою Франкліна, помітила команда корабля. Та чи відважаться вони пристати до його берегів? Може, він випадково опинився в тій частині Тихого океану, де на карти нанесено тільки острівець Табор, та й той перебуває на узбіччі морських шляхів, що пролягають між полінезійськими архіпелагами, Новою Зеландією і Північною Америкою? Відповідь на запитання, що постало перед кожним колоністом, несподівано дав Герберт.
— А чи не "Дункан" це? — вигукнув він.
Сподіваємось, читач не забув, що "Дунканом" називалася яхта лорда Гленарвана, який висадив Айртона на острові Табор і мав намір колись повернутися по нього. Але ж той острівець перебуває досить близько від їхнього острова, і судно, тримаючи курс на нього, звичайно, могло пройти повз острів Лінкольна. Обидва острови розділяють лише сто п'ятдесят миль за меридіаном і сімдесят п'ять за паралеллю.
— Треба негайно попередити Айртона і викликати його в Гранітний палац, — запропонував Гедеон Спілет. — Тільки він може сказати нам, "Дункан" це чи ні. [359]
Усі погодилися з думкою журналіста, і Гедеон Спілет, підійшовши до телеграфного апарата, швидко відстукав таку телеграму:
"З'явіться негайно".
За кілька секунд пролунав дзвінок у відповідь.
"Я йду", — повідомив Айртон.
Чекаючи Айртонового приходу, колоністи й далі спостерігали за кораблем у далекоглядну трубу.
— Якщо це "ДуНкан", — міркував Герберт, — Айртон його відразу пізнає, адже він довго плавав на ньому.
— Уявляю, як він схвилюється, коли впізнає "Дунка-на"! — зауважив Пенкроф.
— Так, — відповів Сайрес Сміт, — але тепер Айртон може піднятися на борт "Дункана" з гордо піднятою головою. І дай Боже, щоб це справді була яхта лорда Гленарвана; будь-яке інше судно здалося б мені підозрілим! Ці місця мають досить-таки лиху славу, і я все ще побоююся відвідин малайських піратів.
— Ми захистимо острів Лінкольна! — вигукнув Герберт.
— Звичайно, синку, — відповів, усміхаючись, інженер. — Але краще було б,якби нам не довелося його захищати.
— Послухайте, — звернувся до них Гедеон Спілет, — острів Лінкольна не нанесено ще на карти навіть останніх випусків, а отже, мореплавцям він не відомий. То чи не здається вам, Сайресе, що вже саме це може спонукати команду судна не уникати нової землі, а навпаки — звернути з курсу, аби обстежити острів.
— Звісно, — погодився з ним Пенкроф.
— І я так думаю, —— відповів інженер. — Наскільки мені відомо, це навіть входить до капітанських обов'язків —
. відмічати, а отже, й обстежувати землю, якої ще не нанесли на карти, а наш острів і є такою невідомою географам територією.
— Гаразд, — мовив Пенкроф, — припустимо, судно підійде сюди і стане на якір за кілька кабельтових від острова... І що ж ми тоді робитимемо?
Це несподіване запитання якийсь час лишалося без відповіді. Але, добре поміркувавши, Сайрес Сміт із властивим для нього спокоєм відповів:
— Ми, друзі мої, зробимо те, що повинні зробити: вступимо в переговори з командою корабля і попросимо взяти нас на його борт, попередньо оголосивши острів Лінкольна власністю Сполучених Штатів. Відтак, повернувшись на [360] батьківщину, ми запропонуємо всім, хто хоче, переселитися на острів, колонізувати його й принести в дар(1) Американській республіці нову, дуже корисну землю в цій частині Тихого океану!
— Ура! — радо вигукнув Пенкроф. — І ми зробимо нашій країні чудовий подарунок! Його колонізацію майже завершено, всі частини острова одержали назви, знайдено добрий природний порт, прісноводні джерела й річки, прокладено дороги й телеграфну лінію, збудовано корабельню і навіть фабрику, залишається тільки одне — нанести острів Лінкольна на карту.
— А що, як острів хто-небудь займе, коли нас тут не буде? — запитав Гедеон Спїлет.
— А чорта лисого! — скрикнув моряк. — У такому разі я волію сам залишитись на нашому острові й охороняти його! Запевняю: в мене його не вкрадуть, як кишенькового годинника із жилетки роззяви!
Ще цілу годину не можна було достеменно сказати, іде корабель до острова чи повз нього. Проте він наблизився, хоча також не було відомо, з якою швидкістю він іде морем. Цього Пенкроф ніяк не міг визначити. Та все ж,оскільки дув норд-ост, здавалося цілком вірогідним, що судно йде правим галсом. До того ж бриз гнав його до берегів острова, та й за такого спокійного моря воно могло не боятися підійти до узбережжя, хоча глибини у цих місцях не нанесено ще на карту.
Близько четвертої пополудні — через годину після телеграфного виклику — Айртон піднявся в Гранітний палац.